Оповідання 1. Таємниця срібної шкатулки. Частина 1

Осінь 1900 року завітала до Харкова, огорнувши місто м'яким серпанком туману та вогкістю, що просочувалася крізь щілини старого бруківки. Адам Стефанович Потоцький, колишній детектив, чиє ім'я колись шепотіли у салонах Києва та Петербурга, стояв біля вікна свого нового, скромного помешкання на околиці міста. Його погляд ковзав по пожовклому листю, що повільно опускалося на землю, наче намагаючись сховатися від суєти. Він шукав тут тиші, спокою, забуття від минулого, що, здавалося, не бажало відпускати його.

— Пане Адаме, чай готовий, — пролунав за спиною м'який голос Ганни Анатоліївни Варакути, його доглядальниці, жінки, що немов втілювала собою саму турботу.

Адам кивнув, відходячи від вікна. — Дякую, Ганно Анатоліївно.

Він сів за стіл, вкритий мереживною скатертиною, і взяв чашку гарячого чаю. Запах м'яти та осінньої прохолоди заповнив кімнату. Його слава детектива була обтяжливою ношею, вона притягувала до нього тих, хто шукав правди, і тих, хто її приховував. Тому Адам вирішив, що Харків, це тихе провінційне місто, стане для нього притулком. Але душа його, що звикла до складних загадок, неспокійно тремтіла, відчуваючи невидимі нитки, що завжди пов'язували його зі світом таємниць.

Наступного дня, коли мряка змінилася дрібним дощем, Адам отримав неочікуваний візит. Це був граф Петро Куликовський, його старий друг, обличчя якого було спотворене занепокоєнням.

— Адаме, мій дорогий Адаме, — Петро майже впав на стілець, — я радий тебе бачити, але привід для мого візиту жахливий.

— Що сталося, Петре? — Адам відклав книгу, його гострий погляд вже аналізував кожну дрібницю в позі та виразі обличчя друга.

— Срібна шкатулка… Вона зникла! Зникла прямо під час аукціону, — граф провів рукою по волоссю. — Вона належала моїй покійній тітці, відомому філантропу, її продавали за символічну ціну, аби виручені кошти передати на благодійність. Але ж справа не в ціні, Адаме. У ній зберігалися документи про спадок, що стосується кількох харківських родин. І, найголовніше, — він завагався, — пристав Оріховський, з яким я був знайомий, вважає мене одним із підозрюваних. Моя репутація… Вона на кону!

Адам слухав уважно, його обличчя залишалося незворушним. Потяг до загадок прокинувся в ньому з новою силою. — Розкажи все докладно, Петре. Кожну дрібницю.

Петро почав розповідати про вчорашній аукціон у старовинному особняку на Сумській вулиці. Там, серед розкішних антикварних речей, була виставлена невелика, але витончена срібна шкатулка з філігранним орнаментом. Вона не мала великої матеріальної цінності, але її символізм був величезний, адже вона зберігала волю покійної графині Ольги Полонської, чий заповіт обіцяв змінити долі трьох родин — Куликовських, Зінченків та Миргородських.

— Аукціон відбувся вчора ввечері. Я був там, як і багато інших поважних громадян, — розповідав Петро. — Шкатулку мав купити Савелій Горленко, відомий купець і колекціонер. Вона була останнім лотом. Я бачив її на виставці до торгів. Але коли прийшов час її продавати, вона зникла прямо зі столу, доки всі відволіклися на інший лот.

— Тобто, зникла під час аукціону? Всі були в залі? — уточнив Адам.

— Саме так. Світло на мить пригасло через несправність з електрикою, а коли його відновили, шкатулки вже не було.

Адам вирішив негайно розпочати власне розслідування. Він умовив Петра відвезти його до особняка, де відбувався аукціон. Хоч приміщення вже опечатали, зв'язки графа Куликовського дозволили їм потрапити всередину.

Особняк дихав старовиною. У повітрі висів запах пилу, старих меблів та ледь помітний аромат парфумів, що лишився після вчорашніх гостей. Адам обійшов зал, де проходили торги. Його погляд ковзав по стінах, картинах, кожній тріщинці в паркеті.

— Ось тут вона стояла, — Петро вказав на невеликий столик біля вікна.

Адам нахилився. На столі, там, де мала стояти шкатулка, лежав ледь помітний клаптик паперу, схожий на обгортку від цукерки. На ньому був відбиток воску, схожий на гербову печатку, але дуже розмитий.

— Цікаво, — пробурмотів Адам, обережно піднімаючи клаптик пінцетом, який завжди носив із собою. — Це чийсь особистий знак. Можливо, з конверта.

Поки Петро обговорював щось з охоронцем, Адам продовжив огляд. Його увагу привернула книга продажів, що лежала на кафедрі. Він погортав її. На сторінці, де мав бути запис про срібну шкатулку, був підпис покупця. Адам примружився.

— Петре, поглянь, — він показав сторінку другу. — Підпис Савелія Горленка. Ти знаєш його почерк?

Петро зазирнув. — Я не можу сказати напевно, але… здається, щось у ньому не те. Горленко відомий своєю педантичністю, а тут… наче поспіхом писали, і дещо недбало.