Розділ ІІ

Жреці опустили руки, і в повітря поповзла мовчанка – така щільна, що здавалося, можна було вкусити її.

Вітер припав до землі, немов зляканий. Факели перестали тріщати, а їхнє полум'я згорнулося в оранжеві кульки, наче очі якогось великого звіра, що милувався цією сценою.

Дехто обвугленими пальцями стиснув амулети. Хтось непомітно ковтнув. А старійшини згорбили плечі, ніби відчуваючи, як важкі шари часу осідають їм на спини. Раптом – сухе тріскання.

Жрець-оракул розкрив очі.

Його зіниці були пусті, як вивітрені печери, а з губ зірвався хрипкий видих:

"Вона... вже йде..."

Його тіло обм'якло, наче ляльці зрізали нитки, і він гучно вдарився об кам'яні плити – сухе "луп" рознеслося по площі, змусивши людей мимоволі здригнутися.

Натовп застиг.

Один чоловік зробив крок вперед – високий, з шрамами від піщаних бурь на обличчі та пістолетом за поясом. Він не був місцевим, це було видно по засмаглій шкірі з сірим відтінком – знак північних пустель. Він не поспішав.

Присідав повільно, ніби підступна істота з-під піску могла вхопити його за кіготь. Пальці торкнулися жерцового горла, шукаючи пульс.

Тиша.

Потім – грубий сміх.

"Живий! – оголосив він, звівши брови. – Але щось у ньому... зламалося."

"Що саме?" – вигукнув хтось із натовпу.

Незнайомець підвівся, стряхнув пісок із колін і глянув на південний захід, туди, де пустеля починала хвилюватися, ніби перед великою бурею.

"Його страх," – сказав він просто.

І в цю мить вітер підхопив його слова і розніс по всьому Ксокопану.

Місцевий торговець (гримаючи, витираючи піт з лоба): "Ти не з наших. Звідки ноги ростуть, чужинець? Тут не люблять тих, хто лізе не в свою справу."

Незнайомець (повільно повертає голову, погляд холодний, як сталь): "З Калйонських земель. Там, де родючі долини, багаті на хліборобські селища та святині "

Жінка з натовпу (злісно): "Твої землі – гніздо м’якотілих. Що ти знаєш про нашу пустелю? Про наші біди?"

Він (коротко усміхається, але не сміючись очима): "Знаю, що коли боги говорять – краще слухати. А ваш жрець щойно втратив свідомість, напроти ви й досі сперечаєтесь, чи варто мені тут стояти."

Голос із юрби (з насмішкою): "Може, тобі ще й платню виписати за пораду?"

Незнайомець (різко повертається, голос став тихішим, але небезпечнішим): "Я не прийшов за вашими монетами. Я прийшов, бо чував, що тут можна знайти те, що вкрали у мене."

Тут натовп замовкає.

Раптом із-за спини чоловіка з'явилася вона — ніби тінь, що наважилася відокремитися від свого господаря.

Вона не бігла — йшла, продираючись крізь натовп, немов крізь гущавину страхів, які сама ж і виростила. Кожен крок давався їй наче піднімання валуна. Років п'ятнадцять, не більше, але в її погляді не було ні наївності, ні безтурботності.

Гостре обличчя з виразними вилицями — наче хтось вирізав її профіль із каменю, а потім злегка обтесав вітрами. Засмага шкіра, чорне, коротке, нерівне волосся. Видно, що вона сама його підрізала — грубо, ножом, наче навмисно хотіла позбутися чогось важкого. Кінчики світліші — чи то від палючого сонця.

Підійшла до батька, але не торкнулася. Стояла на відстані одного кроку, немов між ними виросла невидима стіна з шибки. Піднявши свої очі кольору небесної блакиті, продовжила, стараючись не обертатись до збентеженого люду.

— Тату... — голос тихий, але гострий, як вістря. — Ми знову понесли втрати.

Руки стиснуті в кулаки — один палець неспокійно дриґається, наче самотня струна на розбитій лютні.

— Скільки?

— Троє караванів, — промовила вона, покусуючи губу, але не від болю — від гніву.

Батько стояв наче камінь, лише очі змінили відтінок. — Ти впевнена?

Він різко видихнув.

— Ти впевнена?

І тут вона вибухнула — не криком, а напруженим шепотом, що ріже, як ніж:

— Я їх пам'ятаю! Я не дитина, щоб...

І замовкла. Ніби злякалась, що її власний голос видасть більше, ніж можна було сказати.

— От халепа, нові втрати. І як накажете помагати цим невігласам, які навіть не в силах захистити свої піщані землі?

Поки їхній діалог тривав, слуги підбігли до непритомного жреця й винесли його до відпочинкових палат.

Один сміливець, не витримавши, вийшов уперед із насмішкою в голосі:

— Шкода руйнувати вашу сімейну ідилію, але назвіться й розкажіть, з якою метою ви сюди прийшли.

Батько озирнувся на нього холодним поглядом.

— Я — Дарран із Калйону. Вказавши вказівним пальцем правої руки на доньку. — А це Кейра. Прибули допомогти вашому місту провізією, але ваші воїни не захищають дороги з Земель Калйону до Пустелі Кам’яного Серця. Таких втрат за всі роки торгівлі ми ще не знали.