Глава 10 Бійка

Рудий поспішав до місця зустрічі. Сонце повністю сховалося за будинками й лише помаранчеві німби багатоповерхівок давали зрозуміти, що ще є час. Підбігаючи до переходу, він з полегшенням видихнув — її ще не було. Наступної миті спало на думку жахлива думка: — "Раптом вона не прийде зовсім?".

Минуло хвилин десять і Рудий почав нервувати. Він глянув на небо, щоб переконатися, що сонце остаточно зникло. Світло ліхтарів підтверджувало сумний здогад.

— «Нерозумно було сподіватися, що вона прийде. Навіщо я їй потрібен такий? Товстий, незграбний домашній ледар. Ким я себе уявив? - Рудий, опустивши хвіст, поплівся у бік будинку. У цей момент почув за спиною тихий голос:

— Привіт, вибач, що затрималася.

Біла красуня стояла за кілька кроків. На мить у Рудого перехопило подих. - «Як їй тільки вдається за таких умов, виглядати ніби з картинки?» - мимоволі промайнула думка.

— Привіт, — відповів Рудий, впоравшись із хвилюванням. – Я радий, що ти прийшла. Прогуляємось?

— Із задоволенням.

— Мене звуть Рудий, — трохи запізно перейшов він до знайомства.

— Дуже приємно, я - Кіра, — кокетливо відповіла породиста персійка.

Вони повільно йшли алеєю. З настанням темряви місто, звільнившись від ярма денного світла, перейшло у владу ліхтарів. Багато котів, які прожили поруч із людьми довгий час, втратили природні інстинкти. Перейняли їх порядок і звички. Рудий уперше відчув себе Котом. Він не міг зрозуміти, що відбувається, але не противився цьому. Ніч заряджала енергією сильніше, ніж найдорожчий корм із пакетиків. Рудого переповнювали емоції, але він через кілька хвилин дав їм ради.

— Кіра, як ти потрапила в таку компашку?

Кішка важко зітхнула, і розповіла історію, з якої він дізнався, що Кіра народилася та жила у великому кінному клубі. Була улюбленицею в будинку, і сама душі не чула в господарях. Про таке життя будь-який кіт міг лише мріяти. Все сталося тиждень тому. Господарі поїхали в гості на інший кінець міста та взяли її з собою. Коли зупинилися на заправці, Кіра вискочила у відчинене вікно. Зробивши свої котячі справи, відразу повернулася, але машини вже й слід пропав. Спочатку сподівалася, що за нею повернуться, і зібралася чекати, аж ось налетіли бродячі собаки й довелося від них тікати. Неслася куди очі дивляться, не розбираючи дороги, доки не натрапила на Куцого. Той заступився за неї та прийняв у зграю, пообіцявши допомогти знайти будинок. Але їй здається, що він її обдурив.

— Тепер я не знаю, що мені робити, — сумно закінчила свою розповідь Кіра.

— Повертатись у свій куточок у підвалі й сидіти тихенько, — пролунав неприємний голос із чагарнику, що ріс наприкінці алеї. Гілки заворушились і з'явився Куций. - Я ж казав тобі вдень, що ми ще зустрінемося, — звернувся він до Рудого, погрозливо вигинаючи спину і намагаючись розпушити подертий хвіст.

— Нікуди не ходи, — спокійно промовив Рудий, закриваючи Кіру своїм масивним тілом.

Куций явно розраховував на легку перемогу і в домашньому котові, без компанії його вуличних друзів, не вбачав серйозного супротивника. За це довелося тут же поплатитися другим вухом, в яке Рудий від щирого серця вліпив важкого ляпаса. Не чекаючи такої відсічі, Куций втратив рівновагу і відлетів назад до кущів. Тієї ж миті з-за його спини вискочили ще двоє і кинулися на Рудого. Коти покотилися по глиняному схилу яру, нагадуючи сіро-рудий клубок. На той час Куций вже прийшов до тями та приєднався до бійки.

Кіра з жахом спостерігала за цією картиною і готова була сама кинутися на допомогу Рудому, як раптом помітила тінь, що промайнула повз неї вниз. За мить з дна яру пролунав несамовитий крик.