2. Як Горько Макітренко став лицарем країни Чарлісся

Коли шкільний тиждень нарешті закінчився, Горько пішов із дідусем до лісу. Кошиків для грибів вони, звичайно, із собою не брали, бо була зима і весь ліс засипало снігом. Але Горько не забув удома чарівну персикову кісточку. Виходячи на прогулянку, він поклав кісточку до кишені своєї куртки.

Походивши десь з півгодини засніженими стежками, хлопчик та його дідусь бачили мереживо слідів зайців та білочок, бачили химерні кущі, схожі під снігом чи то на оленів, чи на товстеньких лісовичків, що зачаїлися по обидві боки стежки. Побачили навіть великого білого гриба. Занадто великого, щоб бути справжнім: дерев’яний грибочок позначав галявину для відпочиваючих. Довкола нього були побудовані лави, а трохи далі навіть крізь сніг чорніло коло, де розводили вогнище.

Відпочивши, мандрівники пішли далі. Горько добре знав, що він шукає, і прямував усе далі й далі в хащу.

Спустившись з невеликої гірки, з якої Горько ще в дошкільні роки катався на лижах, хлопчик та чоловік вийшли на маленьку галявину, де сходилися три стежки. На краю галявини ріс старий-старезний дуб, покручений усіма вітрами, прикрашений сірими наростами грибів та опалений блискавкою ще замолоду… Точнісінько як було уві сні, тільки справжня галявина була вкрита сніжною ковдрою.

Горько одразу кинувся до дерева, мов до старого знайомого.

— Тільки не відходь далеко з галявини! — попередив дідусь.

— Ні, я осьдечки, тут, поряд, — відгукнувся Горько.

— Що ти там робиш? — спитав дідусь, побачивши, як онук почав палкою розкопувати сніг.

— Хочу посадити кісточку.

— Якщо вона навіть навесні проросте, все одно потім замерзне, — попередив дідусь. Дорослі бувають у снах такими самими розумними, як і насправді. Але Горько знав одну таємницю, тому не сперечався.

"Не замерзне, якщо дверцята відчиняться", — думав він, старанно розкопуючи змерзлу землю. — "Якщо чарівний хід існує, то деревце там сховається, а у тому лісі завжди тепло".

Горько ще довго сидів навпочіпки, дивився на місце, де повинна прорости кісточка з персика.

Ані мелодійного дзвону, ані тонкого деревця, що швидко зростає, не було. Горько перевів погляд на старий дуб і — диво! — в ньому привітно сяяли чарівні дверцята!

Горько озирнувся. Дідусь, здається, нічого не помічав. Він сидів на лісовій лавці, запалюючи цигарку, та милувався засніженим лісом.

Дверцята не відчинялися. Обережно простягнувши руку, Горько постукав. Спочатку боязко, а потім гучніше та сміливіше. Раз, другий, третій…

З гучним рипінням прадавніх воріт дверцята широко відчинилися. Вже не озираючись, боячись, щоб йому не стали на заваді, Горько пірнув у лаз попід коренями старого дерева.

*****

На величезній лісовій галявині стояв справжній королівський палац. Не такий великий, які будують на міських площах, а трохи менший, наче заміський будиночок якогось короля.

Стіни палацу були складені з різнокольорового каменю: білого, червоного, рожевого та жовтого. Високі вікна виблискували скельцями всіх кольорів веселки. Гостроверхий дах прикрашала темно-зелена черепиця у формі дубового листя. На верхівках чотирьох кутових веж були оглядові майданчики, облямовані зубчастими виступами. В центрі кожного майданчику на верхівці вежі росли розлогі дерева, даючи затінок та захист від дощу та снігу.

До палацу вели білі мармурові сходи із золотими бильцями. Поки Горько зачудовано роздивлявся палац, садок, що його оточував та широку лісову галявину, з парадних дверей вийшла та сама дівчинка, яку він бачив у своєму сні. Але сьогодні чарівна галявина була вкрита снігом, як і ліс у Горьковому світі. Дівчинка-принцеса була у гарній білій шубці з отороченим міхом каптуром, у золотих чобітках та червоних рукавичках. Вона одразу помітила хлопчика та пішла йому назустріч, наче давно чекала.

— Добридень, гостю! Вітаю тебе в нашому лісі.

— Добридень, — промурмотів Горько. Він трохи ніяковів і не знав, як треба звертатися до цієї дівчинки, якщо вона й справді принцеса.

— Я отримала твій подарунок, — весело сказала дівчинка. Вона простягла відкриту долоню. На тлі червоної рукавички виблискувала золота персикова кісточка.

— Але я посадив її там… — Горько невиразно махнув рукою в той бік, звідти він прийшов. — Як ти… тобто як ви її дістали?

— Можеш казати мені "ти", по-дружньому, — засміялася дівчинка. — Тобі скільки років?

— Буде десять.

— І мені скоро буде десять. Я дочка царя Чарлісся, царівна Соломія. Але ти можеш називати мене Соломкою. Всі друзі мене так звуть. А хто ти?

— Я просто… Горько. Горислав Макітренко, з 3-В класу. Я живу тут неподалік. Ліс від мене зовсім поряд, через дорогу.

— Горислав? Гарне ім’я, — посміхнулася Соломка. — Мені подобається.

— Мені теж, — зітхнув Горько. — Але це ім’я мого дідуся, а мене поки що так майже не називають. Кажуть, я ще маленький.