Розділ 5. Пам'ятник Понсловоду

Коли вся компанія вийшла на площу, Тася помітила й інші зміни. Її сандалети клацали по камінню дуже дзвінко, як новенькі, але ж за минуле літо вона їх добряче пошарпала. Тася підстрибнула кілька разів, щоб переконатися. Звук виходив такий самий, як від копит Понси. Навіть Киць, який пишався своєю тихою ходою та котячим вмінням завжди приземлятися на чотири лапи, коли починав стрибати і ловити свою тінь, з-під м'яких подушечок вчувався якийсь цокіт.

Ящірок змінився сильніше за всіх. Велика зелена ящірка, довжиною з долоню, за час повернення галереєю-равликом стала розміру крихітної собачки. І тепер Ящірок мірявся з Кицем, в кого хвіст довший.

У змаганні хвостів перемагав Ящірок, але довжина від носа до хвоста в них з Кицем виходила однакова. За рахунок лап котик височів над зеленим приятелем. Та коли Киць гордо піднімав хвіст, Ящірок виявлявся помітно довшим. Він крокував на своїх коротких приосадкуватих ніжках, відчуваючи себе супергігантом, драконом, крокодилом, ПОНСЛОМ. Справдилася заповітна мрія Ящірка. Його прийняли як рівного в найкращому понселенні світу.

— Чому ти не сказав, що хочеш відростити вуха? — спитала Понса, повернувши Ящірка до реальності. — Ми могли встигнути до початку ради зайти в перукарню.

— І що?

— Зробили б твої вуха видимими.

— А це можливо? — Ящірок знову відчув себе крихітним. Він боявся повірити такому щастю.

— А хвіст з китицею там можуть зробити? — втрутився Киць.

— Простіше найлегшого! — запевнила Санча.

— А коли? Куди? Як нам туди дістатися? — навперейми захвилювалися друзі.

— Йдіть цією вуличкою до вивіски "Салон краси". Скажіть, що ви від мене. Там працює моя старша сестра, вона зробить вам незрівнянні зачіски.

— Дякуємо! — новообрані понслюки наввипередки помчали, щоб першими зайняти чергу до сестри Понси.

— А зачіска у вашому салоні коштує дорого? — запитала Тася.

— В Понсляндії немає грошей. Ми робимо один одному послуги. Кожен вміє щось краще за інших. Треба ділитися своїм хистом. І коли всі діляться тим, що мають або вміють, виходить, всім вистачає найнеобхіднішого. Треба лише правильно попросити.

— А коли не знаєш, кого прохати?

— Для цього і працює Велика Рада. Вони знають, що і де є в Понсляндії, і допомагають знайти все, чого тобі не вистачає. Або знайдуть тих, кому потрібно те, чого в тебе занадто багато.

— Гарно! Тільки я поки що не знаю, чим можу поділитися, — зізналася Тася. — Нічого я не вмію краще за інших.

— Вмієш. Або ще навчишся. Але поки цього не знаєш. Кожен понслючок дуже цінний і рідкісний. Нам треба берегти один одного. Так вчив Понсловод.

— Хто це?

— Він! — Санча носом вказала на ще один пам'ятник. Той самий бронзовий дядько, що біля фонтану — невисокий, товстенький, з короткою бородою і в сандалях височів над площею перед ратушею. Тільки тепер він стояв сам на величному постаменті. І не в халаті, а в шортах, сорочці з безліччю кишень, в панамці та з фотоапаратом на пузі.

— Це той самий відомий мандрівник? — запитала Тася.

— Той самий. Мандрівник відкрив нас і став Першим Понсловодом. Це він навчив нас, що понслюком може стати будь-хто, головне: вуха, хвіст та особливий характер.

— І девізом, звичайно, було: "ПОНСЛЮК — ТОВАРИШ ЛЮДИНИ", — єхидно зауважила Тася.

— Взагалі-то, "ЛЮДИНА — ТОВАРИШ ПОНСЛА", — посміхнулася Понса. — Та не кожна людина — друг. Понсловод вчив нас розрізняти, хто гідний щирої дружби, а кого треба побоюватися. Понсли дуже довірливі, говорив він. Вас будь-хто образити може. Коли ми навчилися впізнавати понслів, зібрали Велику Раду. Спочатку Понсловод завжди був присутнім на раді, спостерігав, як ми впораємося. А коли переконався, що все гаразд, ми стали самостійними.

Пам'ятник біля фонтану зробили пізніше, на тому місці, де Понсловоду зустрівся перший понслюк. Та площа — місце відкриття Понсляндії. Тоді ще понселення було без кордонів, паркан збудували згодом. Понсловод розповів нам, як захищатися від чужих і приховати наше понселення. Тільки той, хто не бажає нам зла, знайде сюди дорогу. А потім він пішов.

— Ви погано поводилися?

Понса похитала чубчиком і засміялася:

— Ні, він не так пішов! Йому було дуже добре з нами і нам з ним. Але одного разу Понсловод захотів дізнатися, що там за морем? І пішов, подивитися. Адже він все ж таки мандрівник. А навколо ще стільки невідкритих чудес. Кажуть, тепер він став шахом. Живе у палаці, зібрав там багато заморських понслів, яких ми навіть не можемо собі уявити. І коли-небудь він повернеться.

— А давно це було?

— Як подивитися. З одного боку, вже дуже давно. А з іншого, навіть наймолодші з нас, хто народився в понселенні, його пам'ятають. Я теж пам'ятаю: він давав мені іриски і розповідав у школі казки про різні країни.