****

Мітла різко сів і опустив голову. На нього, чи то від голоду чи то від смутку, напав розпач.

— Це марна справа і нічого ми не зможемо зробити – ледь мовив кіт.

Пес та Василь переглянулись і їм так стало шкода кота, хоча вони і досі не усвідомлювали всю складність ситуації.

— Мітло, не хнюпся! Давай ми тобі допоможемо.

— Та чим? Ми так і помремо з голоду та і Діда втратимо. Як допомогти йому, щоб він допоміг нам? Все, я здаюся.

— Ой, ой давай я тебе притримаю. Не валися. А хочеш, я там на задньому дворі, колись сховав кістку, я дам її тобі. Посмокчешь стане легше. - Песику так хотілось чимось допомогти.

— Дякую, але це не вирішить проблеми. Тепер я навіть не за їжу почав переживати, мені не вистачає Діда. Його посмішки, жартів, пісень. Подивіться на  нього. Це зовсім інший чолов’яга, не наш Дід.

      Друзі сіли в рядок і мов зачаровані  почали дивитись у вікно. Дід так і сидів на своєму кріслі – гойдалці. Лиш інколи ворушився, щоб витерти сльози. Його обличчя було сповнене жалю і смутку. А рукав драного светра геть змокрів.

— Він плаче – побачив Василь.

— Таак- журливо відповів Пес.

— От, що робити? - в розпачі сказав Мітла і в самого очі стали скляні.

— Чуєш, Мітла! Ти забув, що в тебе є прихований талант - Пес уважно дивився на Діда.

— Який?- Мітла був здивований, що в цій фразі Пес не допустив жодної помилки.

— Ну, дивись. Я Пес - охороняю людей і вірно їм служу ціною свого життя. Ти - кіт.

— І що ж це значить?

— Ну – задумався Пес – люди, кажуть, що ви лікуєте, коли лягаєте туди де болить.

— Добре, так і є. Але я не можу зрозуміти куди ти хилиш.

— Здається я розумію - відгукнувся з посмішкою Василь. - Ти можеш піти до Діда і посидіти з ним. Можливо він розкаже тобі, що з ним відбувається.

— Нещодавно він жбурнув у мене чоботь. Думаю, нічого хорошого з цього не вийде, -сумно відказав Мітла.

— А ти спробуй. Гав! Знаєш, як кажуть люди : «Хто не гавкає, той не отримує сосиску» Гав! Гав! Сосисочка! - Пес мрійливо посміхнувся.

— Доречи. Було б не погано чимось Діда накормити – зауважив Василь -Але чим?

— В нас немає їжі. А із того, що є в чулані, навряд чи ми зможемо щось приготувати.

— А пам’ятаєте, Дід нас пригощав тими бридкими кульками і казав, що вони дуже корисні. Тоді тільки Василь їх їв та ще і причавкував - знову Пес всіх приголомшив.

— То називається горішки і вони дійсно смачні. – згадав з посмішкою Василь.

— Ха! Ха! Ха! Ага, тільки мені від них язик порізався і чихати хотілось. А от кістка то да – делікатес! – облизався Пес.

— Фу, ну що хорошого в тих кістках – скривився Василь.

— Смачно ж! Ти собі і представити не можеш!

— Ото і добре.

— Так а Пес діло каже. Дід дуже любить горішки. Можна їх йому віднести, хай трохи поїсть. Бо він дуже вже блідий.

— І мені трошки насип?! Я посмакую – Василь вже був в очікуванні ласощів.

— Песику, ти будеш? – поцікавився Мітла.

— Нє, фу! Краще я піду ту кістку відрию, ото буде свято шлунку.

— Добре, я піду. Може щось вдасться. Дякую вам обом за підтримку і за ідею. – посміхнувся Мітла і обійняв друзів.

Стрибнув на вікно і тільки-но хотів йти до чулану, аж почув що друзі знову найшли собі забаву і вже переживають наступну історію. Вчинився якийсь галас, треба було повернутися і заспокоїти друзів. Та Мітла знав, що за хвилину вони побачать якусь білку чи пташку і будуть зайняті нею.

      Пес, ясна річ, як собака має хист до охоти, але Василь вражав Мітлу. Він завжди бігав разом з Псом на болото ганяти жаб, рив ями, майстерно ловив змій, ганяв сусідніх котів і гавкав на них, як справжній пес. Хоча, це мабуть і не дивно – Василь і Пес з самого малечку росли разом.

      Мітла і досі пам’ятав той день коли Дід приїхав звідкись з ящика дістав маленького зляканого песика і гордо сказав йому:

— Мітла, ти вже дорослий кіт, я знаю що ти не дуже любиш собак. Але цього песика хтось викинув на узбіччя в мішку. Давай ми його прихистимо.

Мітла був не в захваті від появи собаки в їхньому затишному і чистенькому домі. Але ж ці обездолені і жалісливі очі полонили його серце. Прихистити цього цуценятка означало не лише зробити добру справу, а і відтепер мати доброго друга на все життя.

— А як ми його назвемо?- в захваті поцікавився кіт.

— Не знаю. Можливо в тебе є ідея. - мовив Дід з полегшенням, що Мітла не образився.

— Діду, а давай назвемо його Пес?

— Пес? Пес! Мені подобається. Йому здається теж.

Мітла з посмішкою дивився на цуценя, а той наче відчув, що його вже тут люблять, почав махати хвостиком та проситись на ручки.

— Йди - но сюди! - Мітла посміхнувся і витягнув Пса з коробки та пригорнув його міцно до себе. - Ми тебе вже любимо, але будь слухняним хлопчиком. Добре?