Вступ

Ні для кого не секрет, що наше життя — це стрімка, мінлива річка, що невпинно плине крізь час. Кожен із нас по-своєму намагається втримати мить, яка ось-ось зникне у вирі минулого, штовхає нас вперед — не за тим курсом, який ми б обрали, але так, як вирішив доленосний потік долі.

Ми зупиняємося на шляху, шукаючи в пам’яті найтепліші спогади дитинства. Ті часи, коли рідні обіймали нас, а ми, знаходячись в затишку та безпеці, міцніше вкутувались у м’яке одіялко, притуляли головку до подушки або на коліна дорогого нам оповідача — і з замилуванням слухали казку. Лежали тихенько, не перебиваючи. Впивалися кожним словом, як спраглий мандрівник — кришталевою водою з джерела, або як весняна земля — першим теплим дощем. Розглядали перед собою яскраві, немов веселка, сторінки, вдивлялися в чарівні малюнки й миттєво перетворювалися на учасників тих неймовірних пригод. Поринали у вигаданий світ з головою, серце билося у такт з героями, раділо їхнім перемогам і стискалося від підступності лиходіїв.

Сучасні казки вже не ті — вони дихають іншим ритмом, грають новими фарбами. Але в їхніх рядках теж живе магія, яка чарує і малих, і великих. І так хочеться, щоб дорослі, перегортаючи разом із дітьми сторінки, не лише нагадували собі аромат дитинства, а й справді відчули той самий захват, ніжність і диво, що колись змушувало їхні очі сяяти. Щоб вони, як колись їхні батьки, занурювались у ці історії цілісно — і розумом, і серцем, ловлячи той самий захват, що змушував їх колись примружити очі й уявити себе лицарями, феями чи відважними мандрівниками.

І саме цей міст між поколіннями, не повинен бути просто фоном перед сном, а живим світом, де дорослі й діти разом сміються над витівками пустотливих героїв, затамують подих у тривожних моментах, разом шукають вихід. Бо саме в цих миттях — справжнє диво.