Розділ 3. Понселення

Коли лишилося кілька кроків до того, щоб зазирнути через край пагорба в долину, Тася злякалася, раптом селище не знайдеться. Вона міцно зіщулила очі й останні метри пройшла в темряві.

Але страх був марним. Понселення знайшлося!

— Ось воно! — закричав Ящірок і від хвилювання випав з кишені. Тася відкрила очі, знайшла друга серед трави й повернула на місце. Киць теж хотів піднятися вище. Тася посадила котика до себе на плечі. Він зручно влаштувався на кришці шкільного ранця, м'яко переступав лапками на її плечі й муркотів Тасі на вухо.

Внизу, відразу після довгого згористого узвозу, піднімався білий паркан і ворота. За воротами кучерявилася буйна зелень платанів, темніли стрункі свічки кипарисів, рясніли гострі та пласкі дахи невисоких будинків. Це було подібне до нарядної бази відпочинку. Майданчики, алейки... здалека не видно, проте Тася ладна була закластися, що десь в понселенні є фонтан. А вечорами тут світяться різнокольорові ліхтарі, на пахощі великих південних квітів на клумбах злітаються важкі нічні метелики, сірі, пухнасті, схожі на крихітних ведмежат чи сов.

Киць мріяв про те, що тут немає мишей. А якщо навіть є кілька, всі миші безпечні для маленького кошеняти, який стане понслючком.

Ящірок переймався лише тим, щоб Велика Рада визнала його вуха "правильними". Вся надія в цьому покладалася на гаранта Тасю.

Схил пагорба влився до рівного щільно втрамбованого майданчика перед воротами. Тася знову відчула боязкість. Підняла руку, щоб постукати до воріт (з усієї компанії це найкраще  вийшло б тільки у неї), але завагалася. Тут віконце на брамі саме відчинилося, і звідти визирнув уважне каре  понслючкове око з розкішними віями. Крім ока та краєчка густого русого чубчика, такого самого як у неї, Тася більше нічого не бачила.

— Здрастуйте вам! — сказав тонкий голос з того боку паркану. — Ви хто такі?

— Нам потрібно якнайшвидше побачити Велику Рада! — закричав Ящірок. Боячись, що його не почують, він дуже старався говорити голосно. — Ми понслюки завтрашнього дня!

Ворота одразу відкрилися, і назустріч кандидатам вийшов перший справжній понслюк.

Маленький, розміром з малого поні, світло-коричневий. Точніше, руденький. Кольору золотавої хрумкої скоринки з пирога. Через кокетливо заплетену коротку гриву з трьома блакитними бантиками, яскравими, наче незабудки, полірованими копитцями, не кажучи вже про завиті вії та ніжний голос, Тася швидко зрозуміла, що це дівчинка-понслючка.

— Ласкаво просимо, дорогі гості! — сказала вона. — Дозвольте показати вам наше понселення і супроводити на Велику Раду.

Компанія кандидатів радо погодилася. Понслючка-провідник впустила їх і легковажно штовхнула заднім копитом ворота, щоб зачинилися. Замку або засува на паркані з внутрішнього боку не виявилося.

— Нумо знайомитися. Мене звуть Санча Понса.

Ім'я сподобалося Тасі, навіть видалося дещо знайомим. Однак дівчинка не пам'ятала, щоб раніше зустрічала хоча б одного понсла.

— Мене звуть Ящірок. Це я всіх зібрав! — серйозно повідомив зелений першовідкривач Понсляндії.

— Я Киць, — сказав котик. — Прр-обачте, тут є миші?

— Так, кажанів, тобто летючих мишей серед понслів дуже багато, — з гордістю повідомила понслючка. — У них є особлива родина — Вухані. В них такі розкішні вуха, що Вуханям пробачають майже повну відсутність хвоста!

Ящірок тут же знітився, попросився з Тасиної кишені на землю і дріботів за компанією, понуро тягнучи хвіст.

Киць теж трохи злякався. До того часу малий котик не знав, що миші ще й літають!

— А такі, з круглими вушками і довгим хвостом у вас водяться? — несміливо уточнив він.

— Із круглими? Нема! — відрізала Санча Понса. — Всі такі давно перебралися до сусідів.

Киць одразу повеселішав і біг попереду, заглядав до кожного провулку, стрибав на черговий ганок і полював на власну тінь.

— Мене звуть Тася. Я школярка. А ти ходиш до школи?

— Звичайно. На вихідні та свята. Решту часу в нас дуже багато справ!

Тасі все більше подобалося в понселенні.

— А чим займаються понслючки, коли не ходять до школи?

— Гуляють, підкорюють вершини, відкривають нові горизонти, грають. А ще — працюють. Вартують кордони, носять поклажу, допомагають дорослим по господарству. Ти стрибати вмієш?

— Вмію.

— Біжімо до Фонтанної площі і при цьому будемо стрибати, хто вище?

— Давай!

Вони поскакали наввипередки в кінець вулиці. Там росли два платани. Між ними вільно сяяло сонце, зазначаючи великий відкритий простір. Тася розганялась і стрибала, високо брикаючи ногами. Їхня провідник робила великий стрибок всіма чотирма ногами, чи, спираючись на передні ноги, високо хвицала задніми.

— Я вище! — кричала вона. Висота визначалася задніми ногами.