Розділ V

Бренн оглянув загін — не командир, а остання ланка в ланцюзі. Він кивнув, і вони рушили — не строєм, а хмарою, повільною та невідворотною.

Їхній шлях пролягав через пустелю, що дихала спекою і зневірою. Пісок під ногами коней шипів, наче невдоволений вторгненням. Вітер вив, обвиваючи їхні постаті, намагаючись відібрати останнє тепло.

Пастки були розставлені з химерною точністю. Мережі з волокон кактуса — непомітні, смертельні, натягнуті між скелями. Приховані ями — глибокі, з гострими шипами на дні, присипані піском, що обманював око. Дзеркальний лабіринт з відполірованих скель створював тисячі спотворених віддзеркалень, кожне з яких було пасткою для розуму.

Вони чекали. Повітря тремтіло. Десь вдалині лунав сміх — різкий, як розбитий кришталь. Він наближався.

Серця затріпотіли. Навіть найхоробріші стиснули зброю міцніше. Бренн підняв руку — сигнал. Гра почалася.

Пустеля завмерла у зловісному, майже фізичному передчутті. Повітря навколо стало настільки густим, що кожен вдих давався з зусиллям, ніби загін дихав не киснем, а розплавленим склом. Насичуючись електричною напругою, атмосфера змушувала волоски на руках ставати дибки, а шкіру — свербіти від невидимих розрядів. Здавалося, сам простір навколо маленького загону стискався, намагаючись розчавити їх своєю безжальною вагою. Пісок, що зазвичай тихо шелестів під ногами, тепер заціпенів, і навіть візинський вітер, цей вічний супутник мандрівників, затаїв подих, боячись порушити тишу.

Раптом — десь далеко, на самому краї обрію — народився перший звук. Це був гул, але не природний. Він нагадував хрипкий, скажений сміх тисячі горлянок, що котився з півдня, з кожною секундою стаючи дедалі гучнішим, обростаючи обертонами й перетворюючись на оглушливий рев розлюченого звіра, що вирвався з ланцюгів.

Бренн першим порушив статику. Він зірвався з місця, і його голос прорізав важку завісу пилу, як удар важкого меча об граніт:

— До зброї! — прокричав він, перекриваючи наростаючий гуркіт. — Мережі наготові! Не дайте їй відчути ваш страх! Вона вже тут!

Сілра відповіла лише коротким, ледь помітним кивком. Її пальці, посічені вітрами й загартовані в сотнях сутичок, вже звично обтинали мотузки, що утримували замасковані під піском сітки. Дран, мовчазний велетень, вихопив сокиру. Її лезо, викуване з темної сталі, блиснуло похмурим спалахом у блідому, майже попелястому світлі вмираючого дня. Лісса ж буквально жила біля воза, її руки рухалися зі швидкістю механізмів, які вона обслуговувала; дівчина гарячково перевіряла парові клапани й шестерні, шепочучи їм щось, що звучало як молитва або закляття.

Буря накотилася немов зсув — не плавно, а як монолітна стіна з піску та магії, сліпуча й абсолютно несамовита. Світло вмить зникло. Пісок закрутився у шаленому танці, що закрив сонце, перетворюючи золотавий день на ув’язнені, задушливі сутінки. Видимість впала до відстані ліктя. Гул перетворився на високий, пронизливий вереск, який не просто різав слух, а проникав глибоко в мозок, змушуючи зуби нити від ультразвуку.

— Тримайте лінію! — знову крикнув Бренн, але наказ був лише слабким відлунням у порівнянні з ревом стихії.

Велло, візник, відчайдушно намагався вгамувати коней. Тварини божеволіли; вони рвали поводи, зводячись на дибки, їхні очі світилися диким, потойбічним жахом. У якийсь момент один із возів, ущерть забитий провізією та обладнанням, видав жахливий звук — сухий тріск старого дерева. Конструкція розвалилася навпіл під тиском вітру, розкидавши по піску своє нутро: шестерні, мідні трубки, запаси води та їжі. Це був хаос, у якому людина здавалася лише маленькою піщинкою.

— Розрахунки! — відчайдушно вигукнула Лісса, кидаючись у саму гущу пилу, аби врятувати хоча б хронометри. — Без них неможливо вирахувати її траєкторію!

Саме тоді з білого вихру з’явилася вона. Спочатку це був лише натяк — спалах вогненно-рудого волосся, мідний відблиск, що прорізав сіру каламуть піску. Вона була маревом, миттєвим образом, що виникав і зникав швидше, ніж людське око могло це зафіксувати. Але для загартованих мисливців цього було достатньо.

— Вона йде до руїн! Туди! — проревів Дран, вказуючи сокирою у бік обрисів древніх веж, що ледь проглядалися крізь бурю.

Загін рушив. Це не було ходою — це була битва за кожен дюйм простору. Пісок набивався в очі, рот і під одяг, вітер бив у груди з такою силою, що здавалося, він хоче виштовхнути чужинців назад у минуле. Сілра вела групу; її постать майже повністю розчинялася в пилу, але вона йшла з непохитною впевненістю слідопита, що чує биття серця жертви крізь гуркіт грому.

— Заманюйте її до центру дзеркальної зали! — хрипів Бренн. — Тільки там її вдасться втримати!

І ось, серед уламків колись величного храму, вона з’явилася перед ними повністю. Тріксі. Її крислатий капелюх був збитий набік, одяг розвівався на вітрі, наче лахміття старого прапора. Але очі... Вони палали яскравим, неприродним смарагдовим вогнем. У цьому погляді тепер було не просто дике безумство, а якась давня, невимовна туга. Вона крутилася серед залишків дзеркальних стін, що множили її постать тисячократно. Кожне відображення жило своїм життям — одне сміялося, інше плакало, третє шкірилося в люті.

— Тепер! — вигукнула Лісса, смикаючи за головний спусковий механізм.