Розділ ІV

Раптово двері таверни з силою розкинулися, і в приміщення впав молодий служивий, весь у піску та пилу. Його обладунки брязкали, обличчя було блідим, а очі широко розкритими від жаху.

– П-п-пане! – він захекався, ледве переводячи дух. – Ф-форт... Енґа... Р-розбитий! Всі... Всі там...

Він заікався, слова змішувалися в безладну кашу:

– Чудовисько... Воно просто... з-знесло стіни... н-ніби з піску зліплені були... Там кров... Пісок червоний...

Бренн різко підвівся, його голос пролунав різко та владно:

– Зібратися, солдате! Доповідай по формі! Що сталося? Де капітан?

Служивий, тремтячи, намагався вирівняти дихання:

– Капітан... п-поранений. Його л-латають у тимчасових палатках неподалік... Але... – він ковтнув повітря, – п-подальших команд не буде. Піщана буря згущається... Вона йде сюди, до столиці. Ми відрізані. З-залишилися самі...

Його останні слова повисли у повітрі, важкі та безпорадні. Тиша в таверні стала глибшою, ніж пісок у пустелі.

Бренн стиснув кулаки, його погляд став холодним:

– Значить, час настав. Готуйтеся – буря не очікує.

Всім заспокоїтись. У нас напрочуд мало часу. Бренн окинув присутніх поглядом, важким, як пісок у бурю. Будемо діяти по обставинах, але в будь-якому випадку необхідно відвести створіння від столиці. Створимо пастку для неї.

Він розгорнув грубий пергамент, де вже були накреслені дивні знаки.

План зветься "Сміх у Пастці".

Ми виманимо її до руїн Храму Часу. Там, серед розбитих обелісків, ми влаштуємо спектальний карнавал. Розігріємо мідні дзвіночки, чий дзвін подібний до її сміху. Розсиплем блискучі тріски обсидіану – вона не зможе пройти повз. Димарі смажених кактусів з спеціями рознесуть запах, що приваблює істот її породи.

Сілра з кинджалами відповідатиме за відволікання. Лісса розставить свої механічні "сміхові пастки". Фірра створить ілюзії веселощів – танцюючі піщані вихори, що переливаються всіма кольорами. Дран же, мов гора, буде стояти на шляху відступу.

Ключ усього – дзеркальний лабіринт. Ми зведемо його з відполірованих скель, що лежать серед руїн. Відблиски будуть дратувати її смарагдові очі, і вона, немов дитина, кидатиметься розбивати всі відображення. Це дасть нам час.

А коли вона вглибиться в лабіринт, почує музику вітру – мелодію, схожу на її власний сміх. Старовинні флейти з бамбука заграють ту саму пісню, що лунала серед пісків. Вона зупиниться слухати – і в ту мить мережа з волокон кактуса закриється.

Це не полювання. Це – запрошення до танцю. А вона ніколи не відмовляється від танцю.

Після того як схопимо її – запропонуємо угоду: свобода в обмін на послуги. Або... кришталева клітка з піщаним дном. Вибиратиме вона.

Час діяти. Пустеля чекає. І сміх створіння вже лунає з півдня.

 Кейра стиснула складки свого одягу так, що костляві пальці побіліли. Раптом вона підвелася з лави, безмовний протест у кожному русі, і різко підняла руку, наче вибиваючи собі слово силою.

– А якої породи ця істота? – голос її звучав тонко, але різко, як удар склом. – Чи знаєте ви, звідки вона з'явилася? І що вона шукає?

Бренн скривився, швидко відповідаючи, наче відганяючи надокучливу муху:
– Не в часі питання, дівчино. Зараз битися треба, а не міркувати.

Лісса, не відриваючись від свого механізму, пробурмотіла, крутячи в пальцях дрібну шестерню:

– Виглядає як гібрид піщаного духа та хаосу. Але я бачила сліди – лапки з гострими кігтями, як у кота, але відбитки... незвичайні. Ніби пісок на мить застигає у формі, якої не повинен знати.

Гаррін Сутінковий Фоліант підвів голову від сувою, його окуляри блиснули в тьмяному світлі:

– Згідно з "Хроніками Згаслого Сонця", істоти з рисами тварин та штормів з'являлися в періоди розколу реальності. Вона може бути дитиною піщаної бурі та магічного викиду. А щодо мети... – він поклав палець на текст, – вони шукають джерела енергії. Наче птахи, що летять на південь на зимівлю. Інстинкт. Не більше.

Кейра не сіла, але тепер її погляд був десь далеко, обернутий в сторону вікна, де пісок уже почав звиватися в незвичні візерунки.

Коли останнє слово плану прозвучало у таверні, у повітрі лишився тільки густий запах полину та розігрітого металу. Гільдія затихла. Це були ті самі хвилини, які кожен воїн носить у собі, як найтяжчий скарб: час між «уже вирішено» і «ще не почалося».

Бренн першим порушив заціпеніння. Він підійшов до вікна, де піщана буря вже малювала на склі химерні візерунки, схожі на обличчя забутих богів. Командир не дивився на карту — він дивився на власні руки, намагаючись вловити ритм серця, яке билося занадто швидко для спокійної людини.

Лісса, схилившись над столом, почала складати свої механізми в оббиті оксамитом скриньки. Кожен клацання замка звучало як крапка в реченні. Вона не дивилася на друзів. Її пальці, зазвичай такі вправні, зараз злегка тремтіли, коли вона перевіряла натяг пружин у «сміхових пастках». Вона знала: якщо хоч одна шестерня заїсть, карнавал перетвориться на поминки.