6. Як Горько та Соломка ходили на зачарований млин, кришталеву греблю шукати

Зимові канікули закінчилися, Горько повернувся до міста, і все пішло як раніше.

В той день, коли вперше після святкування Нового року Горько завітав до Чарлісся, вдома в Соломки знов було тепло. Буяла травнева зелень, квітнули дикі яблуні... Маленька лісова царівна радо вийшла на зустріч своєму другові. Царівна була у світло-зеленому вбранні, розшитому весняними квітами. У своє золотаве волосся Соломка вплела цвіт дикої груші та яблуні.

— Добре, що ти завітав до нас, лицарю, — привітно сказала вона, — бо я скучила за тобою.

— Я теж. Трошки скучив. Ні, мабуть, таки сильно скучив, — ніяково визнав Горько. — Куди ми сьогодні підемо, чи що будемо робити?

— А що б ти хотів?

Хлопчик озирнувся довкола.

— В тебе так гарно… весняного Чарлісся я ще не бачив. Може просто погуляємо десь? Хочу побачити якісь твої улюблені місця. Я ж тут майже нічого не знаю. Чомусь в нас на прогулянки далі Дубової галявини завжди бракує часу.

— Так, ми зазвичай не мандрували далеко від палацу. Ти навіть жодного разу не був ще в Калиновому краї! — Соломка сплеснула руками і вирішила якнайшвидше виправити таку недбалість. — Підемо сьогодні на зачарований млин, — повідомила вона.

— А чому млин називається зачарованим? Хто його зачарував та навіщо?

— Це дуже давня історія, — пояснила Соломка. Дівчинка взяла Горька за руку та повела однією з стежин далі в ліс. Поки йшли, вона почала розповідати: — "В сиві прадавні часи, коли жабки ще не були зеленими…"

— То якими ж вони були? — здивувався Горько.

— Звісно, білими! Шкіра у річкових жабок була такою гладенькою та чистою, білою, без усіляких плям. Вона сяяла немов проміні місяця у воді, немов світло-блакитно-рожева перлина!

Отож, в давні часи, коли жабки ще не були зеленими, у ставку біля старого водяного млина жила собі пихата царівна-жаба. Була вона велика та найгарніша з усіх жабок Чарлісся. Та їй не подобалося, що джерельні води крутять колесо млина, що вода працює на людей, бо та жабка вважала воду у млиновій заводі своїм королівством. Жабка кілька разів підмовляла бобрів загатити греблю вище млина, і заводь міліла. Тоді лопаті великого дерев’яного колеса ледве човгали по воді, і млин зупинявся. Але люди завжди розчищали річище, та млин оживав знову.

І ось одного дня та жаб’яча царівна підмовила свою подружку малу рястовицю…

— А це хто така?

— Дочка водокрута або водяника. Такі малі бешкетливі дівчатка із зеленим волоссям, наче переплетеним ряскою. Вони своїми косами, як той павук павутинням оплітають усі береги ставків. Рястовиці водяться лише на мілині, бо на глибину їм батьки забороняють лізти. Вони ж маленькі, ще потраплять у водограй і затягне на дно, або швидка течія їх геть від дому віднесе.

— Ось як, зрозуміло, — серйозно кивнув Горько. — Бо я спершу подумав, що то русалки…

— Та ні, це ж зовсім різні створіння. Русалки можуть бути лихими, у них хитра вдача, і взагалі, вони тут, у Чарліссі, не водяться. А рястовиці пустотливі та ледащі, одним словом — дурна водяна малеча, якщо їх не вчити манерам, — відмахнулася Соломка. — Тож слухай далі…

Жаб’яча царівна підмовила рястовицю вночі погойдатися на млиновому колесі, та заплести його своїми косами так, щоб колесо зранку і поворухнутися не могло. Дурна рястовиця так і зробила.

Вранці бачать мірошники: стоїть млин. Геть усе колесо ряскою поросло. Стали колесо відчищати від ряски. Весь день до заходу сонця працювали, втомилися та лягли спати. А ранком — знову те саме! Колесо зелене-зеленюще, наче стоїть воно не в чистій водиці млинової заводі, що живиться від кришталевого джерела, а ніби тим колесом широке лісове болото перечерпали. Ряска по всій поверхні та жабуриння росте. Жаб’яча царівна від втіхи втричі голосніше кумкає, та надувається, як тісто на дріжджах. А рястовиці сміються, не розуміють, малі, до чого їхній жарт призведе.

Стоїть вода у ставку, не рухається. Міліє ставок. Рястовиці його геть заплели ряскою та жабуринням, а бобри на прохання жаб’ячої царівни же й гілляччям закидали. Зовсім перекрився шлях кришталевого джерела до млина. Млинове колесо з часом так поросло зеленими та брунатними путами водоростей, що й не поворухнути.

Та не знала підступна жадібна ставкова царівна, що не може жаб’ячий народ жити у брудній застійній калюжі. Почала жабка помічати, що відколи перестала бігти до ставка джерельна вода, їй гірше дихається, важче плавати та пірнати, та й її чудова сяючо-біла шкіра позеленіла. Не витримавши такої образи, пішла жабка скаржитися лісовому царю. Мовляв, до чого її довели люди з млина: з лиця спала, вся зелена стала!

Тодішній лісовий цар призначив розслідування, та з’ясував, що наробила із джерелом та ставком капосна жаб’яча царівна. Звелів тоді цар бобрам греблю розібрати, та джерельну воду до ставка пустити, а рястовиці, та її батькам-водяникам наказав колесо млинове звільнити негайно і більше людям не заважати.

Коли завирувала знову у старому річищі прозора холодна джерельна вода, заплескало по поверхні ставка лапате водяне колесо, знов стало чисто довкола, а малі рястовиці більше не пустували, тиснулися до берега до очеретяних хащ, уникаючи суворого ока лісового володаря та пильних мірошників.