Розділ 9. Перша вершина

Сонце вже хилилося на захід, коли понслючкі поверталися додому.

Борька з Жекой жваво бігли навперейми, Ящірок шарудів збоку в траві — тільки вуха мигкотіли, Киць полював на метеликів. А Тася все сповільнювала ходу, не хотілося їй надто швидко прийти до понселення. Адже наступним кроком буде прощання. Їй час вертатися додому.

Понслючок сьогоднішнього дня Фантазія Полум’янко сумно дивилася навкруги, намагаючись запам'ятати кожну травинку. Компанія вже проминула Огірковий ярок і підходила до Мосту.

Посередині арки мосту, де ослонівські таблички-заборони вже не діяли, Тася притулилася до поручнів. Вона дивилася на швидку воду річки. У річці плескотіли промінчики вечірнього сонця. Вода через них видавалася золотою. Поблизу видно, що то вода, а вдалині річка перетворювалася на довгу стрічку фольги з нескінченної кількості шоколадок.

От би дізнатися, де закінчується річка? Що цікавого бачить вона на своєму шляху? Адже по берегах є інші понселення, а можливо, там живуть не понсли, а якісь небачені чудо-звірі?

— Ти йдеш? — гукали їй з берега друзі.

— Зараз! — не перший раз відповідала Тася. — Ще хвильку! — Точно так вона відповідала мамі, коли та кликала її додому з вулиці в самісінький розпал гри.

— Йдіть, хлопці. Ми затримаємося, — сказала всій компанії Понса і застукала копитами по Мосту. Понслючка встала поруч з Тасею і удвох подруги дивилися, як вода перетворюється на золоту дорогу. Тверду і блискучу на вигляд, а насправді рідку і прозору.

— Біля Круглої Ратуші є вежа з годинником. У мене так копита свербіли влізти на неї і побачити Понсляндію згори, — зізналася Тася подрузі. — Не знаю чому. Але мені хочеться літати в хмарах чи кудись лізти...

— Це тому що ти понслючок, — впевнено пояснила Санча. — Нам завжди хочеться бути вище за всіх. Не так, як в Ослонії. Не задирати носа і вважати себе головними, а дійсно піднятися на дах, дивитися на зірки, вивчати горизонти з найвищої вежі. Будь-який понсел мріє літати. Думаєш, крилаті пегаси — справжні коні? Всі наші люди!

— Наші... А куди тут можна залізти?

— На Гірку, — Санча показала вухами на невеликий горбок над річкою. — Вона як навмисне стоїть поряд з Мостом. У нас є традиція зустрічати або проводжати звідти сонце.

— Хочу на Гірку! — Тася радісно пострибала з Моста, знову відчуваючи попереду пригоду. Її тягнуло до незвичайних місць, наче там смачно пахло яблучним пирогом.

Гірка тільки здавалася невеликою. Підйом на неї зайняв куди більше часу, ніж гадалося внизу. Довго Тася бачила перед собою тільки трав'янистий схил, усіяний невеликим камінням і квітами, які вже мружили сонні оченята, та стежину зі слідами тисяч копит.

Тася йшла попереду як першовідкривач. Понса піднімалася за нею.

"А ще кажуть, розумний вгору не піде, — думала Тася. — Це правило не для понслючків! Ми — відважні мандрівники, повинні особисто перевірити, де, що і як. "Понсел понслюка бачить здалека", — ось потрібна приказка. Уф... коли ж закінчиться ця гора? Не Гірка, а просто Нескінченна Горища якась... "

І тут в обличчя Тасі повіяв річковий вітер. Схил перетворився на вершину, і перед завойовницею Гірки відкрився КРАЄВИД.

Далеко внизу палала річка. Тепер вона більше виблискувала червоним, ніж золотим, і здавалося, це слід вогняної змії. З одного боку, як шматочки пастили на круглій тарілці рожевіли і жовтіли будівлі Ослонії. З іншого — різнокольоровими кубиками розсипалися серед буйної зелені будиночки понселення. Навкруги, до самого виднокраю хвилями піднімалися позолочені вечірнім світлом пагорби, внизу червоніла маленька, наче іграшкова, арка Мосту, а прямо над ним сідало за річку сонце.

Посеред вершини, округлої гладенької галявинки, стирчала міцна палиця, вище дитячого зросту. Тримаючись за неї, Тася роздивлялася довкола. Санча стояла поруч.

— Це твоя перша вершина. Тепер ти не просто понслючок, а понслючок-турист. Хочеш підняти прапор?

— Де?

— Ось, — Санча носом торкнулася жердини. — Потягни за мотузочку.

Тася провела рукою вгору і намацала кінчик шнура, зав'язаного бантиком навколо палиці. Вона потягнула, вузлик розпустився, і... наче великий птах війнув крилом біля її щоки. На верхівці древка розгорнувся квадратний прапор. Він бився і плескав за вітром. Тася думала дізнатися державний колір Понсляндії або роздивитися герб, але прапор виявився з сюрпризом. Туристка недовірливо зловила край полотна, щоб перевірити, чи не ввижається їй?

— Він прозорий! Майже невидимий. Отже, знизу ніхто не дізнається, що ми на Гірці?

— А ти відійди на кілька кроків і побачиш, як він блищить і складками відбиває сонце. У похмуру погоду прапор на Гірці здається частиною темної хмари, а в ясний день стає небесно-блакитним. Якщо придивитися, його можна побачити здалеку. Але в момент підкорення вершини прапори піднімають не для інших — для себе.

— Це Понсловод вигадав?

— Еге ж. Він встановив тут флагшток відповідно до свого зросту. Ми звідси його проводжали. З Гірки далеко видно, і ми бачили його довго-довго. А він міг бачити, як блищить прапор. Здалеку це має вигляд, наче сигналять дзеркальцем.