Оповідання 3. Не чесна гра. Частина 1.

Кінець листопада 1900 року огорнув Харків пронизливим вітром та сірим небом, що провіщало швидкий сніг. Адам Стефанович Потоцький, звиклий до київської суєти, в Харкові вже встиг відчути себе майже своїм, хоча й продовжував шукати усамітнення. Проте тиша була хибною. Кожна нова справа, немов магніт, притягувала його гострий розум, вириваючи з буденності. Сьогоднішній ранок приніс чергову тривожну звістку.

Він сидів у своїй вітальні, розглядаючи ранкову газету, коли у двері постукали. Це був його новий знайомий, лікар Захар Васильович Луговий, чия солідна постать та проникливі очі завжди випромінювали спокій та інтелект. Поряд з ним стояв чоловік, якому, здавалося, було не менше п’ятдесяти дев'яти років, його обличчя було вкрите глибокими зморшками, а погляд виражав відчай. Це був Валентин Бережний, співвласник текстильної фабрики Лубенських.

— Доброго ранку, Адаме, — привітався Захар Васильович, кивнувши. — Неспокійний ранок, мушу сказати.

— Пане Потоцький, — голос Бережного тремтів, — мені потрібна ваша допомога. Негайно. На нашій фабриці сталася трагедія. Майстер зміни, Павло Залізко… його знайшли мертвим.

Адам запросив їх увійти, запропонувавши каву. Бережний відмовився, його нерви були натягнуті до краю.

— Офіційно це нещасний випадок, — пояснив Бережний, стискаючи кулаки. — Залізко впав з висоти, його тіло знайшли у дворі. Але… я не вірю в це. Павло був обережною людиною, дуже відповідальною. Кілька дрібних деталей змушують мене сумніватися. А якщо це нещасний випадок, то фабриці загрожують величезні збитки, інспекції, скандал. А якщо це не нещасний випадок… це ще гірше.

— Що саме вас бентежить? — запитав Адам, його голос був спокійним, що завжди заспокоювало тих, хто до нього звертався.

— Його форма… рукав був порваний. І на ґратах, з яких він нібито впав, я помітив якийсь дивний слід. А ще… зник запис у журналі відвантажень. Павло саме цим і займався, він був дуже скрупульозним у таких речах. Я готовий заплатити будь-які гроші, пане Потоцький, тільки б ви з’ясували правду.

Адам, дивлячись на Валентина Бережного, зрозумів, що для цього чоловіка справа не лише в грошах. Він справді переймався за фабрику, за людей, за чесне ім'я. І це було тим, що викликало довіру Адама.

— Ми вирушимо негайно, — сказав Адам. — Захар Васильович, ви будете моїм супутником?

Лікар Луговий посміхнувся. — Звісно, Адаме. Ця справа обіцяє бути цікавою.

Вони прибули на фабрику. Величезні цегляні будівлі, що диміли трубами, створювали враження невтомної праці. Але сьогодні над фабрикою висіла важка, гнітюча тиша.

Пристав Оріховський вже був на місці, керуючи діями городових. Він зустрів Адама з повагою, яка вже встигла сформуватися за два місяці їхнього знайомства.

— Пане Потоцький, — привітав Оріховський, — я знав, що ви тут з’явитеся. Валентин Бережний вже повідомив мене. Це нещасний випадок, як свідчать перші дані. Він, мабуть, послизнувся на мокрій драбині.

— Або йому «допомогли» послизнутися, пане приставе, — зауважив Адам, оглядаючи місце події.

Тіло Павла Залізка вже забрали. Захар Васильович оглянув місце, де знайшли тіло, і поговорив з медиками, що були тут раніше.

— Травми свідчать про падіння з великої висоти, — повідомив лікар Луговий. — Але… є й деякі інші ушкодження, що можуть свідчити про боротьбу.

Адам підняв голову. Місце, звідки нібито впав Залізко, було платформою на другому поверсі фабричного цеху, що використовувалася для завантаження товару. Вона була огороджена металевими ґратами.

— Ось, — Адам вказав на ґрати. — Бережний говорив про слід. Погляньте, пристав. На одній з металевих поперечин є невелика вм'ятина, і, здається, подряпина. Наче хтось за неї вчепився.

Оріховський нахилився. — Дійсно. Але це може бути і від падіння.

— Можливо, — погодився Адам, — але разом з порваним рукавом і зниклим записом у журналі, це вже не здається звичайною випадковістю.

Вони пройшли до кабінету Павла Залізка. Це було невелике, але охайне приміщення. На столі лежали стоси паперів, бухгалтерські книги, зразки тканини. Адам звернув увагу на форму майстра, яку вже зняли з тіла і акуратно склали. Він підняв рукав. На ньому був явний поріз, немов від гострого предмета. І застрягла нитка. Тонка, блискуча, темно-червоного кольору.

— Це нитка не від форми, — пробурмотів Адам. — Вона надто витончена.

Захар Васильович, взявши нитку пінцетом, уважно її роздивився. — Це шовк. Дуже дорогий шовк. Такий не використовують у робочій формі.

Адам оглянув цех. Він був величезним, заповненим верстатами, що стояли в ряд. Між ними простягалися сотні метрів тканини, намотаної на вали.

— Пристав, — сказав Адам, — чи є на фабриці обладнання, що використовує такий шовк, або де є схоже оздоблення?

Оріховський покликав одного з робітників. Через кілька хвилин той привів їх до старовинного ткацького верстата, що стояв у віддаленому кутку цеху. Це був верстат для виготовлення дорогих портьєрних тканин, які замовляли лише найбагатші клієнти. На його бічній панелі, на одному з декоративних елементів, була металева вставка з тонкою шовковою ниткою, що збігалася з тією, яку Адам знайшов на рукаві.