Оповідання 2. Де професор? Частина 1.

Ранок у Харкові розпочався з мелодійного дзвону трамваїв та гомону студентів, що поспішали на лекції. Для Адама Стефановича Потоцького, який вже встиг втягнутися у вир однієї таємниці, новий день обіцяв бути не менш насиченим. Він сидів у своїй вітальні, попиваючи ранкову каву, коли у двері постукали. На порозі стояв Петро Куликовський, його друг, а поруч — пристав Яків Оріховський, з обличчям, що виражало суміш здивування та розгубленості.

— Адаме, сподіваюся, ми не відволікаємо тебе від ранкової трапези, — посміхнувся Петро, але його очі були занепокоєні.

— Щось трапилося? — запитав Адам, запрошуючи їх увійти. Він вже звик до того, що його спокійне життя в Харкові постійно переривається надзвичайними подіями.

— Так, — відповів Оріховський, його голос був офіційним, але в ньому відчувалася нотка невпевненості. — Зник професор університету, Юхим Гончаров. Просто перед важливою лекцією.

— Гончаров? Фізик? — уточнив Адам. Він знав про професора як про видатного вченого, чиї лекції збирали повні аудиторії.

— Саме так. І справа дивна, пане Потоцький, — продовжив пристав. — Його кабінет знайшли замкненим зсередини.

Адам одразу зацікавився. «Головоломка з замкненими дверима», — подумав він, відчуваючи знайомий прилив адреналіну. — Розкажіть детальніше.

Оріховський виклав факти. Професор Гончаров мав виступати з важливою лекцією про своє нове відкриття в галузі фізики, що, за чутками, могло змінити уявлення про енергію. Коли він не з’явився, асистент Гнат Прокудін почав хвилюватися. Двері кабінету професора були замкнені, і після тривалих стуків та відсутності відповіді, їх зламали. Всередині виявилося, що лампа на столі горіла, а рукопис нового відкриття лежав недописаний.

— Звичайна втеча, — резюмував Оріховський. — Можливо, професор просто вирішив сховатися від публічності, або…

— Або ні, пане пристав, — перебив його Адам. — Кабінет, замкнений зсередини, недописаний рукопис, світло, що горіло… Це не схоже на втечу. Це схоже на ретельно організоване зникнення.

Вони негайно вирушили до університету. Старовинні будівлі дихали історією, але сьогодні над ними висіла атмосфера тривоги. Декан факультету, Домінік Ганзбург, зустрів їх у своєму розкішному кабінеті. Він був огрядним чоловіком з обличчям, що виражало роздратування.

— Пане пристав, пане Потоцький, — почав декан, його голос був напруженим. — Я сподіваюся, ви розумієте серйозність ситуації. Це може кинути тінь на весь університет. Я б хотів, щоб це було вирішено якомога тихіше. Можливо, професор просто… захворів?

— Чи зник, декане, — холодно зауважив Адам. — Ми маємо з’ясувати правду, а не зам’яти справу.

Кабінет професора Гончарова був невеликим, заповненим книгами, схемами та приладами. На столі, заваленому паперами, дійсно горіла настільна лампа, освітлюючи розгорнутий рукопис. Адам одразу звернув увагу на вікно, що було замкнене зсередини. Проте штори були зсунуті, що здавалося дивним для кабінету, де професор любив працювати у відокремленні.

— Хто знайшов кабінет? — запитав Адам.

— Я, пане Потоцький! — пролунав тремтячий голос. Це був Гнат Прокудін, асистент професора. Він стояв у дверях, блідий і схвильований. — Я прийшов по професора, бо він не з’явився на лекцію. Я стукав, але ніхто не відповідав. Декан наказав вибити двері.

— Ви були тут останнім, хто бачив професора? — запитав Адам.

— Ні, вчора ввечері, коли ми розійшлися, він ще був тут, — відповів Гнат. — Він сказав, що хоче доробити останні правки до свого рукопису.

Адам підійшов до столу. Рукопис був охайно написаний, але кілька аркушів були вирвані з середини. На них були сліди чорнила, що свідчило про те, що текст був там раніше.

— Цікаво, — пробурмотів Адам. — Чому бракує цих аркушів? І що було в них написане?

— Я не знаю, — зізнався Гнат, розвівши руками. — Професор був дуже обережним зі своїми відкриттями. Він говорив, що це може змінити світ.

Раптом погляд Адама зупинився на конверті, що лежав поруч з рукописом. Конверт був порожній, але на ньому було написано адресу професора чужим, незнайомим почерком. Почерк був чітким, але дещо кутастим, наче його власник намагався приховати свою справжню манеру письма.

— Пристав Оріховський, — Адам звернувся до нього, — чи можете ви перевірити, чий це почерк? Можливо, він зустрічався у якійсь іншій справі.

Оріховський кивнув, взявши конверт.