Розділ VІ

Над руїнами запала важка, густа тиша. Буря, що ще мить тому розривала небо на шматки, раптово зникла, залишивши по собі лише гаряче марево та гіркий присмак пилу на губах. Тріксі лежала нерухомо. Її тонка постать, обплутана міцними, липкими сітями, здавалася дивовижним скляним витвором, який випадково впустили у бруд. Вона не пручалася. Її мовчання не було схоже на страх; вона завмерла, немов глибоке лісове озеро перед грозою.

Поки мисливці витирали піт із засмаглих облич та обтрушували одяг від піску, Тріксі вивчала їх. Її очі, що нагадували чисті, глибокі смарагди, повільно ковзали по кожній постаті. У цих зелених глибинах відбивалася не просто сцена полону, а ціла купа людських почуттів: гостра жадібність, пихата гордість та ледь помітне тремтіння рук від остраху перед невідомим.

— Подивіться на ці очі, — прохрипів один із чоловіків, обережно підходячи ближче. Його великі, зашкарублі від праці пальці зависли над самою сіткою. — Вони наче сяюче коштовне каміння. Хіба може звичайна істота так дивитися?

— Це втілений дух пустелі, — відгукнулася Лісса, спритно перевіряючи складні вузли на механізмі. — Вона надто гарна, щоб бути безпечною. Треба швидше везти її до вежі, поки сонце не випило її чарівну силу.

Люди сперечалися, їхні голоси звучали для Тріксі як шелест сухого листя. Вони ділили майбутні гроші та вихвалялися своєю сміливістю, не здогадуючись, що в цей самий момент вона заглядала їм у самі душі, розбираючи їхні таємниці на дрібні частинки.

Даррон повернувся додому, коли тіні вже почали видовжуватися, перетворюючи пісок на холодне золото. Його шлях пролягав через випалену долину до старого будинку, де за високим плетеним парканом чекала та, заради кого він зважився на це полювання. Він застав Кейру на подвір'ї — вона сиділа спиною до входу, наче саме його повернення було останньою річчю, яка могла б її обійти. Тітка Люсія лише мовчки кивнула братові з вікна, обличчя її було суворим, як сама пустеля.

— Живий... — тільки й мовила вона, відходячи вбік, щоб пропустити брата.

Раптом Кейра підвелася. Вона не обернулася відразу. Її рухи були важкими, кожен крок — наче піднімання валуна, наче вона несла на плечах усю свою образу на батька, який вічно десь зникав. П'ятнадцять років, вирізане з каменю обличчя, грубо підрізане ножем чорне волосся... Вона нарешті повернулася, і її очі кольору небесної блакиті зустрілися з поглядом Даррона.

— Ти прийшов без нічого, — кинула вона замість привітання. Її голос був тихим, але гострим, як вістря клинка. Вона намагалася вдати байдужість, але Даррон бачив, як напружилися її плечі. — То де вона? Та істота, про яку всі так репетують? Чи ти знову просто витратив час на пил та вітер?

— Вона під кам'яною дугою, Кейро, — Даррон зупинився на відстані кроку. Між ними виросла невидима стіна з шибки. — Ми впіймали її. Сіті Лісси тримають міцно.

Кейра примружилася. Образа боролася в ній з пекучим, майже нестерпним бажанням побачити те, що пахне дощем.

— Під дугою? Сама? Чи ти обставив її вартою, щоб ніхто не підійшов близько? — вона зробила крок вперед, і її блакитний погляд став іще колючішим. — Я хочу побачити її зараз. Туди можна потрапити? Чи ти знову скажеш, що це "занадто небезпечно" для мене?

Даррон бачив, як вона стискає кулаки. Вона не просила — вона вимагала свого права на це диво, на цей єдиний шанс доторкнутися до чогось, що не було б каменем чи засохлою землею.

— Ходімо, — коротко кинув він. — Але не відходь від мене.

Дорога назад була гнітючою. Коли вони нарешті ступили на розпечений пісок руїн, де лежала Тріксі, дівчина завмерла.

Тріксі повільно підвела голову. Блакить Кейриних очей зіткнулася зі смарагдовим полум’ям полонянки. Тріксі вперше розімкнула вуста, випустивши ледь чутне еолійське зітхання, схоже на плач вітру в порожній мушлі. Кейра стояла непорушно, її гострий профіль застиг, а в очах вперше з'явилося щось, крім холоду — німа, болісна впізнаваність двох істот, що опинилися не на своєму місці.

Наступні дні перетворилися для Кейри на низку виснажливих випробувань. Батько став немов привид у власному домі — він майже не відходив від місця полону, постійно перевіряючи складні механізми кріплення та вів нескінченні, приглушені розмови з Ліссою про майбутнє транспортування. Повітря навколо кам'яної дуги стало щільним, наелектризованим. Кожного разу, коли Кейра наважувалася ступити за межу тіні, голос Даррона ставав суворим, наче удар батога.

— Не підходь надто близько, Кейро, — попереджав він, не відриваючи зосередженого погляду від стрілок приладів. — Магія цієї істоти підступна, вона просочується крізь пори шкіри раніше, ніж ти встигнеш це усвідомити. Вона може здаватися беззахисною, навіть жалюгідною, але це лише пастка для тих, хто має слабке або спрагле серце. Вона — не друг тобі, і ніколи ним не буде. Пам'ятай, чим закінчилися ігри з такими створіннями для інших. Вони залишали по собі лише попіл замість спогадів.

Кейра лише мовчки стискала губи, відчуваючи, як вени ходять під її засмаглою шкірою. Її давня образа на батька — на його вічну відсутність, на його холодну раціональність — нікуди не зникла. Тепер вона змішувалася з дивним, майже магнетичним тяжінням до полонянки. Це не було бажання врятувати; це була потреба зрозуміти того, хто так само, як і вона, був затиснутий у лещата чужих рішень. Щоразу, коли Даррон відвертався, щоб витерти піт з чола, або йшов до намету за черговим ковтком теплої води, дівчина робила обережний крок ближче.