10. Як Горько Макітренко та царівна Соломка віднайшли загублену мелодію ночі

Після другого травневого свята, Дню Перемоги, Горько знову завітав у гості до Чарлісся. Удвох він та Соломка гуляли в маленькому чарівному садку царівни. Соломка розповідала всі новини, які ще не знав Горько, бо минулого разу за всіма хвилюваннями тієї ночі на Мавчинім озері, їм так і не вдалося поговорити.

Соломка хотіла знати все: як сталося, що лицар Горислав не міг так довго прийти до неї у гості? Чому хід до Чарлісся закрився перед ним, та як знову відкрився? Дівчинка хотіла також знати усі подробиці Горькових пригод в Темноліссі. Сама ж вона розповідала, як разом із несподіваним поверненням її матері, лісової цариці Ярини, до доволі суворої, зазвичай, величі їхнього палацу ніби завітало у гості лагідне сонце.

Батько, лісовий цар, тепер видається Соломці молодшим років на сто, а мати, яку дівчинка ще ніколи не знала, виявилася доброю та веселою. Тепер Соломці доводиться розповідати мамі усе своє попереднє життя, наче казку, щоб вони мали змогу познайомитися поближче. "Все ж таки родичі!" — як жартує дід Боровий. Соломка теж розпитувала матір про безліч речей з її життя, які досі ніхто не міг пояснити маленькій царівні.

Горько та Соломка зупинилися під деревом, яке виросло з золотої персикової кісточки. Та кісточка від звичайного, здавалося б, персика, відкрила Горькові чарівні дверцята та познайомила його із Соломкою. В чарівному садку біля палацу молоденьке деревце спокійно пережило зиму, і тепер виросло вище голів Горька та Соломки. Золоті листочки тріпотіли від легкого вітерцю, на гілках подекуди ще залишилися квіти.

— А твоє дерево захворіло, поки тебе не було, — розповідала Соломка. — Щось вразило його корінь, і листя почало в’янути. Я дуже хвилювалася, чи не сталося з тобою якоїсь біди. Але потім деревце знову ожило та навіть встигло розквітнути вдруге.

Горько розповів лісовій царівні ту прикрість, що сталася з ним, як він не зміг показати себе гідним лицарського звання. Соломка заспокоїла приятеля, та сказала майже те саме, що вже казав Горькові мудрий та суворий дід Боровий. Про те, що помилку може зробити кожен, головне зрозуміти її урок та навчитися на майбутнє тієї самої помилки уникати. Ще з’являться нові, то нічого. З ким не буває. Просто треба намагатися бути щирим із людьми та відвертим із самим собою.

По обіді, випивши свіжого березового соку, після десерту із смачним суничним пирогом, який спекла Ярина, (а суниці для нього назбирала Соломка, коли вчора ненадовго переводила годинника в літо), діти знову пішли гуляти у ліс. Вони вибрали напрямок навмання, лише щоб кудись піти, де можна побути в тиші та послухати спів весняного лісу. Для ігор за участю великої компанії друзів: чи лісовиків, чи тварин, чи птахів, сьогодні не було бажання. Хотілося прекрасної лісової тиші. У розмові вітерцю з деревами, у невпинному танку метеликів над галявиною, у шурхоту вужа під папороттю та в далекому куванні зозулі духу пригоди, від якої завмирає серце, буває не менше, ніж у битвах, перемогах та пошуках великих скарбів.

Ліс в цій частині був дуже світлий, дубовий. Широкі галявини, визолочені сонцем, рясніли лісовими дзвониками та білими зірочками стелярії. Більш скромно в тіні ховалися, всипані дрібними травневими перлами, красуні-конвалії. Горькові було так радісно, що хотілося бігати між дерев, та співати на все горло якусь переможну пісню. Вони із Соломкою трохи погралися в хованки серед дерев, а потім вийшли на галявину, де росли крім сторічних дубів-велетнів, молоденькі берізки, осички та клени. Вони трималися дружніми купками поміж дубами, наче веселі та вигадливі учні на прогулянці перед суворими вчителями, від яких вони не чекають схвалення, але яких не дуже бояться, знаючи їхню внутрішню поблажливість до буйної молоді.

— Як тут добре, — зітхнув Горько, присівши на повалений стовбур дуже старого дерева, в яке торік влучила блискавка.

Раптом Горько почув над головою тихе сумне зітхання. Хлопчик миттю схопився на ноги та озирався, шукаючи, хто може зітхати так сумно в такий щасливий день.

Ніде нікого не було, лише на низькій гілці молодого клена він побачив самотню сіру пташку.

— Соломко, ти чула?

— Що?

— Хтось тяжко зітхнув, наче в нього велике горе!

Дівчинка теж покрутила головою, шукаючи нещасного, кого треба якось втішити.

— Агов, тут хтось є, кому потрібна наша допомога? — гукнув Горько.

— Якщо вас скривдили, то скажіть мені, може я зможу чимось допомогти, адже я царівна цього краю! — підхопила Соломка.

— Ніхто не зможе мені допомогти, — тихенько промовив чистий голос зовсім поряд.

Нарешті діти зрозуміли, що чують, як сумно зітхає та непоказна сіра пташка, ніхто інший.

— Хто це така? — пошепки спитав Горько у Соломки.

— Та це ж соловейко! — навмисне більш голосно відповіла Соломка. — Окраса нашого лісу, його золотий голос, срібне горло та діамантовий дзьобик!

— Оце соловейко? Той самий, який так гарно співає? — не повірив Горько. Міський хлопчик ще у житті не бачив жодного соловейка. Горькові вже пощастило, що хлопчик хоч інколи чув його спів.

— Так, це той самий.

— Який він маленький…