Розділ 4: Нічний танок навколо баштану, зелені паростки та диво під місячним сяйвом

       Минув тиждень з того пам’ятного вечора, коли шалена поліська злива пригнала до автобусної зупинки містичний Вовкобус. Життя в старій хаті-мазанці на узліссі поступово входило у своє особливе, розмірене й тепле русло. Професор Тарас зранку до вечора зникав у завантаженнях через «Старлінк» або ж блукав навколишніми чагарниками, записуючи на диктофон розповіді баби Орисі про давні замовляння на врожай. Соля вчилася давати ладу дровам, підмітала світлицю й намагалася стежити, щоб її молодша сестра не з’їла разом із полуницею якогось лісового жука.

        Але найголовніша подія відбулася три дні тому. На маленькому клаптику землі за хатою, де колись старий лісник Петро вирощував гарбузи, дівчата розбили свій власний баштан. Вони ретельно перекопали сухий ґрунт, вибрали корінчики бур’янів і з особливим трепетом розв’язали ту саму носову хустинку, яку Буркотун залишив їм на знак подяки за велику чорну парасольку.

          Всередині хустинки лежали важкі, налиті внутрішнім сонцем зерна прадавньої пшениці та дикого поліського хмелю. Вони були незвичного золотисто-бурштинового кольору й випромінювали ледь помітне, майже примарне фосфоричне тепло, яке відчувалося лише тоді, коли стискаєш зернятко в долоні.

         — Тату, а вони точно проростуть? — серйозно запитувала Марічка, тримаючи в руках іграшкову пластикову лопатку. На ній був яскраво-жовтий комбінезончик, а її незмінний рюкзак-жабеня лежав поруч на пеньку, наче головний агрономічний інспектор.

      — Якщо баба Орися каже, що лісові зерна сильні, то проростуть обов'язково, малечо, — посміхався Тарас, підливаючи воду з глиняного глека в лунки. — Тільки за ними треба доглядати, поливати щовечора й просити землю, щоб вона їх прийняла. У нас на Поліссі колись вірили: якщо зерно садити з добрими думками та щирим серцем, воно почує.

      Дівчата посадили кожне зернятко окремо, ніжно пригортаючи його пухкою поліською землею. Щовечора після цього Марічка бігала на город, нахилялася над сірими горбками ґрунту й голосно кричала:

         — Паростки, прокидайтеся! Мама скоро приїде з Карпат, їй потрібні соняшники!

      Проте земля мовчала. Минав день за днем, але на грядках не з’являлося навіть крихітного зеленого листочка. Марічка починала надувати щоки й ображено дивитися в бік лісу, вважаючи, що великий Буркотун її обдурив, а Соля лише тихо зітхала, розуміючи, що навіть чарівним зернам потрібен час.

        Ніч, що принесла диво, була особливою. Це була ніч у середині липня — час, коли Полісся святкує свої давні, затаєні містичні свята, коли повітря стає настільки густим від пахощів квітучого хмелю та манів, що здається, ніби його можна пити, мов солодкий мед. Небо над солом'яною стріхою хати було абсолютно чистим, без жодної хмаринки. Повний, велетенський кулястий місяць, схожий на золоту голову свіжого поліського сиру, висів прямо над верхівками сосен, заливаючи всю галявину срібним, нереальним світлом. У цьому сяйві трава здавалася кришталевою, а стара хата-мазанка відкидала довгу, глибоку чорну тінь, схожу на крило казкового птаха.

        Близько другої години ночі у світлиці пролунав дивний звук. Це не був шелест гілок старої сосни по даху й не скрип вікових дощок підлоги. Це було глибоке, низьке, пульсуюче гудіння, яке наче йшло з-під самої землі: «У-у-у-у-м-м-м... о-о-о-о-м-м-м... у-у-у-у-м-м-м». Звук нагадував одночасне звучання десятка стародавніх карпатських трембіт або гру на гігантському басовому інструменті, від якого вібрувало повітря у кімнаті.

        Соля першою розплющила очі. Вона миттєво підвелася на ліжку, скидаючи м'яку ковдру. Її сіра піжама з хмаринками здавалася білою у місячному світлі, яке суцільним потоком лилося крізь маленьке квадратне вікно. Поруч уже ворушилася Марічка, тримаючи під пахвою свого жабчика.

       — Солю... Чуєш? Це Буркотун приїхав на своєму великому вовку? — прошепотіла молодша сестра, її очі горіли нічним затишком та азартом.

        — Тихо, Марусю, не розбуди тата, — прошепотіла у відповідь старша, помітивши, що батько на своєму кушетці лише солодкі хропе, повністю зморений важким днем фрілансу.

       Дівчата навшпиньках підійшли до великого вікна, що виходило на баштан, і затамували подих. Товариство, яке вони побачили на городі, виглядало настільки фантастично, що Соля мимоволі вщипнула себе за руку, перевіряючи, чи це не черговий сон.

       Прямо посеред їхніх сірих грядок, повністю залитий золотим місячним світлом, стояв велетенський Буркотун. У повній нічній тиші він здавався ще більшим, справжньою живою пухнастою горою з м'якого сріблястого хутра. Поруч із ним тупцяли його маленькі помічники: сіро-блакитний дух міцно тримав у лапках стару дерев'яну сопілку, а крихітна біла хуха, схожа на клубок пуху, сиділа на великому пні, кумедно ворушачи довгими вушками.

        Але найдивнішим було те, що вони робили. Велетень Буркотун повільно, з глибокою повагою ходив колом навколо посаджених зерен. Його важкі лапи ступали по землі абсолютно беззвучно, але при кожному кроці він кумедно піднімав руки вгору, витягував свої довгі кігті до місяця, а потім низько, майже торкаючись носом ґрунту, вклонявся землі. Його великий білий живіт із цятками-півмісяцями ритмічно піднімався й опускався, видаючи те саме низьке, тремтливе гудіння: «У-у-у-м-м-м...».

       — Вони роблять танок! Чарівний танок для наших соняшників! — писнула Марічка. Вона не витримала, схопила Солю за руку й потягнула до дверей сіней. — Ходімо швидше, бо вони виростуть без нас!