Розділ 7. Понсольство

Будинок понсольства відрізняла від інших золотий напис та високий білий ганок — справжні парадні сходи. Якби сюди завітала королева, їй би дуже сподобалося, що її величність зустрічають на таких сходах.

Подружки дострибали до сходинок, і побачили у вікно, як лисиця-секретар щось друкує. Напевно, важливу понсольскую ноту — так називаються дипломатичні документи в понсольствах.

Почувши сміх і тупотіння на вулиці, лисиця підняла лапу в довгій чорній рукавичці та зробила дівчаткам знак, щоб не галасували. Понса закивала.

— Йде важлива нарада, — прошепотіла подруга на вухо Тасі. — Думаю, скоро з'являться іноземні гості, тоді ми все побачимо.

Подружки влаштувалися на низенькій лавці в найближчому парку і звідти спостерігали за білим ганком. Навколо цвіли клумби, пурхали метелики, арку над лавкою обвивали повзучі троянди і декоративний виноград, який не можна їсти, він тільки для краси.

Тася думала, що саме таким уявляла собі понселення, дивлячись вперше на нього з висоти пагорба. Що їй подобалося найбільше, те, що понслючкі не робили вигляд, ніби вже осінь, коли довкола ще літо.

Здалеку накочувався хвилями якийсь гул. Нібито в кінці вулиці плескалося море. Спершу Тася думала, що то гамір футбольного матчу, потім збагнула, що дивний шум чується іншим вухом. І наближається зовсім з іншого боку.

Понса скочила на ноги й тривожно прислухалась.

— Справи кепські, — повідомила вона. — Це ослони. Гості з того боку Моста.

— Чого їм  треба?

— Гадки не маю. Але чую, ослоники дуже сердиті. У нас буває з ними скандал через різні прикордонні справи приблизно раз на тиждень. Та ще не чула, щоб вони так шуміли. Ой, леле!.. Боюся, це через тебе! Всі кричать: "Людина!", "Людина в Понсляндії!"

— Взагалі-то, я повноправний понсел, — нагадала Тася.

— Здається, це їх і обурило. Ослони не вважають себе зобов'язаними товаришувати з людьми. Їх можна зрозуміти, ті люди, що зустрічалися їхнім далеким пращурам слонам та віслюкам, часто-густо були не найдобрішими. А хорошої людини вони ще не зустрічали. Думаю, нам краще втекти і сховатися. Вони наближаються...

— Не буду я ховатися, — ображено відповіла Тася. — Якщо хочуть зі мною познайомитися, нехай приходять! Я їх не боюся!

— Я б теж на твоєму місці не ховалася, — запевнила Понса. — Але на своєму місці, боюся за тебе. Хто знає, що стукне в голову цим довгоносим? Якщо хочеш залишитися, треба терміново збирати наших, щоб тебе захистили, якщо дійде до бійки.

— А так буває?

— Приблизно раз на два тижні, коли Велика Рада не встигає вчасно всіх втихомирити.

Санча Понса була спокійна і готова діяти. Але бігти їм нікуди не довелося.

Серед жителів із такими вухами чутки розносяться дуже швидко. Футбольний матч відклали (на щастя "Зайцев") і з боку спортивного майданчика вже мчало стадо понслів, готових боронити своїх новачків від будь-якої напасті. Попереду, як не дивно, мчали Жека і Борька. На спині Борьки вчепився кігтями в гриву і так їхав Киць. На маківці Жеки поважно сидів Ящірок, тримаючись за краї вух, як за повід. Вуха ослоника розгорнулися наче вітрила, і Жека повинен був притискати їх, щоб не гальмували біг.

Одночасно з іншого краю Вівсяного поля сунув натовп ослонів. Тася вже знала, що у них теж копита, а не слонячі ноги, але тупіт делегація з того боку Мосту зчинила саме такий, наче стадо слонів.

Два натовпи зійшлися перед дверима понсольства, під золотою вивіскою.

Крізь натовп понслюків, в якому здебільшого були діти, проштовхався Вухатий Горила. Велика Рада вже була в курсі того, що відбувається, і на цей раз встигла вчасно, доки бійка не почалася.

— В чому справа? — голосно запитав голова ради. — Що трапилося? Нащо такий шум?

Вперед вийшов найбільший білий ослон. Його вуха коливалися, наче тонка тюль на вікні в теплий вечір. Розмахом вуха майже перегородили вулицю, а в довжину діставали йому до колін. На голові сусідського керманича лежав м'який червоний ковпак з довгою китицею, що звисала на лоба. Ця китиця висіла лише на рівні грудей горили. Голова ради з ввічливості опустився на чотири лапи. Тепер вони з ослоном стояли ніс до носа, ніби чорно-біла скульптура державних перемов.

— В чому проблема? — запитав Горила.

— В людині, — відповів Білий. — Чи правда, що ви знову пустили до Понсляндії людину?

— Людина теж понсел.

— А Ослонія — хоча й незалежна територія, теж частина Понсляндії. У нас спільний захист від чужинців. І я не бажаю...! — Білий підвищив голос. — Мій народ не бажає, щоб тут ходили кому заманеться! Люди небезпечні!

— Тату, та я її бачив! — ліниво втрутився в розмову на вищому рівні Жека. — Ця вухата зовсім нешкідлива! У неї на носі веснянки!

— На свій ніс подивися! — Тася вийшла вперед. — І дякую за допомогу. Але я самостійна і можу відповідати за себе. Ви хотіли мене бачити... е-е, даруйте, не знаю, як називати вашу білу величність?