***

Жив на світі Чарівник. Він був не добрий і не злий. Він просто був. Невеличкий на зріст, з довгою сивою бородою, наче припорошеною снігом. Кульгав розмовляв з цікавим щебечущим акцентом. Мав добре здоров’я та гарний норов. Добрий, уважний і милосердний. Старанний і роботящий. Своїми золотими руками міг, здається змайструвати все на світі.

Мешкав він в маленькому будиночку, десь на окраїні зеленого зарослого чагарниками лісу. Але коли їх пройти, то потрапиш на чарівну галявину, осяяну теплими промінчиками сонця. Тут душа знаходить спокій, як і в кожному лісі, огорнута насолодою природи і неповторним чарівним щебетом прекрасних птахів.

Його дім був дуже занедбаний. Двері покосило і вони давно вже не закривались. Ставні вікон треба було відремонтувати і освіжити фарбою.

Чарівник сидів у своєму старому кріслі – гойдалці і слухав, як скрипять вікна від вітру. Дивився він кудись далеко – далеко і колупав дірочку на светрі, яка і так вже була чимала. Але, навіть не задумуючись над цим. Йому нічого не було потрібно, адже радість життя він давно вже втратив.

- Коли ти вже затопиш піч ? – настирливо спитав чорний кіт.

- Колись! – буркнув грізно Дід.

- Коли буде це твоє «колись» ?Коли ти мене вже погодуєш ? Коли ? Коли ? – не вгамовувався кіт.

Дід видохнув грізно повітря і мовив :

- Знаєш, чого я назвав тебе Мітла ? – вже спокійно та витримано сказав Дід.

- Не цікаво. – відмахнувся кіт – Але залюбки послухаю – сказав він насмішливо.

- Я сподівався, що коли ти мені набриднеш, я тебе десь чкурну і ти полетиш геть! Ану йди звідси! – гримав Дід – Іди лови мишей врешті – решт !

- Яких мишей, Діду! – зареготав кіт – Щоб в хаті були миші, повинні бути двері, вікна і, хоч якась їжа . Коли в нас буде, хоч якась їжа ? Коли в нас буде пахнути їжею ? – нестримуючі себе вже волав кіт.

- Іди геть ! – крикнув старий.

Чарівник зняв свого розірваного чобота і кинув у нахабного кота. Той стрепенувся, встав дибки і грізно почав махати лапою Чарівникові.

- Послухай , Діду , ти звісно можеш мене не кормити, кидатись у мене чим -попало і навіть, забути, що я є. Але ж ти забув хто ти є !

- А хто я є? – сумно відказав Дід.

- Ти… ти…Емм.. еее.

Кіт задумався і закашлявся, бо вже і сам забув , як звуть Чарівника і чому взагалі він чарівник. Лишень згадав, що раніше вони жили краще і в нього, навіть думки не виникало де взяти їжі і, як болить пустий живіт.

В хаті було завжди тепло і чисто. Вікна і двері не гойдав вітер. На шибках було гарне різьблення , на вікнах весіла квітчаста тюль. В каміні горіло вогнище, від якого можна було не лише погрітися. А цей Дід буркотун завжди був усміхнений, веселий , добрий і щось майстрував. А зараз …А зараз крім вітру в хаті в них нічого не має, навіть мишей і крихт хліба.

- Я згадав! Ти веселий дід , який смачно мене годує!

- Та йди вже !- відмахнувся старий і продовжив дивитись в нікуди.

- Ну дивись! Дивись! - жалівся кіт - Мій живіт приріс до спини. Вуха попадали, бо немає сил стояти. Вуса обломились, хвіст обліз , а лапи. Глянь! Я мовчу про лапи. З такими тонкими лапками я і павука не спіймаю. А кігті  геть всі виламались від нестачі , між іншим, кальцію.  А шерсть? Моя чорна гладенька блискуча, де ділась? Зараз я якийсь драний, а не гарний. Ой, ой, ой, який я бідолашний, нещасний кіт.

Він ліг на спину та почав жалібно стогнати.

- Та йди вже геть! -старий сердито крикнув на Мітлу і в цей раз попав черевиком по ньому.

- Ой! Мяу! Боляче! Добре! Я піду! А ти сиди тут сам. Образити бідолаху, звісно легко!

Кіт піджав хвоста і пішов гордо, але все ж кульгаючи на одну лапу. Боляче було не від удару, а більше від почутого і байдужості Діда, до долі голодного і ще недавно улюбленого котика. Мітла вийшов на двір і задумався.

- Так, треба рятувати Діда, бо я так довго не зможу. Шлунок відмовляється думати на пусту голову. – кіт зашкандибав з притаманною йому лінивістю – О, вже почалось. Скоро почнуться панічні атаки і сердиті припадки – розмірковуючи про своє жалюгідне існування кіт ходив по колу, — А чому, до речі в мене не буває приємних атак, а є лише панічні? -думав кіт. -  Ага, старий добрий, завжди мене гарно кормив, гладив, з хати не ганяв – значить тікати від нього не треба. Та й куди тут тікати – ліс здоровий і наша гнила хатинка і все. А раніше ж вона сяяла вогниками, а тут була клумба в якій я спав і відчував запах тушкованого м’яса, а потім ласував ним, і ласував ним, і…- брик і киця впала – О! – вскочив Мітла на лапи – так зупинись! Треба швидко щось придумати. Але чому ж так пахне смаженою рибкою? Ооо.

Мітла так хотів їсти, що відчував неіснуючі запахи. Його ніс ловив аромати смачних страв, а мозок передавав сигнал до шлунку, що пора підкріпитись вже.

- Стоп! Хто цей Дід? Він постійно, щось майстрував. Значить він майстер. Точно! І сумує він тому що немає, що полагодити або змайструвати. Та ні! Он повна хата роботи та і сам будинок потребує втручання. Тааак, – кіт почухав лапою бороду – Можливо, він якийсь пакувальник. Весь час щось пакував, пакував а потім коли назбирається багато кудись віз. Може, коробки закінчились чи пакувальна бумага? Та ні он і бумага, і коробки по всьому дому. Щось не сходиться. О, може клей закінчився. Дурниця якась. А, знаю. Еврика! Він той хто щось робить з листами! Він їх різав, довго дивився і …І що ж було далі? А далі я їв якісь смаколики…А! А! Не знаю! Він, він… Ох це тушковане мняско не йде мені з голови.