Закляття старої дзвіниці

На дворі було пізнє літо. Повітря у Красноставцях пахло яблуками і сухими травами. Пастухи гонили худобу в долину до річки, туди, де трави буяли і росли швидко і охоче. Цього року рясні дощі стрімливо змінювались щедрим подільським сонцем і урожай мав бути гарний. Селяни збирали яблука і величезні соковиті груші в садах, величезні цибулини, буряк, моркву і капусту на городах. Роботи коло землі було багато у цю частину року. Навіть отець Нікодим разом зі своїм вихованцем Гожо, порались на своєму невеличкому городі. Хлопець не дуже любив цю роботу. Йому хотілось більше до конюшні, де стояв Орлик, або до майстерні, де вони з отцем Нікодимом інколи майстрували. А на городі було нудно - треба порсатись у землі, неспішно і уважно. А Гожо більше любив рух вперед, швидкість.
Отець Нікодим лише посміхався і ніби спеціально брав хлопця з собою на город.
- Це допоможе виробити і натренувати ті якості, яких тобі бракує, - говорив священик, просапуючи рядки,- а саме посидючість, увагу і внутрішній спокій. Сприймай роботу коло городу, як тренування духу.
І Гожо тренувався. Але тренувався неохоче.
Ось і цього разу, коли за брамою почувся гуркіт, він опустив сапу став дивитись, хто ж там їде. Віз зупинився коло хвіртки.
- До нас гості? - сказав Гожо, намагаючись розгледіти, хто ж там зупинився.
- Я піду гляну?
- Сходи, Георгій. Це напевно до нас.
Гожо повернувся через хвилину. В руках у нього був лист.
- Що там?- спитав отець Нікодим, жмурячись від сонця і прикривши очі долонею.
- Вам лист, отче.
- Лист? Цікаво... А хто передав?
- Якийсь чоловік, з Кам'янця здається.
Отець Нікодим витер долоні об фартух і взяв листа. На конверті, який був запечатаний сургучем, стояв круглий червоний штамп. На штампі був архангел Михаїл з палаючим мечем у руці і напис по кругу Монастир архангела Михаїла. Нижче печатки знаходився напис акуратним почерком: отцю Нікодиму (Головатюк) священику Храму Козьми і Даміана у селищі Красноставці.
Отець Нікодим став у тінь, під старий горіх і обережно зломав сургучеву печатку. Дістав з конверту лист і почав читати.

Ваша преподобність і любий отець Нікодим!

Пише до Вас ігумен Михайлівського скельного монастиря Анатолій - Ваш товариш, співкурсник і братчик. Завжди пам'ятаємо вас у своїх молитвах і так само любимо во Христі Іісусі, Господі нашому.
Ми пам'ятаємо ваші отче таланти і здібності, крім того багато чули про Вас, що ви допомагаєте людям у здійсненні Божої справедливості.
Дуже просимо Вас отче, завітати до нашої обителі і допомогти в одній делікатній справі, про яку у листі не дуже зручно писати, та хочу завірити вас, що справа дуже важлива і нажаль позбавила нашу древню обитель покою і умиротворення, які так личуть монастирському життю.
Крім того у обителі відбулись трагічні і безповоротні випадки, відносно яких ми не можемо знайти відповідей.
Любий отче і друже!
Прошу вас по можливості терміново завітати до нас і допомогти у нашій скруті, а за це і Господь Бог Вас не забуде.

Ваш смиренний брат во Христі, ігумен Анатолій.

