Розділ 2: Знайомство на галявині, Чугайстер-велетень та сон під прадавнім дубом

       Ранок на поліському узліссі видався напрочуд свіжим і прозорим, мов джерельна вода. Сонце тільки-но виповзло з-за велетенських стовбурів прадавнього лісу, розсипаючи по траві мільярди росяних іскор. Стара хата-мазанка, яка ще вчора здавалася київським гостям трішки лячною, сьогодні у променях світанку виглядала затишною обителлю, яка гостинно прочинила свої вікна назустріч літу.

       Проте всередині хати панувала зовсім інша, суто технічна атмосфера. На великому ясеновому столі, де ще вчора баба Орися розгортала запашні вареники, зараз лежав відкритий ноутбук професора Тараса. Поруч світилися різнокольоровими індикаторами блоки живлення, тягнулися кабелі, а за вікном на старому пні ледь помітно гула біла тарілка «Старлінка».

        — Ну ж бо, рідненький, лови супутник... Не підводь мене, — бурмотів Тарас, нервово поправляючи окуляри, які знову сповзали на кінчик носа. Чоловік уже дві години поспіль намагався завантажити в університетську базу свою нову розлогу статтю про порівняльний аналіз демонології лісових зон Європи.

        Фріланс у глухому поліському селі виявився завданням із зірочкою. Інтернет працював короткими перебіжками: варто було якісь важкій грозовій хмарі зависнути над лісом або зграї ластівок сісти на кабель, як швидкість миттєво падала до нуля, змушуючи вченого тихо бідкатися на «всі принади цифрового кочівництва».

     — Тату, ну та-а-ато! — почувся з порога незадоволений голос старшої Солі. Дівчинка стояла в дверях сіней, тримаючи в руках віник і велику ганчірку. Її смарагдове худі тепер було закочене по лікті, а на обличчі виднілася пляма сажі після ранкового огляду печі. — Я вже вимила підлогу в світлиці, витерла пил зі скрині й навіть розклала наші книжки на поличках. Але Марічка відмовляється допомагати! Вона каже, що її жабчик — це мисливець за привидами, і він шукає нових хух у траві!

         Тарас відірвався від екрана й винувато посміхнувся, дивлячись на старшу доньку.

       — Солечко, ти в мене золото. Справжня доросла господиня. Обіцяю, щойно я відправлю цей файл на кафедру, ми одразу підемо на річку. А поки що — нехай мала побігає на подвір'ї. Тут безпечно, паркан міцний, а ліс... ліс сьогодні занадто тихо шумить, щоб когось образити.

      Соля зітхнула, але сперечатися не стала. Вона підійшла до вікна й подивилася на подвір'я. Там, посеред високої трави, наче маленька жовта кулька, кружляла чотирирічна Марічка.

      Марічка була абсолютно щасливою. Їй не було діла до університетських дедлайнів та швидкості завантаження файлів. Світ навколо неї був величезним, живим і наповненим таємницями. На ній були її фірмові рожеві кросівки, які при кожному кроці по землі вибухали яскравими вогниками, лякаючи місцевих коників у траві. За спиною незмінно теліпався зелений рюкзачок-жабеня.

       Дівчинка ходила навприсядки, розсуваючи руками пишні зарості конюшини та подорожника.

     — Жабчику, шукай сліди, — шепотіла вона, звертаючись до свого наплічника. — Баба Орися сказала, що хухи ховають цукерки. Якщо знайдемо хоч одну — вона наша.

       Раптом у густій траві біля самого лісового паркану щось заворушилося. Звук був тихим: «Шелест-шелест... хрусь».

        Марічка завмерла, затамувавши подих. Вогники на її кросівках згасли, і навколо знову запанувала тиша. Вона обережно нахилила голову вбік і крізь листя лопуха побачила дивовижне видовище.

       Прямо перед нею, на втоптаній стежці, стояли дві істоти. Вони були настільки чудернацькими, що дівчинка навіть забула кліпнути очима.

       Перша істота була зовсім крихітною — не більшою за стигле яблуко. Вона була абсолютно білою, пухнастою і нагадувала летючу хмаринку, яка чомусь вирішила спуститися на землю й відростити собі довгі кумедні вушка, мов у зайчика. У неї не було видно ні ротика, ні лапок, але на верхівці пухнастого тіла світилися два круглих чорних ока-намистинки. За спиною ця біла кулька тягнула маленьку торбинку, сплетену з сухих соснових голок, з якої виглядали великі, стиглі ягоди лісової суниці.

        Поруч із білою хмаринкою тупцяла друга істота — значно більша, розміром із вгодованого кота чи великого лісового їжака. Вона була вкрита густим, м’яким хутром приємного сіро-блакитного кольору, який нагадував колір поліського неба перед дощем. Ця істота мала кумедне товсте черевце, на якому чітко виділялися білі цятки у формі маленьких півмісяців. На голові у неї стирчали довгі рухливі вуха, а на спині висіла куди більша торба з березової кори, ущерть наповнена стиглими ягодами, дикими горіхами та сушеними грибами. Сіро-блакитний дух кумедно пересувався на коротких товстих лапках, періодично зупиняючись і принюхуючись своїм маленьким чорним носиком до повітря.

         Марічка від захвату ледь не закричала, але вчасно прикусила язичка. Ці істоти були дуже схожі на тих хух, яких вони із Солею бачили на горищі, але ці явно прийшли з глибини лісу й займалися серйозною справою — збиранням врожаю.

     Крихітна біла істота раптом зупинилася, її вушка затремтіли. Вона обернулася й зустрілася поглядом із Марічкою. Кілька секунд вони дивилися одна на одну. Потім білий дух панічно писнув — звук був схожий на писк гумової іграшки — і кинувся тікати в бік паркану. Сіро-блакитний велетень, почувши сигнал тривоги, кумедно підскочив на місці, ледь не розгубивши свою суницю, і чимдуж помчав слідом за своїм маленьким товаришем.

         — Ой! Зачекайте! Я теж хочу суниці! — закричала Марічка, забувши про обережність.