Розділ 3. Тривожні передчуття воєводи

– Ваша величносте, до вас воєвода Добромир.

Мелодійний баритон особистого секретаря відірвав Великого Князя Смарагдового Князівства Красносвіта від читання. Закривши товстий фоліант, на якому золотом зблискував напис “Закони Смарагдового Князівства”, він з ледь помітним відтінком невдоволення запитав:

– Що йому потрібно?

– Не знаю. Каже, що по державним й дуже важливим справам.

– Тоді запрошуй.

Свого Першого радника Добромира князь зустрів стоячи. Воєвода був майже втричі старшим за Красносвіта і той вважав за доречним таку повагу до вже немолодої людини, що стільки часу вірою й правдою служила країні. В вічі князю відразу кинулося, що його радник сьогодні був на диво блідий та схвильований. Добромир зайшов у кабінет Красносвіта тою повільною ходою втомленого старого діда, якої він ще ніколи не показував на людях до цих пір. Зсутулений та стривожений, воєвода викликав у душі князя невеличке занепокоєння.

Міцно потиснувши раднику руку князь привітно всміхнувся й запитав:

– Щось серйозне сталося, шановний Добромире?

– Поки що ні, ваша величносте, але маю підозру, що незабаром трапиться.

– Що ви маєте на увазі? – ще раз всміхнувся Красносвіт.

– У мене недобрі передчуття, – важко зітхнув воєвода.

– Тоді давайте присядемо й поговоримо про це.

Незважаючи на свій порівняно молодий вік і незначний термін перебування при владі князь давно вже засвоїв одну просту істину, що ніколи не варто відмахуватися від особистих, довірливих розмов зі своїми помічниками та підлеглими. Навіть якщо вони спершу і видаються малозначущими. Такі хвилини спілкування, як правило, з одного боку давали йому певне уявлення про те чим жило князівське палацове оточення, його проблеми та клопоти. З іншої сторони така поведінка піднімала авторитет Красносвіта, вселяла людям відчуття, що їх керманич ніколи не перестає турбуватися і думати за них. Тож вірний своїй практиці князь дочекався коли Добромир всядеться на м’якого ослона, а потім й сам зручно вмостився навпроти нього.

– То що ж вас так наполохало? – запитав Красносвіт.

Добромир крекнувши повернув своє майже столітнє тіло на ослоні й потупивши погляд тихо відповів:

– Навіть й не знаю, як пояснити вам свої побоювання.

– Та говоріть вже як воно є, - блакитні очі князя зблиснули нетерпінням, а на чолі з’явилися дві тоненькі зморшки. Молодеча запальність ще давалася взнаки і Красносвіт траплялося інколи не міг приховати своїх емоції. Та побачивши, як воєвода нервово теребить пальцями свою довгу сиву бороду, та яке в нього зосереджене обличчя князь миттєво взяв себе в руки й спокійно промовив:

– Та ви так не хвилюйтеся. Давайте розповідайте, що і до чого.

Радник ще раз зітхнув і почав розповідь.

– Ваша величносте, ви мабуть не знаєте, що одна із моїх прабабусь колись була великою віщункою. На жаль, нам чоловікам, не дано володіти в повній мірі цим божим даром, та якісь крихти здібностей передбачення майбутнього мені все ж перейшли в спадок. Все своє свідоме життя, я час від часу бачу видіння того, що має трапитися. Зазвичай ці картинки дуже нечіткі й малозрозумілі, та інколи я можу відчути той емоційний настрій, що вони несуть в собі. Це важко пояснити простими словами, та трапляється, що я в змозі розрізнити яке приблизно майбутнє мені було показане богами. І не було ще такого випадку, що б ці видіння не справдилися.

– І що з того? – поцікавився Красносвіт.

– Справа в тому, що сьогодні, я бачив одне з таких пророчих видінь.

– Що ж в ньому було?

– Це було щось страшне. Я бачив велику темно-вогняну кулю. У ній страхітливим чином переплелися полум’я нестерпного болю, яскраві спалахи тваринного жаху й лютої ненависті. Наче якась пекельна химера, куля тягнулася до мене своїми довгими моцаками, намагалася схопити і втягнути в своє жарке горнило. І здавалося не було від неї а ні порятунку, а ні пощади. О, боги, ви б відчули все це самі. Мені вистачило кількох миттєвостей побачити все це й відчути, щоб прокинутися в холодному поті. І досі не можу оговтатися.

– Яка ж ваша думка на рахунок цього видіння? Що це може означати?

Тривога радника передалася і князеві. Він звик довіряти старому Добро-миру, який завжди відзначався тверезим розумом й неабиякою сміливістю. Та тепер воєводу трясло від страху мов у пропасниці.

– Не знаю. Здається мені, що на нас незабаром чекають великі випробування та клопоти. Мабуть трапиться якесь велике нещастя.

Красносвіт встав і підійшов до вікна. За стінами князівського палацу розкинулася столиця країни. Надворі буяло літо і місто в цей час було по-особливому прекрасним. Очам князя відкрилися невисокі пістряві будиночки звичайних городян і масивні палаци заможних вельмож, що губилися в зелені садів. Величаві храми, які своїми золотими маківками яскраво зблискували в сліпучому промінні полудневого сонця та блідо-зелені споруди шкіл та університетів. Хитромудре сплетіння вуличок та провулків, що гармонійно вливалися в широкі бульвари й просторі майдани.

Князь любив милуватися Святоградом, його простою невибагливою  архітектурою кварталів вправно поєднаною з кількома десятками парків й тихоплинною річкою Росавою. До Князівського Пагорба де знаходився палац Красносвіта теплі подихи вітерцю час від часу доносили гомоніння численної громади міста, що жила своїм повсякденним життям. У цьому галасі були крики всюдисущих торгівців і веселий сміх метушливих дітлахів, цокіт копит коней та гавкіт собак, шелест листя дерев й плюскіт річкової води. В задушливому повітрі відчувалися запахи смаженої їжі з численних шинків і аромати терпкої кави з затишних кав’ярень.