Частина 2. Кінець першого оповідання.

Першим вони відвідали Савелія Горленка. Купець був чоловіком солідним, з густими вусами та чіпким поглядом. Він сидів у своєму кабінеті, оточений антикваріатом.

— Так, я мав купити ту шкатулку, — підтвердив Горленко, його голос був гучним і виразним. — Але вона зникла. Скандал! Така річ, що мала історичну цінність, до того ж пов'язана з доброю пам'яттю графині Полонської. Я вимагаю ретельного розслідування!

— Чий підпис у книзі продажів? — запитав Адам, показуючи йому сторінку.

Горленко вихопив книгу, його обличчя почервоніло. — Це мій підпис! Але… він якийсь… незвичний. Я завжди підписуюся чіткіше.

— Ви його ставили? — уточнив Адам.

— Звісно! Хоча… я вже й не пам'ятаю точно. В той момент було темно, і я був дуже схвильований зникненням шкатулки. Може, поспішив. Але ж це точно мій підпис!

Адам помітив, як Горленко нервово погладив свій годинник. Він явно щось приховував, або, принаймні, був дуже стривожений.

Після Горленка вони вирушили до Анни Шумської. Молода дівчина, бліда і налякана, жила у скромній квартирі на околиці міста. Вона тремтіла, коли Оріховський представлявся.

— Пані Шумська, ми прийшли щодо зникнення шкатулки, — почав пристав.

Анна мовчала, лише дивилася на них великими переляканими очима.

— Ми знаємо, що ви бачили щось, — м'яко сказав Адам. — Це може бути важливо. Ми тут, щоб захистити вас.

Дівчина глибоко зітхнула. — Я бачила… Я бачила тінь біля столу, коли світло згасло. Вона була… дуже швидкою. Я не розгледіла обличчя, але… це була жіноча постать. І потім, коли світло знову з'явилося, я помітила, що пан Горленко дуже довго розглядав книгу, перш ніж її підписати. Наче вагався.

— Він не хотів підписувати? — запитав Адам.

— Ні, просто… Він поводився дивно. Наче перечитував щось. І ще… — Анна завагалася. — На столі була невелика крапля воску. Наче від печатки.

Адам та Оріховський обмінялися поглядами. Відбиток воску! Дівчина була уважною.

— Ви бачили, хто саме підійшов до столу, перш ніж згасло світло? — запитав Адам.

— Ні, не зовсім. Я була зайнята своїми записами. Але за кілька хвилин до цього я бачила, як молода пані, яка здавалася дещо схвильованою, розмовляла з графом Куликовським. Вона була в чорній сукні та з вуаллю.

— Ім'я? — уточнив пристав.

— Я її не знаю. Вона була новою особою на наших аукціонах.

Після візиту до Анни, Адам та пристав Оріховський зустрілися з лікарем Захаром Луговим, якого Петро Куликовський представив їм як свого надійного друга і консультанта поліції. Захар Васильович, солідний чоловік з сивою бородою, запросив їх до своєї затишної кав'ярні, що славилася найкращою кавою у Харкові.

— Отже, срібна шкатулка, — задумливо сказав лікар, попиваючи свій еспресо. — Справа дійсно цікава, пане Потоцький. Петро дуже засмучений, і я вірю в його невинність.

Адам виклав усі зібрані докази: відбиток воску, підроблений підпис, свідчення Анни Шумської про жіночу постать та дивну поведінку Горленка.

— Відбиток воску… — лікар Луговий погладив бороду. — Це цікавий момент. Це може бути сімейна печатка. У багатьох старовинних родинах досі зберігаються такі реліквії.

— А що щодо спадщини, яка зберігалася у шкатулці? — запитав Адам.

— Так, це заповіт покійної графині Ольги Полонської. Вона була відомою меценаткою, але й жінкою з таємницями. Її заповіт мав розкрити імена спадкоємців, серед яких мали бути Петро, а також родина Зінченків та Миргородських. Річ у тім, що заповіт стосувався старовинних земель, які давно вже були забуті, але їхня вартість зараз значно зросла.

— І якщо б шкатулка зникла, оголошення спадку відтягується, — продовжив Адам. — Кому це вигідно?

— В першу чергу, тим, хто не бажає його розкриття, — відповів лікар. — Або хтось, хто боїться втратити те, що вважає своїм.

Розмова з лікарем Луговим дала Адаму нові напрямки для роздумів. Він почав переглядати списки запрошених на аукціон, намагаючись знайти ту жінку в чорній сукні, про яку говорила Анна. Петро Куликовський допомагав, як міг, але й сам був у глибокій депресії через звинувачення.

Через кілька днів Адам повернувся до особняка, де проходив аукціон. Він попросив Оріховського дозволити йому ще раз оглянути місце. Пристав, який вже починав довіряти гострому розуму Потоцького, погодився.