РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Вечоріло, до контори Пального приїхала Крепківська поліція на чолі з Михайлом Трутнем. Ознайомившись із ситуацією, вони схопили Льоху та його людей, впійманих натовпом, та посадили в поліцейський автомобіль, щоб доставити їх у відділення Крепківської поліції. Не забарилась і швидка допомога і забрала Рижого та непритомну Христю до лікарні. Дара поїхала з подругою, а Оля, Люба Іванівна та Славко вирішили поїхати з поліцейськими. Вже у відділенні поліції,  допитавши зловмисників  стало відомо, що трапилося із трьома людьми, які п’ять років тому зникли безвісті. Зрозумівши що сталося, лейтенант поліції Трутень строго сказав:

– Думаю тобі, Славо, практично нічого не загрожує – звернувся до хлопця. - Ну а тобі, Льоха, доведеться сидіти у в’язниці. Вбивство ні в чому не винних людей, незаконне зберігання зброї, ведення підпільної діяльності на території міста… І це ще не весь перелік.

– Варварське побиття Христі, – сказала їм Оля. - замах на вбивство одного із своїх підданих. Обоє вони у лікарні та невідомо що з ними буде далі. Не кажу вже за ситуацію у серпні та за людей Льохи, які сьогодні обкидали мене помідорами та яйцями.

– Цього гада треба наказати – крикнула Люба Іванівна. - До того ж, цей такий «добрий» Славко брав участь у захоплені дівчат.

– Я не мав вибору – пояснив Білий. - Треба було знаходитись в тіні.

– І ще одне – додала Оля. - Це не Славко Безлад, а самозванець.

– Не хвилюйтесь, бабусю, Олю – сказав до них поліцейський. - Цей козел Пальний отримає по заслугам. Його підлеглі, які обкидали Олю, обов’язково будуть покарані згідно закону.  Щодо Славка, то думаю у нього є докази що підтверджують його особистість.

– Звичайно, пане поліцейський – запевнив хлопець. Миттю знімає синю футболку, обертається плечима до Олі та показує родиму пляму на лівому плечі.

– Бути цього не може – сказала дівчина. - Цей Білий дійсно Славко Безлад, пам’ятаю цей знак на плечі ще з дитинства.

– Ростислав, Славко, Назар, Олег, Костянтин, Харитон – промовив лейтенант. - Всі вони працювали на Олексія, тепер його бізнесу та банді прийшов кінець. Ми добре знаємо, що за всім цим стоїть Арбузька, однак її сліди нам буде важко знайти, але навіть це не звільнить її від відповідальності за скоєні злочини.

Прокинувшись о сьомій ранку, наступного дня, Оля роздумувала...

– Сьогодні люди будуть біля міської ради – сказала собі дівчина. - Ще три години до початку зібрання. Цей Білий… Точніше Славко Безлад. Вчора Трутнева поліція підвезла мене та Любу Іванівну додому, а його залишила у себе. Я з ним так і не поговорила. Напевно не хотіла. Але то справді він, той хлопчина з яким я дружила. Було це давно… Вже п’ятнадцять років… Тоді ми були ще дітьми… Добрими дітьми…

Дівчина згадує дитинство, село Чорнівці, де вони влітку зі Славком бігали босі по траві та раділи ясному сонцю. Почалося все з того, що маленька дівчинка, з білим круглим личком, карими оченятами, довгим чорним волоссям, густими чорними бровами, приємним виразом обличчя, у рожевій футболці та синій спідниці весело вибігала з хвіртки та чимдуж бігла по дорозі за куркою, яка втекла з подвір’я. Впіймавши її, почула здалеку стукіт копит, які наближалися до неї, та за деякий час з’явилися біля дівчинки. Обернувшись, побачила, що перед нею кінь. Кінь красивого брунатного кольору з густою гривою та білою міткою на чолі. А на ньому чорний батіг і темне сідло. У сідлі сидів худорлявий хлопчина, з круглявим лицем,  голубими оченятами, білим волоссям та веселим виразом обличчя. Одягнений у синю футболку та зелені шорти, сказав всміхаючись:

– Слава Ісусу Христу – звернувся до неї. - Куди йдеш?

Оля задумалась, що й не почула хлопчини. Таке вона побачила  вперше. Кінь, на якому юний вершник приблизно її років.

– Як тебе звуть? – запитав хлопчик.

– Оля – оговтавшись відповіла дівчинка. - А тебе?

– Славко – відповів їй хлопець. - Дуже радий знайомству. Скільки тобі років?

– Дев’ять – відповіла Оля. - А тобі?

– Мені також дев’ять – жваво сказав Славко. - Бачу ти курку зловила.

– Так, втекла з подвір’я – пожалілася дівчинка. - Її звуть Гарна, зачекай, закину її зараз через пліт.

– Це твоя хата? – запитав хлопчина Олю.

– Так, я живу тут з мамою – відповіла дівчина.

– Олю – звернувся хлопець. - Не хочеш покататися на Ігореві, моєму коні? Не бійся. Я вмію ним керувати.

– Хмммм….гаразд – погодилася дівчинка. - та як мені до нього дістатись?

– Ось, Олю – сказав хлопчик. – тримай мою руку.

Кивнувши голівкою, Оля миттю опинилася на коні.

– Молодець – похвалив її Славко. - що ж триматися на коні, як і керувати ним потрібно за рахунок балансу і рівноваги, рушаймо вперед.

Славко з Олею їхали селом, тихими вулицями минаючи будинки. Їдучи по вулиці, хлопець запитав дівчину:

– Олю, а яке твоє прізвище?

– По татові я Хмарецька, а по мамі Світла – сумно відповіла Оля. - Тата свого я ніколи не бачила. Мама говорить, що не побачу, я їй кажу, що це не так і вірю, прийде час коли я дійсно з ним зустрінуся. Я дуже хочу побачити свого батька, це моя велика мрія.