Частина1. Дитячі пригоди

• Ну нічого, ми зараз що-небудь придумаємо. Тільки ви обіцяйте мені допомогти.
• Обіцяємо! – хором вигукнули брати та побігли за мамою до кухні.

Мама почала роздивлятись, що ж там в холодильнику ще залишилось та знайшла сир, трохи ковбаси, та ще щось. Мама підперла кулаком підборіддя та промовила:

• Так як в нас субота, треба приготувати щось цікаве.
• Що ж це буде? – запитав Патрік.
• Може торт? – запропонував Васильок.
• Торт буде іншим разом, а зараз ми приготуємо піцу! Я буду місити тісто, а ви, хлопці, ріжте ковбасу та тріть сир.

Кожен зайнявся своєю справою, Васильку, як молодшому, дісталась терка. Патрік з гордістю узяв ножа та почав обережно різати ковбасу та помідори. Мама швиденько замісила тісто, потім зробила з нього велике коло. А хлопці розклали по ньому начинку. Коли все гарно розклали, мама поставила піцу у духовку, а сама побігла закінчувати свою працю.

• У мами багато роботи, їй треба допомогти, - сказав Васильок.
• Так, я с тобою згоден, - Патрік озирнувся навколо себе, на столі залишився брудний посуд та залишки борошна. Хлопець зібрав посуд та пішов його мити. А Васильок знайшов ганчірку, витер зі столу, а потім попідмітав підлогу.

Через півгодини прибігла мама, щоб дістати піцу, та дуже зраділа, коли побачила, яка чиста була кухня. А перед нею стояли, посміхаючись, її улюблені, найкращі синочки. Мама не втрималась, підбігла до них, обійняла відразу обох та розцілувала. А потім вони їли смачнючу піцу та розповідали свої останні новини та про що вони ще мріють.

Глава 7. Поштоноси

Настала зима, потяглися холодні сірі дні. Хлопці ходили в основному тільки: Патрик у школу, а Васильок у дитячий садок, ввечері вони зустрічались в уже темному дворі та трохи там грали.

Одного дня у суботу зранку, поглянувши у вікно, Патрік побачив білі пухнасті сніжинки, які повільно опускались на землю.

• Ура! Першій сніг! Васильок! Прокидайся скоріш, йде сніг! Тепер можна буде кататись на санчатах та гратись у сніжки!
• А ще ліпити сніговика, - задоволений Васильок почав згадувати зимові розваги.
• Так, а ще щось можна побудувати зі снігу, - доповнив Патрік.
• Чудово! – Вигукнув Васильок. – А ще незабаром Новий рік.
• Супер! – відповів Патрік. – Зима – це узагалі круто!

Хлопці побігли переганяючи один одного вмиватись та чистити зуби. Нарешті, зробивши всі свої ранкові справи, брати вдяглись якомога тепліше та вибігли за двері.

На вулиці хлопці грались у сніжки, потім зліпили величезного сніговика. Та коли вони вже збиралися додому, по дорозі до їх під’їзду, Васильок помітив, що під снігом щось поблискує. Підійшовши ближче та присівши, він побачив сріблясте перо. Обережно він почав відкопувати його, все більше і більше з’являлось з-під снігу блискучого пір’я. Аж нарешті Васильок дістав сріблясту маленьку пташку. Вона уся сяяла, очі були маленький бісер, хвіст з легкого пір’я, до її лапок була приклеєна маленька дерев’яна прищепка. Васильку пташка дуже сподобалась, хлопцю захотілося швидше показати її мамі. Тримаючи пташку у долоні, він побіг наздоганяти Патріка, який вже підходив до їхнього дома.

Вдома хлопці, скинувши верхній одяг та взуття, пройшли у гостину. Виявилося, що тато вже поставив ялинку. Вони з мамою діставали коробки з ялинковими іграшками, щоб прикрашати ялинку.

Василько підбіг до мами з пташкою у руці, але тут мама обернулася, в її руці виявилась така сама пташка.

• Дивно, - сказала мама, - вона лежить зверху, але я не пам’ятаю такої іграшки.
• В мене така ж сама! – Вигукнув Васильок та підбіг до мами, протягнувши їй ту пташку на долоні.
• Так дійсно, вони такі гарні й такі однакові, дивись, вони на прищепках, - показала мама, - причепимо їх на нашу ялинку.

І вони усі прийнялись наряджати ялинку, тато з мамою верхні гілки, а брати те, що знизу. Іноді вони сперечались, де яка іграшка краще виглядає, але швидко мирились. Й незабаром ялинка засяяла нарядна та прикрашена.

Ввечері усі розійшлися по кімнатам та, стомлені, швидко позасинали. Але тут серед ночі Васильок прокинувся від якогось шуму, хлопець відкрив очі та прислухався. Дійсно, нібито дзвіночки було чутно у коридорі. Тихенько піднявшись на ліжку, Василько зазирнув на другий поверх до Патріка. Але той солодко спав, обіймаючи свого робота.

Василько навшпиньках вийшов з кімнати та пішов на звук дзвоників. Тепер було зрозуміло, що він був у гостинній. «Дивно, - подумав Васильок,- усі ж сплять, що ж воно дзвоніть?» Він обережно зазирнув у гостину та побачив коло гілок ялинки срібне сяйво, саме від цього сяйва доносився дзвін. Зосередившись, Васильок побачив, що сяйво йде від пташок, яких вони сьогодні знайшли. Васильок прислухався та зрозумів, що дзвін – це насправді мова пташок, вони розмовляли між собою. Вони ж начебто як живі.

• Я загубила його, що тепер буде, я ніякий почтоніс, сніговики мені більше нізащо не довірять свою пошту, мене вигонять зі служби. Та відправлять кудись на південь, де багато піску, сонця та зовсім не буває снігу, - сумно розповідала одна пташка, з її очей падали маленькі сріблясті сльозинки, вона позіхнула та покачала головою. Друга пташка намагалась її заспокоїти:
• Я допоможу тобі, у нас ще є час.