Ворожа Горицвітова доля

–Час вирушати до квіткових земель, - серйозно мовив Чортисько.

–Десь поблизу й мавки! - зацвірінчав Чортосик.

–Сподіватимемося, що нам пра Ліс дозволить зустрітись, - насупивши брови, подивився вдалечінь юнак, підозрюючи на лиху годину. І його хвилювання виявилися не даремними. Проходи між щільно насадженими деревами ставали нестерпнішими. Юнака все більше бентежили стежини, що повторювалися одна за одною. У ту ж мить, коли серце знаходилось в полоні страху, душа підпорядкувалася гніву. –А хай би тебе грім побив, Духів загубив! Мабуть, пан Блуд доклав зусиль, аби розділити наші стежки!

Поступово дорога плуталася. Указати на істинний шлях було марною справою. На лобі виступив піт, очі забігали сильніше. Боягузтво схопило почуття люті й, не шкодуючи, розтрощило на друзки. Рудасик повертався назад, прямуючи знову вперед.

–Та що ж це? Куди не глянь, один кут. Глухий кут - у думках з’явилися перші тривожні дзвіночки. Що ліворуч, що праворуч – все однакове. Нові супутники зникли з поля зору ще давно. Зострахом пролунав гучний «А-агов?!» Мертва тиша веліла сконати в її гучному погляді, що спостерігав за ним звідусіль.

–Чого ж іще досі не почути кроків Смерті? Де твої останні вдохи безнадії? - пришіптує позаду голос. Нутро наскрізь пробирає жахом від холоднокровного тону істоти. Повільно обертаючись, перед ним постав п’ятиметровий силует, суміш темних туманів й чорних стрічок. –Блуде...лиш ти здатне викликати Смерть. Немовби зітканий з людських страждань. Наважуся припустити про зраду з боку відьми Магди, - все що міг хлопець – споглядати за красою білих пустих очей, щоб не втрачати пильність.

–За такую молодую кров я ладна віддати всі свої сили

–Ну так віддай. Віддай, - хоробро заявивши, ховає в тінях  власну боязнь.

–Ляскати язиком полюбляєш, так? Щоб ти знав, такі довго не живуть. Я власноруч переламала їхні дряблі кістки, а нутрощі розкидала на усіх землях чорної пітьми.

–Я – виняток із правил, - запевняє грізну сутність,  аби відтягнути час своєї загибелі.

–Упертюх який, все здихати не хочеш на теренах пращурського Лісу?

–Т-так. Не полишу творчого м-мене, п-продовжу йти вперед, аж поки н-ноги ходять. З-заради мрій. Доки життя н-не закінчилося.  І я-як би ви не старалися,  тут м-мій шлях не обірветься, - хоч і з деякими побоюваннями й запинками, та все ж передає чітко власні наміри.

–Хоробрий ти, дитя, чи то дурний? Безсилля втекло, а от серце від ляку б’ється чимдуж. Твої мрії не цікавлять моє бажання смачно повечеряти. Якщо не хочеш полягти тут – відгадай, як колись кликали мене.

І той швиденько  перебирає старими спогади з роботи, коли Дзвенислава давала інструкції в протидії Блуду.

–Е-е....Може, М-мерія? Або М-мара? Марія? Єм`і?  Не п-пригадую.

–Що ж, кінець, - і замахнулась довгими пазурами...