Розділ І

Одного разу невгамовна непосида Тріксі раптом з'явилася у Пустелі Кам’яного Серця (Stoneheart Desert) всесвіту Теокаліс  — сидячи верхи на величезному дробовику, немов лихо на гарматі.

Вона носилася пустелею, як буря, що грає з піском, ганяючись за місцевими тварюками з азартом кішки, що вирішила стати ураганом. Не було ні спокою, ні передишки — лише сміх, що дзвенів, як розбитий кришталь, і слід з перевернутих камінців, вирваних чагарників та переляканих ящірок.

Крислатий капелюх (трохи набік, звичайно) хитро приховував вогненно-руде волосся, яке виблискувало на сонці, як мідний дріт. Веснянки на носі — ніби сліди від феєрверку з її жартів. Маленькі ріжки ледь стирчали з-під капелюха, наче дві зрадливі підказки, що вона — не зовсім людина. А лапки (так, саме лапки!) замість звичайних пальців лише додавали їй химерного шарму. Але це були ще не всі її козирі.

Вона блукала пустелею, як піщана буря з затуманеним смарагдовим поглядом — невловима, нестримна, немов сама стихія, що навчилася сміятися. Пролітала вздовж і впоперек безкраїх пісків Теокалісу, які простяглися на сотні кілометрів — золотистих, мертвих і прекрасних, як спина сплячого дракона. Ця пустеля не прощала нікого: вдень пекла своїм диханням, а вночі холола, як меч у пітьмі, пронизуючи до кісток. Вітер тут носив не просто пісок, а прах століть — дрібний, немов подрібнена пам’ять, що шепотіла між розбитими обелісками та уламками храмів, де колись молилися богам, які їх покинули.

Пісок кольору обпаленої глини, з чорними вкрапленнями базальту — наче хтось розсипав по землі скам’янілі зірки. А серед усього цього — сонце. Воно не гріло. Воно карало, палило без жалю, мов розгніваний дух, що вирішив спалити світ до тла.

Подейкують, що в самому її серці, там, де земля розкрита глибокою тріщиною, лежить серце стародавнього бога. Воно почиває в камені, мов в останній броні, і чекає.

А одна жменя пилу Кам’яного Серця — магічна субстанція, що змінює долі, і твоє життя піде іншим шляхом. Але ніхто не знає, чи на краще.

Адже не дарма велична пустеля була саме тим місцем де покоїлись з миром кістки сотні велетнів, а дюни простягалися на кілометри — хвилями застиглого моря, що ніколи не ворухнеться. Ночі тут належать духам і нікому цього не змінити.

На самотніх скелях стоять маяки-примари та закинуті форпости, де відлуння колишніх вартових досі блукало коридорами. Іноді хтось бачить вогні — бліді, неможливі — але ніхто не наважується піти за ними.

Шум і гам, що заполонив пустелю, неминуче донісся до столиці Ксокопана (Xocopan) – могутнього міста-форпосту, яке, наче чорний кіготь, впивалося в саме серце пустелі. Оточене валами з чорного каменю, воно височіло на кам’яній платформі, нависаючи над глибокою тріщиною, ніби вартовий, що стереже таємницю. Стіни, зведені з обсидіану, блищали вночі, як застигла вода під місяцем, а вузькі вікна-бойниці нагадували зірки, вплетені в камінь.

Ось уже декілька днів каравани не могли ні ввійти, ні вийти без втрат. Ринок Чотирьох Тіней, де колись кипіло життя, тепер завмирав. Прилавки пустіли, ціни злітали до небес, а в повітрі висів присмак голоду.

Люди вийшли на площу біля Храму Шепоту Пісків. Спочатку десь-не-десь звучало бурмотіння, потім окремі вигуки, а далі – скуття гніву, що лунало, як грім серед безхмарного неба. Натовп вимагав дій, і жерці, збентежені та розгублені, змушені були вжити заходів.

З висот храмових сходів прогримів офіційний указ:

“Жителі Пустелі Кам’яного Серця!

Хаос, що оповив наші землі, не може залишатися без відповіді. Тому, ми закликаємо добровольців на відлов небезпечної істоти, яка бешкетує на околицях. Група з 10-15 воїнів, що знайде та знешкодить загрозу, отримає на вибір: провізію на місяць, або грошову винагороду.

Ті, хто принесе точні відомості про місцеперебування істоти, звільняються від податків на два місяці.

Нехай пісок пам’ятає вашу відвагу!’’