***

Голоси наближались, але видно їх ще не було. Мітла чув Пса, Василя та ще когось. На мить він подумав, що третій голос йому дуже знайомий і він належить Ліді.

— Ліда! Це Ліда! – зрадів кіт -  Та ні, не може цього бути. Точно, вже мариться.

Кіт опустив голову і вирішив почекати, а не тішити себе марними надіями. Та ось з – за кущів він побачив Василя, який щебетав і задоволено підстрибував, махаючи своїми зеленими крилами. Поруч йшов Пес, з посмішкою на обличчі. Він такий чудний, коли радіє, в нього від захвату дрижать вушка. На спині в нього були дві строкаті сумки перев’язані між собою. А поруч йшла дівчинка з вогняно - рудим волоссям, яке куйовдив вітер. Вона голосно сміялась. Всі троє почали махати Мітлі, коли його побачили. Він не міг повірити своїм очам і побіг на зустріч.

— Лідо! Лідо! Це точно ти? Який я радий тебе бачити.

Дівчина взяла його на ручки та почала міцно притискати до себе. Мітлі були дуже приємні такі обійми.

— Милий мій, привіт! Я так за тобою скучила. Який ти став легенький, наче пір’їнка! Я бачу вам не солодко стало. Так?

Мітла стрибнув на землю і відвернувся від дівчинки. Не дуже йому хотілось жалітись. Щоб вона не думала погано про Діда.

— Та ні. Все в нас в порядку. Я б сказав дуже добре. – Кіт спробував посміхнутись.

Ліда присіла біля кота і почала гладити його. Муркотіння само вирвалось з Мітли, як давно його ніхто так не гладив.

— Не хвилюйся, хлопці мені вже все розповіли про Діда і про ваше нове життя. Я обіцяю, що вам допоможу. Дуже сподіваюсь, що мені вдасться допомогти і Діду.

— Оце було б чарівно. Хоча він мені сьогодні сказав, що чари діють лише там де в них вірять. Лідо, я дуже вірю. Дуже - дуже. Лідо, мені його так шкода.

Ліда знов взяла котика на ручки і вони попрямували до хатинки.

— Це ми знайшли Ліду! - мовив Василь та був дуже собою задоволений - Мітло, ми молодці?

— Ще і які! А де ж ви її відшукали? – Мітла радів щодуху.

— Гав! Ми погналися за цвіркуном, щоб знайти їхню хатинку. Хотіли їм розказати, як себе правильно вести і не заважати порядним нам спати! Аж ось бачимо білка, «гав» на неї. А вона чкурнула у нірку. Така чорна і пухнаста. Знаєш, в неї руки -лопати. Я біг і біг за нею, хотів опередити і добіг перший до дерева, а вона хитра така раз і в нірку. І вирила її так швидко, як риба в воді. Я засумував, а потім…

Всі разом засміялись. Від хорошого настрою все повернулось на свої місця.

— Песику, ти знов все наплутав, – Василь продовжив розповідь – Як білка втекла, ми знов побачили її, руду на іншому кінці лісу. Почали бігти. Навіть взяли з собою палицю, щоб нашугати її. Ну знаєте, туди – сюди помахав і білка злякалась. Так бігли швидко, а вона нам на зустріч іде та ще і пісень співає. Добігли ми до неї а там – Ліда. От така зустріч.

— А до чого цвіркун до білки? – Мітла витріщив очі.

— Що? – не зрозумів Пес.

— Що?- Василь теж отетерів - Як це до чого. Вони ж той. Цей. А можливо вони разом цвірінчать! От.

Дійшовши до будиночку, Ліда одразу почала квапливо розстібувати сумки. Вони були великі та важкі. Вона дуже добре підготувалась до зустрічі з хлопцями. Чого там тільки не було. І ковбаса, і рибка – сушена, запечена, тушкована. Горішки, варення, булочки, бублики. Багато видів різного м’яса. Набір солодких кісточок, запечений гарбуз, каші солодкі і солоні, бублики, пончики, рогалики, цукерки.

— Добре, хлопчики мої треба спершу зайнятись вами, а потім будемо вирішувати все питання. Зараз я вас погодую.

— Помордуєш? Не треба так з нами. Лідо, дивись я такий худий вже, що можу тобі всі ці палки на моєму шлунку порахувати! Нє, нє. Мордування відміняється!

— Ой, Песику який ти кумедний – засміялась Ліда. – Це не палки, це ребра. А от те, що їх видно звісно дуже погано. Та нічого, я привезла вам багато смаколиків. Зараз будете куштувати.

— Коколики? Це що воно таке. Їжаки якісь? Фу, не люблю я їх. Знаєш, як потім лапи болять і язик поколотий. – Пес гидливо висунув язик.

— Та не «коколики» - озвався Василь. А «соколики» - це пташки такі маленькі.

Пес посупив брови і вже зовсім не радів торбам, які привезла Ліда. Що ж воно за диво таке. Тільки - но подумав про щось смачненьке, аж тут тобі на.

— Які ще пташки? Нам он в лісі вистачає, як почнуть галасувати. Ой, голова від них так дзвенить, наче хтось на банані грає.

Ліді було так весело спостерігати за хлопцями. Хочеш не хочеш , а настрій тобі піднімуть швидко.

— Милі мої, як же я скучала за вами усіма. Ходімо пригощатись вже.

На величезному столі розклали всі гостинці і хлопці почали дегустацію. Але Мітлі і кусень в горло не ліз. Апетит геть зник.

— Лідо, чому Дід став таким похмурим?

— Йому не вистачає своєї роботи – це ж справа усього його життя. Покликання.

— А ким він працював? Просто щось майстрував, пакував в коробки і кудись віз, а ще й листи читав. Що ж тут такого. Хай і далі це робить. В чому проблема? Я ніяк не можу зрозуміти.