Благочестивий спалах і злорадні посиденьки

Молодий застиг на місці, немовби врісся в доріжку.

–О, все ясно. З ким ким, а з Нічницею доля мене ще не зводила. Ти гадав вижити, Цвіте? А дзуськи тобі, а дзуськи, - зневірено промовляє до себе, доки не з’явився дух, що торкнувся в примарну сутність і та миттєво спалахнула, залишивши попіл, розвіяний вітром.

–Здоровки! Чи при здоровому глузді ти пішов сюди, не маючи захисних мольфарських штучок? Хоча, витривалість твоя вража, безперечно, ха-ха, - гигоче невідомий.

–А ви хто такий, пане Кумеднику? - роздратовано дражниться юний.

–Не будь сварливим Лісовиком, Рудюсику. Тобі пасує світлий бік емоцій

–Кепкуєш, та? Дохахакаєшся, чоловіче, рано чи пізно!

–Ой, як нечемно! Перепрошую, забув представитися! Мене кличуть Перелесником, - як неочікувано він злагоджує конфлікт, повертаючись до невимушеної бесіди.

–Якийсь аж надто змарнілий як на сонцеликого, - оцінює він з ніг до голови, показуючи непериконливість слів.

–Бо нічні води – не моя стихія. Ось незабаром засвітає – і хитка влада темної доби паде, провідна зоря зійде й денним світлом укриє все. Ну а мене нагородить безмежним сяйвом. А як тебе прозивають?

–Горицвіт. Обійдемося лише ім’ям, прізвиськ уже наслухався

–Невже? Ім’я твоє таке ж незвичне, як і чари сього Лісу. Таке ймення дали цілющій квітці, рідкісній у нас. Кажуть, пелюстки її осяять світ сильніше за сонячних богів. Я вагався, чи зустріч із нею є взагалі здійсненною. Та, спостерігаючи за тобою, переконався, що надії не даремними були. Здається, твоє серцевиння складається з того ж вогню. Цінуй цю частинку себе. Ха. Доки я її ще не забрав

–Жартуєш? – нахнюпив брова хлопець.

–Авжеж. Однак, Квітко, май на думці, - нестримний Вогонь ставав все ближчим, а доброзичлива усмішка до цього виблискує незбагненною для юнака пітьмою, промовляючи: – Окрім того, що я – полум’яний дух,   харчуюся життям не тільки молодиць

Хлоп’яті кортить відповісти, але тихов`ій навколо забирає це бажання. –Постривай хвильку! Дай-но закарбувати цю мить тиші в пам’яті

–Я знав,  що ти не втримаєшся. Тиша у світанні по-особливому гарніша. У цих лісах усе немов забуває,  як дихати. Ці часові володіння безплинні й казкові, Золотойменний

–Годі мене різними прізвиськами обсипати! Чи Дзвениславку ти так само називаєш?

–Дзвіночка? Це людовисько – «Голосисте горличко».  Чув Колись таку казку?

–Мама завжди поспіхом розказувала, аби пошвидше я влігся спати, - згадує, широко усміхаючись.

–Дивно, що від такого чуда хтось тікає.  Скільки існую, не лишив би ні на секунду. Та заради тебе, не шкода! – підморгує дух.

–Від того, хто лестить заради грабунку життєвих сил, почуте не сприймається як щось хороше  

–А ти не з простих, Злюко. Ліпше негайно почовгали звідси, доки не перестріли подібних на Нічницю. Зустріньмося з моєю подружкою. Сея Всезнайка й дасть підказки

–А цій панянці-всезнайці відомо, звідки ти про цей Цвіт в моєму імені знаєш?

–Ну ти й дотепник! Насправді, се було не такої вже й давності. Близько двохсот років тому, коли місто ще не поглинуло буденщину тогочасного селища, частенько до нас приїжджали знавці рослин і розповідали мешканцям її значущість. А як тут не запам’ятати, якщо вона палає тією ж вродою, тією ж жагою Сонечка сього, що і я

–Інакше й бути не може

–То хто ж ти?...