РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Тим часом невідкладна допомога  доставила Назара до Крепківської лікарні, на щастя він не зазнав серйозних травм. В Райлівцях після завершення сесії, Олексій Пальний із шоломом на голові виходить із міської ради на вулицю та сідає в поліцейський автомобіль, що рушає назад у Крепківці. Далі вийшовши з приміщення, Оля пояснює людям, що голову Арбузьку заарештовано. Втішений такою новиною, народ розходиться, а Дара, Люба Іванівна, Ігор та його друг Михайло залишилися і Хмарецький звернувся до них:

– Ну що ж дівчата, жирну владарку вже вигнано, так що нам пора їхати додому.

– Зачекайте, пане Ігоре – звернулася до нього Оля.  - Побудьте ще трохи. Правильно, Арбузької при владі немає, але це не означає, що все добре. Після себе вона залишила вкрай великий слід на Райлівській землі.

– Бачу, Олю – погодився з нею музикант. - Центральна площа, на якій ми стоїмо, виглядає як найгірша вулиця в нашому селі. Мені дуже шкода вас… Всі ці роки ти, твоя подруга та інші жителі Райлівець, терпіли тяжкі муки. Ми з Михайлом були серед натовпу і бачили ваше незламне бажання до кращого життя громади. Бачили як ти, Олю своєю сильною волею повела народ за собою. І разом ви змогли усунути з Райлівського трону жахливу тиранку Арбузьку.

–  Тепер, пане Хмарецький, буде новий голова – сказала йому Дара. - І думаю ваша донька точно підходить на цю роль.

– Даро, що ти таке говориш? – гнівно запитала Оля. - Так, прізвища у нас однакові, але ми не родичі.

– Ще й як – жваво відповіла Дара. - Ти ж по-батькові Ігорівна. І цей опозиціонер Ігор. Чи може я не права?

– Спокійно, дівчата – звернувся до них Хмарецький. - Не сваріться. А що до цього, то… Давайте поговоримо про це в іншому місці.

– Добре, пане Ігор – погодилася Оля. - Пропоную всім хто тут присутній прийти в кафе Зоряни Іванівни - місце з якого все почалося. Хто проти?

– Та думаю всі за – відповіла дівчині Дара. - Не просте собі місце.

– Я не проти, Олю, – впевнено додала Люба Іванівна. – біля того кафе вас впіймали. Знай, що якби ті гади тоді на мене напали – то це було б останнє в їхньому житті.

– Добре кажете, Любо Іванівно – погодилася зі старою Оля. - Ходімо вже до кафе. І в ньому ми не відсвяткуємо перемогу, тому що це не так. Бо вирвавши гнилий та не родючий корінь, треба садити нове насіння, яке б уродило добре та пустило свій корінь, якого б ніхто і ніколи не вирвав. Бо добрі плоди вічні. А злі плоди такими бути не можуть. Корінь який ми вирвали, залишив після себе свою сутність і забрав у нас багато добрих плодів. І це не перемога, а велика втрата. Шлях, який ми прокладали всі ці роки, ще далеко не закінчений. Ми повинні йти далі і відновити те, що колишня голова всі ці роки безсовісно та бездушно руйнувала. Тож йдемо до кафе, обговорімо там подальші справи, а далі друзі час покаже. Вперед!

І пішли вони дорогою до кафе, щоб згадати події, які з ними трапилися, відпочити та за гарячою кавою обговорити все, що на душі. В кафе Оля з Дарою замовили Любі Іванівні чай з полуницею та печиво, решта замовили каву з молоком і плитку чорного шоколаду. Тоді розказав їм Хмарецький, як вони з Михайлом та іншими людьми у своєму селі, воювали проти повелителів і як їм вдалося впоратися із ними. Розповівши їм цю історію, повідомив, що сам він родом з села Чорнівці, Крепківського району, і що його колишня дружина, теж звідти. Розказав, що жив деякий час із нею, аж поки його мати не вигнала її. Після цього, звернувся до Олі:

– Олю, ти моя донька.

Почувши ці слова, всі хто сидів з ними за столом, сильно здивувалися. Навіть Дара, яка раніше жартувала над цим, не змогла промовити слова. Після слів Ігоря, Оля встала з-за столу, Хмарецький теж підвівся. Дівчина підійшла до нього та вирішила дати ляпаса. Побачивши це, Ігор сказав:

– Олю, пробач мені. Через мене ти росла без батька. І я винен у цьому, бо не зміг переконати свою матір, щоб не виганяла Галю з дому. Тому повністю заслуговую на твою ненависть до мене.

Не відповівши нічого, Оля відвела погляд від Хмарецького. Тоді він опустивши голову, сумним поглядом дивився на стіл. Глянула дівчина на батька й обома руками обійняла. Не зволікаючи, Ігор також обійняв її та сказав:

– Не знаю чи плакати мені – мовив він до Олі. - Чи радіти… Але якби там не було, Галя за таке ніколи мене не пробачить.

– Ігорю, досить занепадати духом – звернулася до нього Люба Іванівна. - Ти ж приїхав в Райлівці, щоб допомогти нам знищити гадів, які сиділи при владі і як каже твоя донька, шлях наш ще далеко не закінчений. Це значить нам потрібно розвивати місто, яке та свинюка знищила. І мені, Ігорю, багато довелось пережити, тому розумію тебе краще всіх.

Вислухавши Цаплінську, Хмарецький з донькою сіли за стіл. Дара порадила всім ще трохи посидіти, поговорити про майбутні вибори голови, про подальшу долю Арбузької й Пального, послухати думку одне одного, а потім вже розходитись. Друзі що довго кавували та говорили  між собою.

– Ну що ж – сказала Оля, підвівшись з-за  столу. - Вийду я на свіже повітря.

– Добре, Олю – погодилася Дара. - Ми зараз теж будемо йти.

Оля пішла, а  до її друзів підійшла прибиральниця, яку дівчата зустріли раніше.

– Слава Ісусу Христу – привіталася з ними стара.

– Слава навіки – відповів Ігор, глянувши на неї.