Розділ 2. Кицька-понслик завтрашнього дня

Тася йшла по коліно у траві. Кульбаби, дзвіночки та крихітні темно-пурпурні гвоздички з назвою "смолка" лоскотали її коліна. Це було приємно і Тася розвеселилася. Попереду чекала дивовижна пригода, якщо тільки вдасться знайти загадковий кордон країни понслів.

Ящірок визирав з кишені, схвильовано крутив головою, насолоджувався краєвидом з висоти і без упину будував плани про те, як легко їх приймуть у понслюки тепер, коли в нього знайшовся такий чудовий гарант.

— Я можу вважати себе справжнім кандидатом у понсли! — похвалявся він.

— А я теж? — уточнила Тася.

— Ти точно можеш! Тільки зав'яжи хвіст.

На ходу Тася знову стягнула волосся на маківці в "понській" хвостик.

— Так краще?

— Безумовно! — заявив Ящірок. — Вітаю, ти — понслючок завтрашнього дня!

— Отже, нас приймуть в понсли тільки завтра? Взагалі-то, я не можу тут ночувати, мені додому треба, — засмутилася Тася.

— Це означає, що в нас починається нове життя. Не обов'язково чекати до завтра, але кандидати так називаються. Тася — понслючок завтрашнього дня. Звучить?

— Звучить. А це ти чуєш? Там хтось є, — Тася показала на зарості високих сухих колосків. Здалеку долинало слабке жалісне нявкання. Воно ставало голосніше. Потім трава заколивалася, і назустріч кандидатам в понслюки вийшло худе біле кошеня з круглими сірими плямами на спинці, сіро-смугастим хвостиком і чорними вухами.

Останній раз сказавши жалібно-запитливе "мяу", кошеня замовкло, уважно розглянуло Тасю, відвернулося і стало вмиватися, облизувати передню лапу.

— Можна подумати, не дуже-то і кортіло, — пробурчав Ящірок. — Ми могли б взяти його з собою і представити Великій Раді. Та якщо його це не цікавить...

Не перестаючи терти лапою морду і не обертаючись, кошеня повернуло одне вухо в їхній бік, прислухаючись до розмови.

— Йому цікаво, — заперечила Тася. — І вуха, дивись, які!

— Справжні локатори, — заздрісно процідив Ящірок. — Але хвіст у нього слабенький. Худий і без китиці.

— У мене? — обурилося кошеня, миттю перестаючи вдавати байдужість. Котик схопився, озирнувся і гордо розпушив хвоста. — Моя колишня господиня казала, що з котячої шерсті виходять відмінні пензлики для малювання, найтонкіші!

— А де твоя господиня?

— Не знаю, я загубився! Люди сказали, що я повинен ловити мишей, коли виросту. А я не хочу. І втік. А тепер не знаю, де я... — кошеня знову жалібно занявкало.

— Візьмемо його з собою? — запропонувала Тася.

— Ну не знаю, — з сумнівом протягнув Ящірок. — Хвіст у нього сумнівний.

Він перезирнувся з Тасею, наче великий фахівець з кандидатів у понслюки.

— В тебе взагалі на хвості хутра нема! — образилося кошеня.

— У мене хвіст дуже перспективний, — гордовито сказав Ящірок.

— Як це? — здивувалося кошеня.

— Це значить, із великими можливостями в майбутньому. У будь-якої ящірки може відпасти хвіст і вирости новий. А якщо постаратися, я зможу відростити який завгодно хвіст, може бути навіть з китицею! Можливо, не з першої спроби, проте точно зможу.

— Брр-решеш! — захоплено пирхнуло  кошеня.

— Не брешу! Я від завтрашнього дня понслючок, мені негоже брехати. А тебе як звати, ходячий пензлику?

— Киць.

— Хочеш бути понслючком?

— Не знаю... Мр-р, а це важко?

— Не кожен зможе, що й казати.

— А мишей понслюкам ловити не обов'язково?

— Певно, що не обов'язково.

— Тоді хочу!

— Ходімо з нами до Понсляндії, — запросила Тася.

Тож пішли втрьох.

І коли піднімалися на пагорб, всі забули вже свої нещодавні прикрощі й голосно співали пісню кандидата у понсли. Ящірок почав першим, решта підхопили.

Понслючок від завтрашнього дня

Пробіжить, підкови задзвенять.

Вибери мене! Оберу і я!

Кицька-понслик завтрашнього дня!

Тасі ця пісня щось нагадувала. Нібито дівчинка чула її раніше, та не пам'ятала точно, де і коли. Здається, то було свято. Можливо — Новий рік. Якщо в них почнеться нове життя, це навіть важливіше, ніж звичайний початок року. Тася не переймалася тим, щоб не сплутати слова та мелодію. Разом з Кицем вона співала пісню кандидатів вперше, та слова самі зістрибували з язика: