Розділ 5: Загублена Марічка, стиглий кавун та порятунок на крилах лісового духа

       Серпневе сонце вже не так лагідно гріло поліське узлісся. На зміну м'якому липневому теплу прийшла виснажлива, суха спека, яка зазвичай буває перед початком осені. На баштані за хатою-мазанкою, де ще місяць тому дівчата водили нічний хоровод, тепер пишно зеленіло розкішне листя хмелю, а соняшники Буркотуна витягнулися у повний зріст, повернувши свої важкі золоті голови на схід. Між ними, гріючи смугасті боки на сонці, лежали кілька невеликих, але вже стиглих домашніх кавунів — справжня гордість маленької Марічки, яка щодня перевіряла їх, постукуючи пальчиком по товстій шкірці.

          Проте цей день не залагодився з самого ранку. У світлиці панувала важка, гнітюча тиша. На столі лежав ноутбук, з якого долинав схвильований голос лікаря карпатського санаторію. Тарас сидів перед екраном, міцно стиснувши скроні руками. Його зазвичай спокійне обличчя зблідло, а окуляри безпорадно лежали поруч на зошиті.

       — Пане Тарасе, ми змушені відкласти виписку вашої дружини на вихідні, — серйозно говорив лікар крізь хрипи нестабільного зв'язку. — На тлі спеки та атмосферного тиску у Ганни стався легкий криз. Серцевий ритм нестабільний. Нічого критичного, ми тримаємо все під контролем, але їй потрібен абсолютний спокій та інтенсивна терапія щонайменше ще на два тижні. Зараз відвідування або переїзди категорично заборонені.

        Соля стояла біля печі, затамувавши подих. Почувши ці слова, вона відчула, як усередині все обірвалося. Надії на те, що матуся нарешті приїде, обійме їх і спробує той самий пиріг, розлетілися на друзки. Великі, гарячі сльози миттєво застелили її сірі очі й покотилися по щоках, падаючи на смарагдове худі. Дівчинка закрила обличчя руками й тихо, розпачливо розридалася, вибігши в сіни.

       Марічка, яка сиділа на лаві під вікном і бавилася своїм рюкзаком-жабеням, усе чула. Вона підійшла до старшої сестри, смикаючи її за край кофти.

        — Солю, чому ти плачеш? Мама не приїде? Вона все ще хворенька?

      — Не приїде, Марічко! — крізь сльози, згаряча крикнула Соля, не контролюючи свій підлітковий розпач. — Їй стало гірше! Вона там зовсім одна в тих горах, а ми тут нічого не можемо вдіяти! І твої соняшники нічим не допомагають! Іди геть, не чіпай мене!

       Марічка відсахнулася. Її пухкі щоки затремтіли, а карі очі округлилися від образи. Вона ніколи не бачила Солю такою сердитою. Малеча розвернулася, вибігла на подвір'я і зачепила ногою свій рожевий кросівок, який ображено блимнув червоним вогником.

      Вона прийшла на їхній баштан і сіла навпочіпки перед найбільшим соняшником, який світився золотом під серпневим сонцем. Поруч у траві лежав найбільший, найгарніший смугастий кавун.

       — Соля нічого не знає... — шмигаючи носом, прошепотіла Марічка, витираючи сльози кулачком. — Баба Орися казала, що в кавунах є багато вітамінів і цілющої води. А соняшник Буркотуна — чарівний, він приносить сонечко. Якщо я відвезу їх мамі в лікарню, вона з'їсть вітаміни, побачить сонечко і одразу одужає. Вона приїде додому.

       Дитячий розум чотирирічної дівчинки працював за власною, абсолютно безкомпромісною логікою. Вона не знала, що Карпати — це сотні кілометрів від їхнього поліського села. Для неї світ обмежувався лісом та великою автотрасою, на якій зупинявся Вовкобус із написом «Центр». Вона була впевнена: якщо йти прямо по дорозі, можна дійти куди завгодно.

       Марічка дістала зі свого рюкзака-жабеняти іграшкового динозавра, щоб звільнити місце. Потім вона підійшла до соняшника і з великим зусиллям, допомагаючи собі маленькими зубками та пальчиками, відламала велику, золоту голову квітки. Після цього вона нахилилася до кавуна. Він був важким, але затята малеча обхопила його обома руками, притиснула до свого жовтого комбінезона й важко, перевалцем почовгала в бік лісового паркану.

        Вона пролізла крізь ту саму знайому дірку в дошках і зникла в густих, сухих серпневих хащах Полісся. На подвір'ї залишився лише забутий пластиковий динозавр, який самотньо лежав у траві біля «Старлінка».

       Минуло близько двох годин, поки Тарас, закінчивши важку розмову з лікарями та карпатськими волонтерами, які обіцяли провідати Ганну, вийшов на подвір'я, щоб заспокоїти дітей. Соля вже вмилася холодною водою і з винуватим виглядом шукала сестру, щоб перепросити за свої різкі слова.

      — Марічко! Марусьо! — гукав тато, обходячи хату. — Ходи обідати, баба Орися свіжого молока принесла!

       Проте відповіддю була лише суха серпнева тиша. Соля підійшла до баштану й раптом помітила зламане стебло найбільшого соняшника. Поруч у землі залишилася порожня лунка, де ще вранці лежав їхній найкращий кавун. А трохи далі, біля паркану, в траві виблискувала знайома пластикова іграшка.

       — Тату... — голос Солі затремтів, а обличчя знову зблідло. — Її рюкзачок-жабеня зник. І кавуна немає. Вона... вона пішла до мами. Вона думала, що маму врятують вітаміни.

        Тарас на мить завмер, а потім кинувся до паркану, гарячково оглядаючи лісову просіку.

       — Марічко-о-о! — закричав він на весь ліс, але хащі відповіли лише байдужим шелестом сухого листя. Суха серпнева земля не залишала таких чітких слідів, як мокра червнева роса. Кросівки дівчинки більше не миготіли яскраво, адже на сонці їхнє світло було майже невидимим.

       Новина про зникнення маленької киянки миттєво облетіла село. Поліщуки — люди згуртовані й чуйні до чужого лиха. Уже за півгодини біля хати-мазанки зібралося понад десяток місцевих чоловіків у робочому одязі, з важкими ліхтарями та раціями. Баба Орися бігала від хати до хати, збираючи людей і паралельно шепочучи стародавні молитви-замовлення перед іконами у світлиці, благаючи лісових духів повернути дитину.