Розділ 10. Прощання під Гіркою

— Мені час, — зітхнула Тася. — Нічого, якщо я не зайду в понселення? Це надто сумно і мені треба встигнути додому, доки не посутеніло.

Вона погладила Санчу по вухах і гриві з бантиками-незабудками. Понслючок-дівчинка на прощання ткнулася м'яким носом у щоку Тасі:

— Я буду сумувати.

— Я вже сумую!

— Приходь іще.

— Обов'язково! Тільки у вихідний. Бо мені в школу треба.

— А в мене на вихідних школа. Та коли дуже важлива справа, тато дає мені звільнення, — Понса намагалася виглядати веселою. — Проводжати тебе до кордону?

— Ми проводимо Тасю до самого дому, — повідомив Ящірок.

— А ти скажеш друзям, що вона обіцяла поверр-рнутися, — Киць перестав прикидатися незнайомим кошеням. Його очі засвітилися в сутінках жовтими світлячками.

Збираючись у дорогу, Киць зняв з хвоста золоті кільця. Ящірок відклеїв вуха і зухвало-яскравий гребінь дракона, щоб не привертати уваги за межами Понсляндії. Санча вказала їм маленьку схованку під Гіркою. Якщо залишити там щось цінне, ніхто не візьме це до їхнього повернення.

— Красно дякую, та як ви самі вернетеся додому? — здивувалася Тася. — Буде пізно, темно, і вже я буду за вас хвилюватися!

— Тоді ми трохи поживемо в тебе. Або десь поруч, — сказав Ящірок.

— Ми ж др-рузі. І поверр-рнемося до Понсляндії разом. Тоді будуть готові наші будинки, і ми запрр-рошуємо тебе в гості на новосілля!

— Тепер я за вас спокійна, — Санча Понса хвацько брикнула передніми ногами, махнула копитами в повітрі, та підбігцем поскакала додому.

Тася закинула жахливо обридлий ранець на плечі, посадила на нього Ящірка й пішла доріжкою повз понселенія на той пагорб, звідки вперше відкрила Понсляндію. Навіть не віриться, що це сталося сьогодні вдень. А ще вчора школярка Фантазія Полум’янко соромилася своїх вух і не підозрювала, як багато пригод та нових друзів ці вуха їй принесуть.

Киць біг попереду, дивуючись, як нещодавно він боявся мишей і відчував себе загубленим безхатьком. А зараз кошеня шкодувало, що Миш залишився в Ослонії, і разом господарювати на кухні їм доведеться ще не скоро.

Ящірок зосереджено рухав щелепами, намагаючись ворушити невидимими вухами. Зараз, коли він зняв накладні вуха, він все ще відчував їх і сподівався, що невдовзі в нього виростуть справжні. Чому, якщо в Понсляндії є невидимі прапори і умовні хвости для летючих лисиць, не знайдеться пари справжніх вух для зеленого ящеро-понслючка? Можливо, при яскравому світлі чи, навпаки, в сутінках їх рух можна буде побачити, якщо добре придивитися.

У траві збоку щось зашаруділо. Хтось з тріском продирався крізь сухі кущі. Киць загрозливо вигнув спину і обачливо рушив на розвідку.

— Це я, не бійтеся! — хрипко запищав у хащах знайомий голос. — Хочете шматочок сиру на доріжку?

З кущів виліз Миш, тягнучи за собою сумку, набиту сиром. Це сумка, а не він застрягла в кущах. Через поклажу миша-ослоник здавався вдвічі більшим.

— Прр-риятелю! — зрадів Киць. — Яким вітром?

— Ось, вирішив проводжати вас. Боявся, що не встигну.

Друзі швидко спустошили сумку Миша, розібравши скибки свого улюбленого сиру. Миш і сам квапливо ум'яв шматочок, віддав Тасі порожню сумку і біг попереду.

— Цікаво, як пояснити мамі, що я зовсім не зголодніла? — Тася швидко піднімалася пагорбом, проте ледве наздоганяла Миша та Киця.

— Скажеш правду, що була на святі у друзів і тебе вже нагодували, — Ящірок тримався кігтиками за її плече, щоб не впасти.

— Раніше батьки знали всіх моїх друзів. Запитають, у кого свято. Що я скажу?

— Ти ж народилася понслючком. Отже й батьки в тебе мають бути з поняттям. Адже вуха ти від когось успадкувала, — проникливо сказав Ящірок.

— Так... Тільки все одно ніхто мені не повірить.

— Можливо, не одразу... Та я готовий засвідчити твої слова!

— І я! — долинуло знизу нявкання Киця.

— І я! — хрипко пискнув Миш.

— Ой, ні, тільки не всі одночасно! Мама знепритомніє! Я спочатку спробую сама пояснити. Як не повірять, покличу вас на допомогу.

— Ми будемо поблизу, — запевнили Тасю друзі.

Вони вийшли на дорогу, що вела через поле, згорнули до автобусної зупинки і набагато швидше, ніж прийшов наступний автобус, Тася опинилася у дворі біля свого будинку.

Дівчинка сіла на лавку біля дитячого майданчика. У густій ​​тіні каштана надвечір ніхто не помічав, з якою дивною компанією спілкується школярка Полум’янко.

— Отже, так, — пошепки сказав Ящірок. — Якщо потрібна допомога, подай нам сигнал у вікні.

— А ви сховайтеся в будиночку на майданчику і слідкуйте звідти. Там і заночуєте, якщо все владнається. Завтра перед школою зазирну до вас і принесу поїсти.