Глава 11 Я знаю де це місце

— Ти? - повторив Рудий недавнє питання Баро, він очікував побачити, мабуть, кого завгодно, але не ватажка їх зграї.

— Я ж казав, що твій боржник, — відхекавшись, відповів сіамець, — тепер ми квити.

Після цього інциденту, про повернення Кіри у зграю Куцого не могло бути й мови. Зграя Баро, того ж вечора, збільшилася на одного кота. Кіра зайняла місце на горищі поряд з Рудим.

Він, як міг, намагався зробити її життя комфортнішим, але скільки не намагався, у погляді Кіри читався сум. Вона сумувала за домом, і схоже втратила надію туди повернутись.

Рудий не хотів, даремно подавати їй надію і давати якісь обіцянки, але твердо вирішив зробити все можливе, щоб допомогти. Вибравши момент, коли залишилися з Кузьмою наодинці, звернувся до друга за порадою.

— Пам'ятаєш, ти казав, що їздив на метро?

— Було діло, а що?

— Розкажи, що там до чого.

— Навіщо тобі? - здивувався Кузя, — Кудись зібрався?

— Я хочу допомогти Кірі повернутись додому. Не можу більше дивитися, як вона страждає.

Кузьма з розумінням кивнув і задумливо промовив:

— Розповідь це не те, я б краще показав. Ти знаєш, куди їхати?

— На жаль, поки що ні. Хотів спершу з тобою поговорити.

Того ж вечора Рудий засипав Кіру питаннями про її будинок і незабаром зрозумів безглуздість витівки. Це було приблизно те ж саме, що намагатися вирішити завдання з вищої математики, не маючи хоч найменшого уявлення про арифметику. Потрібна була порада від того, хто добре знав місто.

Рудий вирушив на пошуки Баро. Він за своїм звичаєм влаштувався поодаль від усіх і займав тепер стару бойлерну, що знаходилася за будинком у внутрішньому подвір'ї. Невелика цегляна будова майже на половину ховалась у заростях шовковиці.

Ватажок був на місці. Увійшовши всередину, Рудий застав його за дивним заняттям. Той сидів біля великого каменю і старанно точив об нього пазурі. Старанно, не поспішаючи, раз у раз прискіпливо перевіряючи результат виконаної роботи. Він у черговий раз провів пазуром по каменю спочатку однією стороною, потім іншою. Після цього зненацька підскочив і різко вдарив лапою по пластиковій пляшці з водою. Вона навіть не ворухнулася, тільки чотири струмки полилися з її боку, даючи зрозуміти, що манікюр вдався. Баро задоволено хмикнув і повернувся до гостя. Мовчки витріщився льодинками блакитних очей, немов питав: — "Що тобі треба? За чим прийшов?"

Рудий акуратно обійшов калюжу, що розтікалася посеред кімнатки й вдавши, що не звернув уваги на фокуси ватажка, спокійним голосом звернувся до нього:

— Баро, ти можеш підказати, хто з наших добре знає місто?

Ватажок задумався. Лукавий вогник на мить промайнув в його очах, змінивши їх холод на кшталт теплоти.

— Я так розумію, ти свою подружку хочеш відправити додому? - жваво запитав Баро. Попри свою скритність і відстороненість, він все помічав і знав, хто чим дихає в його зграї.

— Я хочу вирушити разом із нею. Кузьма запропонував нас проводити на метро, ​​але є проблема: ні я, ні Кіра не знаємо міста, щоби пояснити йому куди нам потрібно. Я подумав, що ти можеш нам допомогти в цьому.

— Ще як можу, - Баро мало не підстрибував, — веди свою подружку, зараз миттю все з'ясуємо. Я з дитинства подорожую і знаю це місто як свої чотири лапи.

Ентузіазм ватажка здався Рудому трохи дивним, але він не надав цьому значення. Думки були зайняті лише тим, як найшвидше допомогти Кірі.

Кіра застрибнула на велике крісло в кутку приміщення і почала розповідь. Вона намагалася в усіх подробицях описати, те місце, за яким так скучила. Кішка довго говорила про коней, які мешкають у них на стайні. Захоплено розповідала, як до клубу приїжджають різні люди та вчаться їздити верхи. Як маленькі діти катаються на поні та годують їх свіжою морквою з долонь. Здавалося, вона зовсім забула про головну мету розповіді.

— Стоп, стоп, стоп, — зупинив її Баро, — так ми до ночі просидимо і нічого не з'ясуємо. Хіба що в породах коней почнемо розумітися. Ти краще скажи, від найближчої станції метро ваша стайня далеко?

— Не дуже. Начебто. Мене завжди машиною возили.

— Добре. А високі будинки поряд є?

— Є. Тобто їх видно зі стайні. З другого поверху добре видно.

— Час від часу не легше, — ледь чутно промовив Баро, але його почув Кузьма.

— Я одного разу був біля кінного клубу, але там будинки зовсім поряд і на конях тоді перегони якісь влаштовували, — приєднався він до розмови.

— Це іподром! - Застрибала від радості Кіра, але тут же осіклася, — тільки це далеко від нас. Ми кілька разів туди їздили й дорога, тільки в один бік, займала понад годину.

— Коло пошуку звужується, — сказала Машка. Вона теж прийшла на "нараду", але досі сиділа тихенько. — Мені одного разу довелося побувати на якійсь стайні. Там цигани коней тримали. Твої господарі не цигани? – звернулася вона до Кіри.

— Ні, але я дещо згадала. Неподалік нас стоїть велика церква.

— Церква? - Баро пожвавішав, і хитро примружившись сказав, — я знаю, де це місце.