Глава 3 Похід на обід

Чим далі коти відходили від метро, ​​тим менше ходило довкола людей. Вони майже квартал пройшли мовчки, і Рудий не витримав мовчання.

— Куди ми йдемо? - запитав він.

— Знайти щось на обід, - відповів Кузьма.

— Особисто у мене сьогодні і зі сніданком не склалося, - обурено сказала Машка.

— Що означає знайти? - здивувався Рудий. — Вас не в одному й тому ж місці годують?

Коти зупинилися і глянули один на одного. Незважаючи на голод вони покотилися зі сміху.

— Ой не можу. Годують, каже. А як же ж. Мисочку ставлять, ахахааха.

Відсміявшись, Машка сказала:

— Ніхто нікого не годує, друже. Кожен шукає собі їжу сам. А часом за неї доводиться битися. Звикай.

— Як це шукають? Де шукають? — спитав Рудий. Для нього ця новина стала ще однією несподіванкою.

— По різному. Кому як пощастить влаштуватися.

Кузьма спритно відстрибнув від велосипеда, що проїжджав повз них, щоб не потрапити під бризки бруду з калюжі.

— Найчастіше у сміттєвих баках, біля кав'ярень чи їдалень. Біля ресторанів звісно багато смаколиків, але зазвичай там без добрячої бійки не обходиться, - продовжив він, як ні в чому не бувало.

Рудий скривився від слова сміттєвий бак і широко розплющив очі при слові бійка. Він ніколи не замислювався, звідки береться їжа. Тим паче про те, що за неї треба битися. Зазвичай всі можливі сутички з вуличними непроханими гостями закінчувалися у Рудого втечею до господарського будинку. Щоранку на кухні на нього чекала чиста миска з кормом. А вихідними господарі балували свіжою рибою чи м'ясом.

— Прийшли, - перервав його спогади Кузьма, — іноді тут непогано вдається перекусити.

Він першим проскочив на заднє подвір'я, а Рудий з Машкою залишилися перед одноповерховим будинком з великими вікнами від самої землі до даху. Рудий, підняв голову і побачив гарну вивіску, а на ній зображення знайомої риби. Іноді його пригощали такою, коли господарі починали готувати якісь калачикі з рису.

З-за рогу з'явилася голова Кузьми. Він тихенько гукнув друзів.

— Не спи, йдемо, - Рудий відчув легкий поштовх у бік.

Дворик був невеликий, охайний. У дальньому кутку стояло два пластикові баки. Кузьма з Машкою миттю застрибнули всередину. Рудий не міг зрозуміти чи то він ще не голодний, чи просто не готовий до такого способу харчування.

— "Як вони це їдять?" - з огидою думав він.

— Залазь швидше, бо нічого не залишиться, — прошепотів Кузьма, на мить випірнувши з бака.

— Дякую, я потерплю. А ви завжди їсте так? — спитав Рудий таким голосом, ніби вже наперед подумки поховав нових знайомих.

— Звичайно, ні! — вигукнув Кузьма, але миттю схаменувся і знову перейшов на шепіт. — Тільки коли пощастить. Як зараз, наприклад.

Рудий зауважив, що під час розмови Кузьма постійно озирався на всі боки.

— Що ти видивляєшся?

— Стежу, щоб нас не застали зненацька.

— Злі господарі? - Рудий кивнув з розумінням.

— Ні. Ми на території, яку зграя Куцого вважає своєю. Постійно з ними воюємо за це місце, – пояснив Кузьма.

— "Як тут все складно" - подумав Рудий, оглядаючись на всі боки. Він іноді замислювався про життя вуличних котів, коли інколи бачив їх за вікном, але фантазії виявилися далекі від реальності, з якою йому довелося зіткнутися.

— Поглянь, це не вони? - Рудий першим помітив "гостей", що з'явилися з-за рогу і прямували до них.