РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

                                                                            РОЗДІЛ 1

В одному сучасному світі, який дуже схожий на реальний, зародилася країна назва якої Родючина, яка повна загадок і пригод. У ній є місто Райлівці, яке за час свого існування пережило багато труднощів. Згодом люди, яким набридло таке життя, в якому діють не їхні права, а нікчемні та протиправні закони, обрали головою Ольгу Хмарецьку, молоду та сміливу дівчину, яка за пів року підняла Райлівці з колін. Вона була готова йти з народом до кінця, служити йому, любити його і поважати. Але одного дня, буквально на мить відчула, що тепер її покликання зовсім інше. Дівчина не знала чи це якась звістка, чи це поклик душі, чи можливо погляд у майбутнє, але прийшла така думка, що треба їй рятувати людей. Зрозумівши це, вона передає повноваження голови міста своєму батькові – Ігорю Хмарецькому, а сама, через декілька днів, стає лікарем у Райлівській лікарні. Минає літо, осінь, і буквально в кінці зими в одній країні розпочався сильний вірус, який забрав життя багатьох людей. Весною він добрався до Родючини. Тоді Оля зрозуміла, чому вона так поступила і відчула, що в час, який наступив, для неї робота лікаря є важливішою за роботу голови міста. З початку пандемії, ситуація в Родючині була вкрай напруженою. Багато установ було закрито та переведено на дистанційну форму роботи. Також запроваджено карантин та дотримання вимог щодо нього. В лютому наступного року, ситуація із вірусом на деякий час покращилася. Весною країна, у якій розпочався вірус, винайшла вакцину проти нього та почала розповсюджувати її по інших країнах. У Родючині на початку серпня, поширення інфекції стрімко продовжилося. Не зважаючи на це, одні люди були проти вакцинації від вірусу, ім’я якого Ficedulasoul, інші щоб вберегти своє здоров’я і життя вирішили вакцинуватися. Тоді в столиці Родючини, влада прийняла наказ про обов’язкову вакцинацію громадян, які працюють на роботі, але водночас зняла з себе відповідальність за здоров’я громадян у разі вакцинації. Це сильно обурило народ Родючини, в тому числі жителів міста Райлівці. Лікарка Оля Хмарецька, колишня її заступниця Любов  Цаплінська та її онучка Віра, теж не в захваті від такого відношення  до людей. Тому вони вирішили зібратися в Райлівській лікарні, у кабінеті лікаря для того, щоб обговорити подальші дії щодо вакцинації. Зранку, десятого серпня, прийшли вони разом із Хмарецькою у лікарню в її кабінет. Приготувавшись до роботи, Оля вдягнула робочий халат, обробила антисептиком руки, обладнання, що на тумбочці та почала поратися з документами у медичній шафі. Люба Іванівна сіла на медичне ліжко, поставивши коло себе сумку. Її внучка Віра сіла коло дверей, схрестивши руки, опустила нахмурений погляд. Дівчина була невисокого росту, струнка. У неї довге світле волосся, неначе колір сонця, кругле лице, зелені очі, прямі брови та тонкі губи. Одягнена у червону футболку, чорні джинсові шорти та жовті босоніжки. Випускниця Крепківського інституту по спеціальності «психолог». Молодша на кілька років від Олі.

– Це ваша внучка? – запитала в Люби Іванівни Оля. – Забула як її звуть.

– Віра, – сказала дівчина. – Знаю я тебе.

– Так, Олю – відповіла Цаплінська. – Вперта і непослушна. Що не кажи їй, робить все навпаки, ніби, має в собі таку жилку.  

– Та чого, Люба Іванівна, – сказала їй лікарка. – Не знаю як вона у вас вдома поводиться, але три роки тому, коли я зібрала людей для порятунку Христі, та коли троє негідників обкидали мене помідорами та яйцями, і люди знайшли в одного з них зброю та відібрали її, Віра порадила мені взяти пістолета з собою. Якби не ваша внучка, хто його знає, щоб тоді було. Я дуже вдячна їй за те. Тому не можу сказати чогось недоброго про неї.

– Все вірно, – погодилася Люба Іванівна. – Але не завжди це так. Зараз я тобі розповім. Почну з того, що пройшло вже декілька років, як Вірині батьки поїхали на заробітки в Поляндію, а її залишили на мене.  Звичайно, деколи приїздять додому, але здебільшого вони там. І Віра вчилася в тому інституті, що і Христя, але на психолога. В червні цього року закінчила 4 курс. І в кінці липня отримала диплом незакінченої вищої освіти. Ох… Не хоче йти далі вчитися, щоб отримати вищу. Ну і мені не відомо, куди її давати на роботу. А зараз серпень… Вже три роки як ті негідники напали. В неї є ще час передумати і піти далі вчитись, але сама знаєш, що за руку я її не поведу. Не слухається.

– Ось як, Люба Іванівна, – сказала співчуваючи Оля. – Наскільки я знаю, Вірі вже двадцять один рік. Через це вона не хоче вас слухатися.

– Розумію, – відповіла Цаплінська. – Але не зважаючи на це, вона все таки моя внучка, будь їй двадцять п’ять чи тридцять. І доки я є на цім світі, то дбатиму про неї та захищатиму від всього, що грозитиме їй. Скажу тобі ще один випадок про неї. Було таке, що Віра хотіла піти до церкви, а я казала її не йди, бо не маєш у що вдягнутися. А вона все таки взяла і пішла в тому, що зараз на ній. Така то в мене внучка.

– Бабцю, – звернулася до неї Віра, – я тобі після того сказала, що до чого.  Але перед тим спитала тебе, де в Євангелії пише, що нам потрібно вдягати, коли йти до церкви? І зразу відповіла, що Бог дивиться на душу людини, а не на одежу, в якій вона вдягнена. Навіть, якщо хтось в церкву приходить у царських шатах, а в душі думає, щоб скоріше та служба Божа скінчилася, бо вдома є куча діл, то Бог бачить його думки і наміри, і подякує йому за таке так, як він того заслужив. Церква є домом молитви. Чи не так ти мене вчила? До неї приходять, щоб молитися. Бо сьомий день Бог зробив для того, щоб більше говорити з Ним через молитву, а не приходити в церкву в золоті, думати там про щось своє, а Бога, м’яко кажучи, на задній план ставити. Тому я скажу тобі ще раз, що головне душа людини, а не то, як вона виглядає. Ти зараз скажеш, що людям, які прийшли в церкву, цікаво в чому я вдягнена. Якщо це так, то вони явно в ній з Богом не спілкуються.