Знайомство

Міста продовжують укриватися непрохідними людськими долями, що завжди сповнені величезних багажів проблем і примх.

Сонце височіє за обрієм, повідомляючи -  день планується бути спекотним. Від утрати свідомості рятує лиш літній подих вітру. Земля в жарку пору насичена задушливими трав’янистими пахощами, а надто - в лісах. Купальські свята розквітають, замінюючи звичайнісінькі будні на лункий сміх.

«Ну і куди мене знову занесло?» - знесилено мовив юнак, який потрапив під вплив злощасних палящих променів. Однак рішучість  і заповзятість переконували йти вперед.

«У таких ситуаціях головне не так об’єктивні шанси на успіх,як впевненість у власних силах і діях», - вкотре запевняє себе. «Та я немов те немовлятко в руках кремезних лісових володінь. Одне їхнє бажання – і мене розщавить моя ж самовпевненість».

Дороги заплутувалися під носом, птахи зібралися на деревах, аби поспостерігати за безпорадністю парубка. Нові стежини породжували густі зарості. Виття вітру стає виразнішим, застерігаючи про наближену небезпеку. Земля, намагаючись сховати тіла померлих, навіює холодну печаль.

Блукаючи глибинами лісу, десь у темних хащах, де лякливими стають найхоробріші воїни, кроки назустріч пригодам стають все більш несміливими. «Сподівюся, не пошкодую, що завітав без запрошення», - насторожено мовив в’юнкий хлоп, зострахом озираючись на всі боки. Кроки стають важчими, тіло слабшим.

«Здається, темінь огортає туманом, міцно стискаючи мою свідомість у своїх крижаних обіймах, - втомлено пробубонів, не маючи сил навіть зрозуміти сказане. Темнота вкутала непроглядною пилиною бідненьке хлопчатко, проводячи його до воріт безодні. Той ішов довго, хилячи голову то в один, то в другий бік. Але як різко зупинився, очі широко розтулив, наче згадавши щось важливе. Хто ж знав, що навіть у такій безвиході він всеодно зуміє зламати плани лісових: «До речі, щодо холодних. Чому в лісі в наспекотніші дні липня так морозно різко стає?»

Раптом чути хрускіт сухих віток, Шелест листя гучніє. Попереду промчалася незрозуміла тінь.

–Що РобИть тУт, у цАрині ЛісУ, просте смЕртне людИсько?- нізвідки чути скрипучий голос.

–Я ж сподіваюся, що гіркою смертю не загину? – пролунало запитання в нікуди. Темрява чула лише страх, шукаючи такі солодкі звуки розпачу, які мали б уже звучати в розгубленого люденя.

–Подивіться но, живий-живісінький. І дійшов аж сюди? Як тільки лісові мавки досі не вгризли це соковите м’ясце? – праворуч долинає погрозливе голосіння

–Можливо, відчули, що я їм поперек горла стану й не чіпали? – віджартовується парубок, перекошує усмішку, а дотеп плавно переростає в бажання заплакати. – «Моє шосте чуття підказує - гаплик мріям», - подумки звертається до себе.

–Заблукав хлопчинонька на теренах Лісу, ха-ха!- глузливо прозвучала друга сутність зліва....