Пригоди серця у тропічному лабіринті

«Я кохаю тебе. Вже вісім років… Гарно тут, правда? Тільки от комарі. Не люблю комарів. А тебе люблю».

- Ну, і що це таке?

Ні, ну, серйозно?! Ще кілька днів тому я сиділа в зимовому светрі, пила гарячий шоколад з зефірками і дивилась, як падає сніг.

А сьогодні я вже на іншому кінці світу, стою посеред зелених джунглів у літню спеку і молюсь, щоб мене знайшли!

Ми сиділи в барі готелю і пили коктейлі, коли він сказав це. Просто промовив. Наче нічого такого і не сталось! Наче він не у коханні мені зізнався, а про погоду говорив! А я що? А я взяла і втекла! Так ще й заблукала в цих проклятих джунглях! І чого мені вдома не сиділось?

Ніколи ж такого не було і от знову! Та хіба я могла відмовити його карим очам з вогниками веселості? Хіба я коли-небудь відмовляла йому в його авантюрах?

Я сумно зітхнула і провела по волоссю рукою. Намацала квітку. «Тобі личить», - сказав він із теплою посмішкою, коли зранку вплітав її в моє волосся.

І тут я згадала, що немає надійніше способу дізнатись правду, ніж ворожіння. Мені все одно нема чого втрачати. Я взяла цю червону квітку і відірвала пелюстку:

- Любить, не любить, любить, не любить, люб... Ой, та що ті тропічні квіти взагалі знають про любов!

Кинула нещасну, обідрану квітку додолу і сіла просто на землю, спиною притулившись до одної із острівних пальм. Тут і там на деревах були намальовані знаки, які я не розуміла. Може це мітки якогось дикого племені, яке не гидує поласувати представником хомосапіансів? Невже мої дні так і закінчяться під звуки океанських хвиль, перемовляння папуг і в оточенні пальм?! «Заспокойся. Глибоко вдихни і думай раціонально», - пролунав в голові його голос. Він завжди був спокійним, зібраним і достатньо кмітливим, щоб витягнути нас із ситуацій в які заводив мій непосидючій характер.

Він завжди був поряд, коли мені це було необхідно. Я знала усі його сторони і звички: він не любить помідори, він торкається носа, коли бреше і вуха, коли говорить правду, його улюблене свято Купайла і ми завжди стрибали разом через вогнище. «А ще він любить мене». На обличчі з'явилася дурнувата широка усмішка. «І я його люблю». Але не зізнавалась. Боялась. Чого боялась? А це вам тільки ясновидиця чи мольфар який скаже, бо в мене відповіді немає.

Здалеку долинали звуки океанських хвиль. Пекуче сонце зникло із неба і в джунглях стало вогко, задушливо і темно. Комарів хоч лопатой загріба! І нащо тільки я вискочила на вулицю? Та я ж хотіла одразу повернутись, але, коли отямилась, вже заблукала. Думала про всяке от таке от, тому і загубила стежку поміж листів папороті.

Десь за спиною пролунала музика і стихла. А може здалося? Щось прошаруділо в ліанах над головою. В роті пересохло, шкіра вкрилась сирітками. А якщо я так і залишусь тут? Стану висохлим мертвяком і місцевою страшилкою! «Не ходіть діти тією стежкою. Туди якось дівчина пішла, бо зізнання в коханні злякалась, то так і залишилась. І тепер її самотній привид ходить поміж ліан і не знає спокою!» - будуть розповідати острів’яни.

Відлунням прокотився сміх, що аж волосся на шиї дибки стало. Це що було? Хіба в джунглях живуть привиди? Ну, якщо не привиди, то злі духи. А може мене хтось прокляв? Ох, якось вже не виходить «думати раціонально»!

- Клянуся, якщо виберусь звідси, то зізнаюсь йому! – прошепотіла сама до себе. – Можливо… Скоріше за все…

Але ж як довго він тягнув! Міг би і раніше сказати, що я йому подобаюсь! Робив вигляд ніби не помічав моїх залицянь чи що? Чи це таке випробування було? От все. От візьму і не зізнаюсь тепер! Хай помучиться!..

- А! Змія! – скрикнула раптово від відчуття чогось холодного на нозі. Вхопила створіння рукою в темряві і відкинула від себе. – Зізнаюсь! Обов’язково зізнаюсь! Тільки витягніть мене звідси! – заблагала я і обхопила коліна руками.

Кущі навпроти хитнулись і засвітились. «Мене точно прокляли!» - майнуло в голові, аж раптом з листя з’явилась фігура у повен зріст із ліхтарем в руках. Знайомі карі очі зустрілись з моїми наляканими. І від полегшення аж сльози градом покотились.

- Захаре-е! – протягнула я і кинулась хлопцю на шию, що той аж хитнувся.

- Соломіє, ти чого це?

- Т-там змія! – крізь сльози вказала я у бік, куди відкинула гадюку.

- Де? – він посвітив ліхтарем, туди, де мала б лежати повзучка, але там нічого не було. Точніше нічого, окрім довгого тропічного листочка. – Оце твоя «змія»? – розсміявся Захар. – Немає на цьому острові змій, Соломіє!

- Але ж… але…

Від здивування в мене в голові посвітлішало. І соромно так стало. Страх. А чого це він сміється? Я через нього в джунглях заблукала, нерви собі зіпсувала, а він веселиться. Я обережно відхилилась від хлопця, та Захар швидко перехопив мене і обійняв. Притулив до широких грудей.

- Пусти! – кволо чинила опір.

- Не пущу! Бо знов втечеш! Ти чого взагалі побігла від мене, мов косуля? – я мовчала. Не хотіла відповідати. – Хіба не знала про мої почуття?

- Та звідки б я знала!

- А про свої?

- А що мої?

- А, як же: «Обов’язково зізнаюсь, тільки витягніть мене звідси»? – я зніяковіла. Стоп. То він чув? І якщо чув, то як багато і…