Оповідання 4. Карета-привид. Частина 1.

Грудень 1900 року завітав до Харкова з легким морозом, що забирався під комір, та димкою, що огортала газові ліхтарі, розсіюючи їхнє жовте світло по бруківці. Місто жило своїм розміреним життям, сповненим буденних клопотів, але останнім часом над ним нависла тінь тривоги. Нещодавнє резонансне пограбування ювелірного магазину на вулиці Кузнечній, що сколихнуло Харків до глибини душі, породило дивні чутки. Майже щоночі, як пошепки передавали городяни, на тій самій вулиці з’являлася чорна карета без кучера, яка, проїхавши кілька кварталів, раптом розчинялася в нічній імлі, наче привид.

Спочатку ніхто не надавав цим розповідям серйозного значення. Поліцмейстер міста Харкова, Павло Петрович Говорунов, огрядний чоловік з обличчям, що вже втомилося від людських дурощів, лише відмахувався.

— Привиди? Нісенітниця! — гарчав він, стукаючи кулаком по столу. — Це все вигадки переляканих домогосподарок! Нам потрібні справжні докази, а не байки.

Пристав Яків Оріховський, якому доводилося вислуховувати ці скарги, відчував зростаючий тиск. Він поважав факти, але й розумів, що чутки, якщо їх ігнорувати, можуть перетворитися на справжню паніку.

Адам Стефанович Потоцький, звиклий до холодної логіки, також сприймав розмови про «карету-привид» з неприхованою іронією. Він сидів у своїй бібліотеці, що тепер належала йому, дивлячись на дощ, що стукав у вікно. Десятки тисяч книг, що залишив граф Куликовський, оточували його, створюючи атмосферу затишку, але думки Адама були далекі від спокою.

— Привиди… — пробурмотів Адам, перегортаючи сторінки старої книги. — Якщо і існують, то це завжди відображення людських страхів або, що частіше, хитрощів.

Його розмірковування перервав стукіт у двері. Увійшов лікар Захар Васильович Луговий, його постійний супутник у справах, обличчя якого було серйозним.

— Адаме, це вже не чутки, — сказав Захар Васильович, знімаючи капелюх. — Сьогодні вранці на вулиці Кузнечній знайшли тіло чоловіка. Збитий. І поруч… сліди від коліс, що, за словами поліції, схожі на ті, що залишала «карета-привид».

Адам відчув, як у ньому прокинулася знайома жага до розгадок. Це вже була не вигадка, а трагедія.

— Хто цей чоловік? — запитав Адам, встаючи.

— Данило Понамарчук, сорока семи років, колишній вчитель, — відповів лікар. — Вдова вже в поліцейському відділку.

Вони негайно вирушили до місця події. Вулиця Кузнечна була вже оточена городовими, але натовп роззяв стояв навколо, їхні обличчя були спотворені сумішшю жаху та цікавості. Повітря було просочене панікою, що наростала. Люди перешіптувалися про привид, про кару, про щось невідоме і зловісне.

Оріховський зустрів їх, його обличчя було втомленим і напруженим.

— Пане Потоцький, пане Луговий, — привітався пристав, кивнувши. — Радий вас бачити. Ця справа, здається, виходить за межі звичайного.

— Так звичайні справи рідко трапляються, пане приставе, — спокійно зауважив Адам, оглядаючи місце.

На бруківці, де ще нещодавно лежало тіло, залишилася темна пляма. Поряд з нею були чітко видно глибокі сліди від коліс карети. Вони були незвичними, занадто вузькими для звичайної міської брички, і надто глибокими, наче екіпаж був дуже важким.

Захар Васильович, як завжди, ретельно оглянув місце. — За характером травм, Данило Понамарчук загинув миттєво. Удар був сильним, швидким. І, на мою думку, навмисним.

— Навмисним? — уточнив Оріховський. — Чому ви так думаєте, Захаре Васильовичу?

— Його тіло було знайдено не прямо на проїжджій частині, а дещо збоку, наче його відкинули. А сліди від коліс не були прямими, вони трохи виляли, наче водій намагався наїхати, а потім різко завернув, — пояснив лікар.

Адам нахилився, уважно розглядаючи сліди. — Цікаво. Ці колеса мають дуже характерний малюнок протектора. Не типовий для звичайних міських карет. І дуже глибокі. Це може свідчити про незвичайну конструкцію або вагу екіпажу.

Він простежив очима шлях, яким, ймовірно, рухалася карета. Сліди вели вглиб Кузнечної вулиці, а потім повертали в бік старих, занедбаних кварталів.

Першою вони вирішили допитати вдову, Анастасію Понамарчук. Жінка, сорока п'яти років, сиділа в поліцейському відділку, її обличчя було опухлим від сліз, а погляд — згаслим.

— Він… він був таким добрим, — схлипувала вона. — Мій Данилко… Він ніколи нікому зла не робив.

— Пані Понамарчук, — м'яко почав Адам, — нам потрібно знати все, що ви можете пригадати. Чи був ваш чоловік з кимось у конфлікті? Чи мав він таємниці?

Анастасія завагалася, витерла сльози хусткою. — Таємниці? Ні. Він був простим вчителем, що пішов на пенсію. Але… вчора ввечері, перед тим як піти, він сказав мені, що йде на зустріч. Важливу зустріч, яка може змінити наше життя.

— Нічну зустріч? — уточнив Адам. — Хто його чекав? Де?

— Він не сказав. Лише сказав, що це дуже важлива інформація, яка стосується пограбування ювелірного магазину. Він обіцяв повернутися з гарними новинами.

— Він збирався розповісти про злочинців? — запитав Оріховський, його очі розширилися.

— Я не знаю, — відповіла Анастасія. — Він лише сказав, що має дуже важливу інформацію.