Розділ 3: Злива на автобусній зупинці, парасолька з лопуха та чарівний Котобус-Електрон

         Над поліським селом повільно згасав довгий липневий день. Сонце, яке ще годину тому ліниво котилося над верхівками стовбурів, раптом пішло в глуху оборону — його стрімко поглинула важка, чорнильно-синя хмара, що повзла з боку білоруського кордону. Ліс за парканом хати-мазанки миттєво змінив свій лагідний смарагдовий колір на тривожний, глибокий темно-зелений. Верхівки вікових сосен почали нервово розгойдуватися, видаючи глухий, гучний гул, схожий на шум далекого прибою.

        У світлиці було прохолодно й тихо. Одинадцятирічна Соля сиділа на підвіконні, притиснувши коліна до грудей, і тривожно дивилася на дорогу. Її оверсайз-худі здавалося занадто великим у цих сутінках, а екран смартфона з розбитим склом показував незмінне «Немає мережі». Старлінк на подвір'ї через щільну хмарність працював із перебоями, і зв'язатися з татом, який зранку поїхав до Житомира в університетський архів за рукописами, ніяк не вдавалося.

         — Солю-ю-ю, мені нудно! І мій жабчик хоче їсти, і кросівки більше не світяться, тому що я бережу батарейку, — Марічка сиділа на підлозі, перебираючи дерев'яні кубики, які їм залишила баба Орися. Її кумедні хвостики розтріпалися, а на обличчі з'явився той самий вередливий вираз, який зазвичай передував великій дитячій бурі.

       — Марусю, тато обіцяв повернутися останньою приміською маршруткою, — терпляче, хоча й з помітною тривогою в голосі, відповіла Соля, спускаючись із підвіконня. — Вона має бути на зупинці біля траси о восьмій вечора. Дивись, уже за чверть восьма. Потрібно йти зустрічати, бо тато не взяв парасольку, а небо зараз просто вибухне.

         За вікном дійсно спалахнуло — перша, ще далека і беззвучна блискавка розрізала хмари навпіл, на мить освітивши стару солом'яну стріху хати. За кілька секунд ліс відповів глухим, вібруючим розкатом грому.

        Дівчата почали збиратися поспіхом. Соля взула свої перевірені кеди, накинула на плечі татів старий дощовик, який пахнув брезентом і тютюном, і взяла дві парасольки: велику, чорну чоловічу парасольку-тростину для тата і маленьку дитячу, яскраво-жовту, з принтом усміхнених соняшників — для них із Марічкою.

        — Залізай мені на плечі, мала, бо розмокнеш по дорозі, як бабин вареник, — скомандувала Соля, присідаючи перед сестрою.

       Марічка радісно писнула, міцно обхопила шию Солі своїми рученятами, притискаючи до її спини свій незмінний рюкзак-жабеня. Соля важко піднялася, міцно перехопила ніжки сестри й відчинила дубові двері хати. Поліська гроза вже починала свій танець — перші важкі, холодні краплі дощу з гучним гупанням падали на сухий пил ґрунтової дороги, залишаючи великі круглі сліди.

        Дорога до траси пролягала через довгу лісову просіку, яка в сутінках здавалася тунелем у якесь підземне царство. Дощ припустив на повну силу за лічені хвилини. Він стіною падав на прадавні хащі, перетворюючи маленькі лісові струмки на бурхливі потоки колотної води. Соля йшла вперто, міцно тримаючи жовту парасольку, яка здригалася під ударами стихії. Марічка на її плечах спочатку весело кричала при кожному спалаху блискавки, але чим ближче вони підходили до траси, тим тихішою ставала малеча. Лісова темрява, наповнена шумом води та скрипом дерев, починала її лякати.

     Нарешті ліс розступився, і дівчата вискочили до узбіччя старої регіональної траси. Тут, на роздоріжжі, стояла стара сільська автобусна зупинка. Це була класична радянська споруда з грубого бетону, але місцеві майстри кілька років тому перетворили її на справжній арт-об'єкт: усі стіни були майстерно розмальовані яскравим петриківським розписом. Величезні червоні калинові грона, сині диковинні птахи та золоті соняшники кумедно визирали з-під сірого бетонного козирка, створюючи дивний дисонанс із похмурою нічною негодою.

       Соля забігла під бетонний навіс, важко опустила Марічку на стару дерев'яну лаву й склала мокру жовту парасольку. Навколо панувала густа, непроглядна сутінь. Траса була абсолютно порожньою — жодної машини, жодного вогника попереду. Лише стіна дощу, яка відбивалася в світлі далеких блискавок, та монотонний, оглушливий шум води, що стікала з дірявого бетонного даху зупинки.

         Минуло п'ятнадцять хвилин. Потім півгодини. Маршрутки «Житомир – село» не було.

      — Солю... А тато точно приїде? — тихо запитала Марічка, притискаючись до боку сестри й ховаючи ніжки під лаву. Її кросівки з підсвіткою випадково блимнули блідим синім світлом, освітивши розмальовану стіну з калиною. — Мені холодно. І тут темно.

       — Приїде, Марусю, обов'язково приїде. Може, колесо пробило через дощ, або трасу розмило, — заспокоювала її Соля, хоча в самої всередині все стискалося від моторошного відчуття самотності. Вона обійняла сестру однією рукою, а іншою міцно стиснула велику татову чорну парасольку-тростину, наче це була єдина зброя проти нічних лісових духів.

       Злива посилилася. Здавалося, що небо просто обрушилося на землю. Вода стікала по бетонних стінах зупинки, розмиваючи фарбу петриківських птахів, які в напівтемряві здавалися живими істотами, що плачуть під дощем.

      Раптом шум зливи змінився. Позаду зупинки, де густі хащі папороті підходили до самого бетону, почувся дивний, важкий звук. Це не було падіння гілки чи гуркіт грому. Це були кроки — повільні, важкі, соковиті кроки велетенських лап по розмоклій лісовій глині: «Гуп... плямк... гуп... плямк».

      Марічка миттєво затихла, а Соля відчула, як волосся на її потилиці зашевелилося. Вона повільно повернула голову вбік, очікуючи побачити щонайменше розлюченого лісового дикого кабана чи бродячого вовка.