9. Як царівну Соломку полонили мавки

Розповідають, що навесні, як випаде така ніч, коли місяць у повні, навколо його відображення у ставках та озерах збираються русалки. Вони танцюють та співають сумних русалкових пісень про свою довічну самотню долю. Їм судилося жити з холодною кров’ю та льодяним серцем, ніколи не знати ані сімейного затишку, ані дружби, ані любові…

В так ніч, як кажуть, і лісові мавки виходять на полювання. Якщо здибають на стежці самотнього перехожого — хай його Бог береже! — заманять у хащу, та можуть поцілувати холодним цілунком забуття… Тоді людина забуває все, що раніше було в її серці доброго. Забуває, ким вона була, та більше не пам’ятає всіх, кого знала. Ніколи не повернеться та людина додому, бо й не знає більше, що в неї на світі десь є дім та рідні… Так мавки намагаються помститися людям за свою самотність. А таємниця тут зовсім не в людях, а знов-таки у холодному серці, яке не знає жалю та прощення, не вміє відкриватися іншим, не вміє любити…

В ніч на перше травня русалки та мавки збираються разом навколо найбільшого та найтемнішого озера Темнолісся. Там вони танцюють із водокрутами та вирограями, там співають всю ніч, розводять величезне місячне багаття та пірнають в нього з головою. Туди вони приводять своїх полонених, яких збили зі шляху. В ніч на перше травня, всі дороги та заплутані лабіринти оманливих стежок Темнолісся ведуть до Мавчиного озера…

*****

Одного привітного ранку наприкінці квітня Горько Макітренко як завжди поспішав зі школи додому. День був ясний і теплий, все навкруги сяяло, наче навмисно прибране до травневих свят. Завтра уроків не було, і Горько весело біг навипередки із Сашком та Вовчиком довгою алейкою до свого двору.

Бігти рівним, теплим, ще темним після недавнього сліпого дощичка асфальтом було приємно та зручно. Хлопці летіли, наче на крилах. Навіть важкі шкільні сумки з підручниками їм не заважали.

Горько добіг до рогу першим. Далі до самого двору алейка вела вздовж проїжджої дороги, там бігати було не можна. З обох боків асфальтової доріжки росли каштани та клени. Каштани привітно хитали широким листям, схожим на розкрити великі долоні. Їхні білі свічки ще тільки розквітали. Внизу на газоні росли звичайні кульбабки, та "кульбаби-мутанти" — величезні, розміром з велике яблуко білі головки пухнастих летючих пір’їнок, кожна з яких мандрує с маленьким насінням кульбаби.

Горько знав, що ці величезні кулі зовсім не мутанти, це просто інший вид кульбаби, але він завжди забував, як він називається. Та йому й подобалося вважати ці рослини незвичайними. Наприклад давніми пращурами звичайних кульбаб, які дивом проросли, тому що один вчений з дуже секретної лабораторії ненавмисне чхнув біля відчиненого вікна, вивчаючи цю рослину, ось насіння і розлетілося! Або це справжні "мутанти", які виросли через невідомий поки що людям секретний вітамін росту, яким обробили насіння маленьких кульбабок.

Одним словом, Горькові подобалося вигадувати про ці величезні кульбаби всілякі фантазії. Він знав, що його друзі дуже поважають це його вміння вигадати нову гру на самісінькому рівному місці (так їм здавалося). Зараз вони захочуть почути нову малоймовірну, але дуже цікаву гіпотезу про те, як виникли такі величезні кульбаби. У пошуках натхнення, Горько зірвав одну білу пухнасту кулю та щосили дмухнув.

Насінинки-парашутики розлетілися на всі боки. Жодного не лишилося на голівці кульбаби! Але потім сталося щось вкрай дивне: білий пух, який повинен був розсіятися у повітрі, знов збився у велику хмаринку. Наче літаки, що на свята влаштовують парад та на льоту шикуються у чіткі фігури, пухнасті "сніжинки-мутанти" зібралися зграйкою, і з них вишикувалося одне слово:

"П Р И Х О Д Ь!"

Спочатку Горько не повірив своїм очам. Але слово було чітко видно. А знак оклику ще довго летів у повітрі, коли інші літери знов розпалися на окремі пухнасті цяточки.

— Ти бачив? — спитали друзі, підбігши, та зупиняючись поряд з Горьком. — Чому вони спочатку розлетілися, а потім знов зібралися хмаркою? Можливо, ці кульбаби насправді не рослини, а щось на зразок вулика для невідомих науці комах? Будемо сьогодні вести розслідування?

— Думаю, ні, — промовив Горько, напружено міркуючи над тим, що він бачив. Друзі не могли прочитати слово, отже, це послання лише для нього! Його кличуть прийти негайно! Невже нарешті дверцята знову відкрилися…?

— Якщо ні, тоді що вони таке? — запитав Вовчик Чепило. — В тебе є нова версія?

— Що? А, ти про це… Та ні, сьогодні мабуть нічого не буде. Хлопці, на мене, здається, чекає невідкладна справа. Вибачте, — Горько збирався бігти додому, щоб лише кинути шкільну сумку та перевдягнутися.

— То ти сьогодні не вийдеш? — розчаровано спитав Сашко Ворона. — Зовсім ніяк?

— Мабуть, зовсім. Сьогодні в мене ще є одна справа. Не знаю, чи надовго затягнеться.

— Горинич, ти звір! — буркнув Вовчик. — Завтра ж вихідний день, які можуть бути справи?

— От завтра й зустрінемось. Я обіцяю. А поки що, мені треба бігти. Бувайте!