12. Навіщо тіням, які ходять окремо, знадобилося річне кільце зі старого дуба

У школах закінчився ще один навчальний рік. Наче зграйки птахів, діти вилетіли на волю і зустрічали літо радісними криками. Літо прийшло до міста та до лісу. Горько завітав у Чарлісся в перші дні червня, щоб попрощатися зі своїми друзями. Він від’їздить до моря на цілий місяць, а потім, мабуть, поїде до бабусі в село і повернеться в місто лише наприкінці канікул.

Горько не знав, чи зможе звідти, від бабусі, подорожувати до Чарлісся, але з приморського будинку відпочинку точно не зможе. Тобто, вони з Соломкою не побачаться принаймні цілий місяць, якщо не більше.

— Куди підемо сьогодні? — спитав Горько, коли лісовий цар із дружиною нарешті відпустили дітей погуляти. Горько сьогодні прийшов до лісу досить рано. Звісно, він снідав вдома, але батьки Соломки завжди пригощали його чимось смачним з лісових дарів. Наприклад, як сьогодні: вареники з полуницями политі сметаною. Хто б міг відмовитися?

— Підемо до Світлої діброви, — сказала Соломка. — Я можу тобі дещо показати саме сьогодні.

— Що показати?

— Річне золоте кільце.

— А що це таке?

Горько та Соломка пішли навпростець через галявину, до заднього двору Дубового палацу. За палацом відкривалася широка алея, якою могла проїхати велика карета. Сюди Горько ще ніколи не заходив. Алея, звісно,  вела до лісу, але ліс був світлий, виключно дубовий. На ходу Соломка почала розповідати.

— Ти знаєш, що таке річні кільця? Може бачив на зрізаному стовбурі дерева такі тонкі смужки, які утворюють концентричні кола. Дві такі смужки: темна та світла наростають за цілий рік. За ними можна визначити вік дерева. Скільки смужок (байдуже темних, чи світлих, вони обидві половинки одного кільця) стільки дереву років. Це й є річні кільця. Лише на одному дереві в лісі, на найстарішому Княжому дубі у Світлій діброві за рік наростає справжнє золоте кільце. Але видно його недовго: всього один день на початку літа. Потім воно зникає: входить всередину стовбура.

— А чому так, що саме на тому дубі росте золоте кільце? — спитав Горько.

— Колись давно один князь першим з місцевих володарів знайшов справжній шлях до Чарлісся та потоваришував із тодішнім лісовим царем. Разом вони навіть вели війну з темнолісським господарем, і Чарлісся тоді перемогло тільки за допомогою людей з міста. Князь прислав сюди свою дружину з найкращих воїнів, і разом із лісовиками вони здобули перемогу. Того князя всі називали Мудрим, бо він справді правив розумно, знав багато таємниць та намагався залучитися підтримкою всіх могутніх сусідів.

— А, то я ж його знаю! — сказав Горько. — Ми в школі вчили, що Мудрий князь видав своїх дочок заміж за різних королів Європи, і всі вони стали його родичами та добрими сусідами.

— Так-так, саме він. За чарлісського царя Мудрий князь згодом видав свою племінницю і уклав мирний союз людей із Чарліссям на віки вічні. В ті часи тут майже не росли дуби. Лише сосни, ялини, а з листяних дерев буки та в’язи. Князь знайшов десь великого жолудя, надягнув на нього свій золотий княжий перстень, та посадив на великій світлій галявині на знак союзу лісу та міста. Згодом, коли виріс молоденький дубок на його стовбурі всі побачили золоте кільце. З роками стовбур потовщав і княжий перстеник увійшов вглиб стовбура. Але з тої пори кожен рік в той день, коли князь посадив тут перший жолудь, на дереві, яке тепер стало батьком всієї Світлої діброви, видно нове річне кільце. І те кільце — золоте.

Сьогодні той самий день, тож ходімо, подивимося. Адже це буде наше кільце — нашого року. Того року, коли ми познайомилися з тобою, лицарю.

Налаштувавшись побачити диво, Горько та Соломка увійшли до величезної галявини, на якій стояли дуби. Лісові велетні росли на рівній і досить великій відстані один від одного, наче їх садовили навмисне і дуже старанно, як у великому парку. Товсті рівні стовбури здіймалися до неба, наче колони величезної парадної зали. Сонце без перешкод лилося на галявину крізь майже прозору сітку листя та гілок. У діброві не росли чагарники, лише м’який рівний килим густої трави, та де-не-де стирчало наче стільці для почесних гостей кілька широких пеньків.

В самому центрі галявини Горько одразу помітив найтовстіший та найстаріший дуб, який він бачив у житті. Стовбур батька діброви могли охопити не менш як п’ять дорослих чоловіків, якби взялися за руки. Навколо стовбура ходила, щось наспівуючи, незнайома Горькові дівчинка такого ж віку, як він та Соломка. Вона була вбрана в таке ж зелене листяне плаття як і Соломка, тому Горько зрозумів, що ця дівчинка — лісовичка. Але на відміну від золотоволосої царівни у дівчинки були темні коси, зібрані в два довгих хвостика та перехоплені яскраво червоними стрічками. На шиї в неї червоніло намисто, і блискучі сандалії теж були червоними, наче пофарбовані густим соком журавлини.

— Калинко, ти тут! — скрикнула Соломка та підбігла до подружки. — Познайомся, це лицар Горислав, мій друг, ти, певно, про нього чула.

— І багато чула! — відповіла Калинка. Вона посміхнулася Горькові та простягнула йому руку. — Рада познайомитися. Я — Калина.

— Це онука діда Борового, — пояснила Соломка. — Моя майже сестричка. Бо її мати — моя хрещена.

— То Калинова мати та Калинова бабуся — це твої мама та бабуся? — спитав Горько.