Розділ 4. Велика Рада для маленької компанії

Зала ради знаходилася всередині найбільшої, проте не дуже високої будівлі на головній площі. Ратуша була кругла, наче торт або цирк, і займала мало не всю площу. Поруч стирчало найвища, проте дуже вузька споруда: башта Дзвіниці. Вона ж — Часова та Вартова. Тасі негайно захотілося перевірити, як далеко відкривається краєвид з верхнього балкончика дзвіниці, але їх чекала нарада.

Велика Рада — двадцять найшановніших понслюків у понселенні. У звичайний день на роботу до Круглої Ратуші — так назвався цей схожий на равлика будинок, їх збиралося тільки шість, десять або дванадцять. Решта могла займатися іншими справами.

Двері до Круглої Ратуші вели з усіх боків, а вікон зовсім не було. Кандидатів спершу здивувала така дивна архітектура, але виявилося, що це дуже зручно. Всередині проходив, згортаючись равликом, довгий коридор. Заходячи з будь-якого боку площі, відвідувач йшов коридором, доки не опинявся в центральній залі. Щоб не заблукати, на одній стіні яскраві жовті стрілки вказували шлях "ДО ЗАЛИ", на іншій — зелені стрілки вели "НА ПЛОЩУ".

Санча Понса, не звіряючи напрям, впевнено стукотіла копитцями вздовж проходу, ведучи всю компанію до зали. Повз них туди-сюди проскочили кілька настільки спритних кур'єрів, що гості навіть не розгледіли їх докладно. Помітили тільки, що ті пересувалися на двох лапах, мали пухнастий хвіст і густу шерсть.

Раніше, ніж у них запаморочилося в голові від обертання галереї-равлика, понсли завтрашнього дня прийшли до зали ради. Простору залу зі столом підковою вздовж стін та гарним візерунковим паркетом заливало яскраве світло, так само як галерею. Всі вікна Круглої Ратуші були врізані в дах. Вчені астрономи могли вночі з зали ради спостерігати за зірками.

В центрі стола-підкови височів величезний чорний самець горили в квадратному капелюшку судді з крихітними полями, щоб не затінити вуха.

"Не такі вже й великі! — подумав Ящірок. — Але, принаймні, ворушаться..."

Голову ради оточували природжені понслюки та понслючки. Зі стелі звисали кілька летючих лисиць, величезних, зростом як Тася. Просто на столі, між горилою та чорнильницею розмістилася Вухата Сова. Сова пильно розглядала кандидатів і, здається, дивувалася, то піднімаючи вертикально, то розпушуючи свої "вушка" з пір'я.

Санча Понса відразу підбігла до одного з понслів-радників, гнідого з чорною короткою гривою.

— Добридень, татусю! Я привела нових кандидатів і можу сказати, всі дуже хороші!

— Ти даєш поруку за них?

— Чотирма копитами! — палко відповіла Санча.

Понса-старший перехилився через стіл, щоб краще бачити малих кандидатів. Тася поспіхом підняла Ящірка на долоню, а Киця посадила до себе на плече.

Сусід Понсе-старшого, сірий, схожий на звичайного осла, тільки в окулярах, зсунув копитом окуляри на кінчик носа і понад ними дивився на Ящірка.

— Дівчинка мені подобається, — зауважив він. — Але інші кандидати викликають великі сумніви...

— Почнемо з дівчинки, — оголосив Горила. — Що ми бачимо? Зовнішні дані чудові! А що скажете про характер?

— Як тебе звати, дитинко? — ласкаво запитала одна з летючих лисиць, Білогрудка. Від інших її відрізняла біла манишка на грудях.

— Тася.

— Нам потрібно повне ім'я.

— Фантазія Полум’янко.

— А чому ж ти "Тася", а не "Тазя"? — прискіпливо уточнила худа понслиця в червоному солом'яному капелюшку.

— Мені так більше подобається.

— Ух ти! — підскочила Вухата Сова. — Смілива і незалежна. І змогла знайти нас. Мені Тася теж подобається!

— А мені цікаво, як дівчинка таких років опинилася одна далеко від дому? — гнула своє радниця в червоному капелюшку. Понслиця була схожа на шкільну вчительку Тасі Марію Семенівну.

— Я йшла зі школи. Можна проїхати дві зупинки автобусом, тоді відразу буде мій дім. Але я люблю ходити пішки, і мені дозволяють. Це недалеко та безпечно.

— Сумніваюся, що за межами Понсляндії можуть бути безпечні місця для маленьких дівчаток, — суворо заперечила "Мар'я Семенівна". — Та скажи мені, чому ж ти не дійшла додому, а згорнула на шлях через луки, а потім, як я розумію, зійшла з нього, щоб відвідати наше славне понселення?

— Понслючки мають бути самостійними! — підтримала Тасю товста добросердечна радниця у квітчастій попоні та кораловому намисті.

— Не сперечаюся, але хочу знати причину, — наполягала "вчителька".

— Я... була засмучена, тому що мене дражнили в школі.

— Через що?

— Через мої вуха.

— Жорстокий світ! — хором простогнали всі присутні дами. — Нікого не слухай, дитинко, вуха в тебе прекрасні!

— Одні з найкращих, що я бачив серед усіх кандидатів, — сказав найстарший понсел. — А я бачив чимало! Отже, що скаже свідок?