Розділ 6. Понслючки та ослоники

Тася і Понса підстрибом минули провулок Кедрових горіхів, де жили в основному понслюки-білки та бурундуки. Капустяний квартал, Городи і майже дісталися до Вівсяного поля.

Поруч гомонів спортивний майданчик. Понслючкі-зайці в смугастих майках грали у футбол проти збірної команди понслючков-гризунів. Капітаном "Гризунів" був грубезний Бобер, що закривав собою всі ворота. Бобер хвацько відбивав будь-які м'ячі міцним широким хвостом, наче ракеткою, майже не зрушуючи з місця.

Судив гру Вухатий Їжак. Якщо зчинялася колотнеча, суддя голосно свистів і сам котився на поле, не боячись, що його спутають з м'ячем. Поколються — їм гірше буде!

"Зайці" галасували та хвилювалися, бо програвали 2:0.

Глядачі кричали й тупотіли копитами.

У верхньому ряді серед глядачів Тася помітила яскраво-червоні вуха Ящірка. Точно! Понсленятко в панамці й обидва його супутника свистіли та вболівали за "Зайців" не гірше від інших. Ось яким будівництвом вони займаються...

Дівчатка й самі мимоволі захопилися грою. Коли "Зайці" нарешті забили бажаний гол, майже встрибнувши через голову Бобра у ворота, суддя Їжак оголосив перерву.

Тася і її подруга знову поспішили до понсольства. На спортивному майданчику хтось дав Тасі скакалку — довгу мотузку з дерев'яними ручками. І тепер вони з Понсою стрибали разом. Тася крутила скакалку над понслючкою, як закидають ласо. Санча стрибала, просуваючись на два кроки вперед, слідом перестрибувала Тася і знову закидала петлю.

Але безтурботно та весело дівчатка стрибали недовго.

Назустріч з провулка Будяка вискочили двоє хлопчаків. Так стрімко, що заплуталися в скакалці. Тася "зловила" їх, наче диких мустангів. Всім довелося на хвильку зупинитися, щоб зняти мотузку з вух.

— Привіт, дівчата! — приязно сказав один. Безсумнівно, він теж був уродженим понслом, як Санча. Тільки сірим, з відстовбурченим чубчиком, короткою гривою, темними тигро-зебровими смужками на шиї та "китичним" хвостом. Більше схожий на віслюка, ніж на поні.

— Привіт, Борька!

Але інший... Тася вперше бачила подібну істоту. Теж чотириногий, з копитами, він був дуже високим. Навіть на Тасю дивився зверхньо, ​​не кажучи вже про низеньких понслючків. З величезними складчастими вухами, немов у слона, і хвіст короткий, з жорсткою китицею. Але нахабна довгоноса морда нагадувала мула або навіть тапіра — дику свинку з маленьким хоботом.

— Привіт, довговуха! — звисока кинув він Санчі. — Рахунок знаєш?

— Привіт, чудовисько! — весело відгукнулася та. — "Зайці" програють 2:1.

— Чого ще чекати від довговухих! А хто ця вухаста з тобою?

— Тася Полум’янко.

— З новеньких? Чув-чув. Прикольний хвостик. А де її дружки? Кажуть, в одного з них вуха круглі? Може, йому до нас за Міст переїхати?

— Може, вам поквапитися? Другий тайм вже починається, — відповіла Понса. — І облиш зеленого, він мій друг!

— Він ще й зелений!.. — "чудовисько" презирливо закопилило верхню губу, відкриваючи зуби в чисто ослячій усмішці.

— Він дуже зелений! Це найкрасивіший колір! І вуха у нього не круглі, а зірчасті, — сердито втрутилася Тася. — З гострими відростками, зрозумів?

— Ми хотіли допомогти їм дім будувати, — мирно сказав Борька.

— Разом?! — Санча перебільшено затріпотіла віями, немов не могла повірити в таку маячню. — В тебе що, Борька, уві сні через вухо мозок випав? Жека їм такого набудує! Він же двері зробить не з того боку!

— Без сопливих бантиків розберемося! — з гідністю відповіло "чудовисько" Жека. — За Мостом краще вашого будувати вміють!

— Ой, тільки що не зроблять, все — навпаки! — засміялася Санча.

— Ви тут стрибали, ото й скачіть собі!

— Ми б стрибали, тільки ви перед нами вискочили! — Санча показала дивному хлопчиську язика і зробила вухами знак Тасі: крути далі!

Тася закинула скакалку і подружки пострибали. Хлопчаки кинули їм на прощання: "Ще побачимося!" — і помчали на спортмайданчик, де знову почалася гра.

— Це хто? — на ходу запитала Тася.

— Борька — мій однокласник, Жека — його найліпший друг. Він — ослоник. З тих, що живуть за Мостом. Тільки Жека постійно топчеться з нашого боку. Як на мене, в понслюки набивається.

— Не збагну, ви з ним лаялися чи жартували? — спитала Тася.

— І те й інше! — легковажно відгукнулася Понса. — Ослоники всі такі. Завжди гиркаються. Головне зрозуміти їхній гумор і не плутати, коли просто дражняться, а коли справді гніваються.

— А як зрозуміти?

— Легко! Коли ослоники розчепірюють вуха і сичать, ніби чайник кипить, це вже не жарти.