Глава 6 Пожежа

Кузьма повів Рудого до свого житла. Засунувши лапу під не щільно закриті дверцята взуттєвої шафи, він відчинив їх перед другом, люб'язно запрошуючи пройти в середину. Маленьке відділення, затишно обставлене подушками, нагадало Рудому його кошик.

- Розташуйся. Вибач, що так сталося. Я їм цього не забуду, - винним голосом промовив Кузьма.

- Дякую тобі, - відповів Рудий, - якби не ти... Я навіть не знаю, що зі мною було б зранку, в тому страшному місці.

- Метро, ​​- посміхнувся Кузя, - гарна штука, але небезпечна. Я кілька разів спускався. І навіть на потягах їздив.

- Брр. Мені сьогодні на все життя вистачило вражень.

Так за розмовами вони непомітно позасинали. Втомлений і голодний, Рудий спав неспокійним сном. Йому снилося метро. Він чув гомін пасажирів і страшенний гул потягів, що прибували. Поступово гул почав переростати у тріск. Рудий прокинувся. Прислухався - тиша. Всі сплять. Хоча ні. Все ж таки він чує якийсь звук. Через хвилину він відчув, ледве помітний, запах диму. Колишні господарі часто топили камін і запах палаючого дерева Рудий добре пам'ятав. Але тут каміном не користувалися вже давно. Рудий ще перед сном помітив  щільний шар пилу всередині, де мало б горіти багаття. Він з тривогою штовхнув Кузьму в бік.

- Вставай, у нас щось горить.

- Де горить? - Кузя миттю скочив і провів носом у повітрі, - погані справи, біжимо. Вискочивши надвір, вони озирнулися. Дерев'яний дах будинку палав вогнем.

- Треба всіх розбудити, — вигукнув Рудий.

Вони з Кузьмою швидко підняли мешканців будинку і повідомили страшну новину. Дах розгорявся дужче і дужче. Огарки починали падати всередину, підпалюючи меблі та паркет. Коти метушливо покидали  домівку яка палала.

Опинившись на свіжому повітрі, Кузьма уважно оглянув переляканих співмешканців. — Усі цілі? - спитав він. Коти так щільно тулилися одне до одного, що неможливо було зрозуміти чи всі на місці.

- Баро немає, - пролунав чийсь голос.

- Його хтось будив? Де він? - посипалися питання.

Ватажка не любив у зграї ніхто, але побоювався багато хто, а деякі відверто його боялися. Тож про нього ніхто не згадав, рятуючись від пожежі.

Баро вважав себе особливим і займав ціле відділення великого серванта далеко від інших.

Зграя з жахом спостерігала, як вогонь поглинає будинок з їхнім ватажком усередині. Ніхто з місця не зрушив, щоб допомогти. Страх вогню ніби паралізував усіх.

До вогню Рудий звик удома, довго вилежуючи зимовими вечорами біля каміна. Одного разу навіть ледь не згорів, коли якась тріска стрельнула з вогню і потрапила прямісінько на густе руде хутро. Але на щастя тоді поряд була господиня, яка швидко залила його якимось напоєм. Рудий зовсім не мав жодної симпатії до Баро, але кинути його горіти живцем він не міг.

Під ошаленілі погляди оточуючих, Рудий стрибнув у найближчу глибоку калюжу, кілька разів у ній перекотився і зник у палаючому будинку. Такому прийому він навчився, коли у вікно, одного разу, бачив як сусід гасив їх гараж і ліз всередину, аби врятувати цуценят, що тимчасово там жили після народження.