Отець Нікодим перевернув листа, але там більше нічого не було.
- Хто вам пише, отче?- спитав Гожо підходячи.
- Мій старий приятель по Академії, а тепер настоятель Михайлівського монастиря що на Дністрі.
- Це того, що на скелі?
- Так.
- Розказували паломники про цей монастир. Кажуть, що древнє і боголепне місце. Хотів би і я колись там побувати.
- Може і доведеться вже скоро,- відповів отець Нікодим, складаючи листа назад у конверт.
- Що?
- Ось ігумен Анатолій запрошує у гості.
- Ого! А чого запрошує?
- Не знаю,- отець Нікодим задумливо подивився на жовті поля вдалині, за городами. Потім помовчавши, додав:
- Там, здається щось сталося. Але настоятель не хоче писати про це у листі. Та дуже просить приїхати.
- То ви поїдете?
- Так. Треба їхати. Я добре знаю ігумена Анатолія - він спокійний і розсудливий монах. А у листі відчувається, що сталось щось серйозне.
- Отче, візьміть і мене з собою!
- А господарство на кого залишимо?
- Та яке господарство - у нас лише город. А корову пастушки забирають і без нас. Візьміть! Дуже хочеться побачити древній монастир на скелях! А город зараз я швидко приведу до ладу!
- Ну добре. Візьму.
- Ура! В коли поїдемо?
- Ти, Георгію, швидкий. Вже би і їхав. Так... Сьогодні понеділок. Поїдемо завтра раненько. Бо до суботи треба буде повернутись - у нас служба.
Виїхали мандрівники о четвертій ранку, як тільки розвиднилось. Дорога була досить дальня, щонайменше сімдесят верст і пролягала через Кам'янець і далі на схід до самого Дністра. Михайлівський монастир знаходився на височенному скельному березі Дністра, схований від світу густими лісами і глибокими ярами, далеко від доріг, міст і сіл. Отець Нікодим років десять тому вже був у монастирі, але тоді ігуменом був нині покійний архімандрит Іоасаф.
У садах щебетати птахи, з полів починав сходити вранішній серпанок. Синє небо було чистим і безхмарним.
Отець Нікодим і Гожо деякий час їхали мовчки - зранку зовсім не хотілось говорити. Орлик весело біг по дорозі і тягнув за собою легку бричку. Священик мовчки споглядав світ, природу, що прокидалась і вдихав на повні груди чисте свіже повітря.
А хлопець, опустивши голову на груди і зручніше примостившись на шкіряному дивані брички, куняв і додивлявся свої сни.
Вже скоро бричка заїхала у Кам'янець, прогрюкала по бруківці високого кам'яного мосту і покотила далі вздовж монастирів, ратуші.
Сонце піднялось над дахами, хрестами і баштами і починало нагрівати стіни древнього Кам'янця. Серед вулиць з'явились перші перехожі.
Отець Нікодим зупинив бричку коло шинку. Треба було дати відпочити Орлику, а заодно і самим поснідати, випити кави.
Коли мандрівники розмістились за столом коло вікна і чекали сніданок, до шинка зайшов молочник.
- Може і собі у дорогу візьмемо трохи сиру? - запропонував отець Нікодим.
- І молочка. Дуже я люблю молоко, отче,- відповів Гожо.
- Але воно скисне, поки доїдемо.
- Воно раніше закінчиться. А якщо не закінчиться і скисне, то буде добрий кисляк.
Вони купили у молочника трохи сиру з печі і гарну склянку свіжого молока.
- Ось, в дорозі буде чим ласувати,- Гожо світився, як вранішнє сонце, бо дуже полюбляв молоко і перекуси у дальній дорозі.
Мандрівники поснідали смаженою яєчнею, випили кави і нарешті відправились далі у дорогу.
Кам'янець вони проїхали швидко. Скоро закінчилось і передмістя з привітними білими хатками під соломою, колодязями і капличками вздовж дороги. Почались безкрайні поля. Дорога тонкою смужкою стелилась до самого небокраю. Літнє сонечко вже починало припікати. Гожо більше не спав, а розглядав усе навкруги, а отець Нікодим, який правив бричкою, все думав про ігумена Анатолія, згадуючи далекі студентські роки, академію, Київ.
- Як швидко плине час! Як швидко минають роки! Здається, що ти все ще той самий студент і так само хочеться після занять у задушливих класах бігти з товаришами по академії до Дніпра купатись, але ні - ось ти вже поважний сивочолий священик, служиш у селі далеко-далеко від Києва, а твої давні друзі хто ієрей, хто ігумен, а хто вже і митрополит.
Через деякий час поля змінились на густі ліси. Дорога почала петляти між скель і горбів. Ще кілька разів мандрівники зупинялись, напували Орлика. І самим мандрівникам час від часу треба було трохи пройтись, розім'яти, як то кажуть, кісточки.
Михайлівський монастир священик і його супутник побачили вже після обіду. Дорога вивела їх із густого вологого лісу на поле і попереду на горі мандрівники побачили гострі скелі, серед яких височіли високі темно-сірі мури, які ніби виросли із каменю. Далі, за монастирем було круте урвище, яке внизу закінчувалось широкими водами Дністра. Дорога до монастиря вела через старий кам'яний міст, який проходив над глибоким проваллям.
Гожо дивився як зачарований на сувору холодну красу. Отець Нікодим вже бачив ці красоти, та все ж і він не міг відвести погляду від високих неприступних стін обителі, від срібних хрестів на баштах і на височенній дзвіниці.
Бричка обігнала невелике стадо, яке поверталась з пасовища. Хлопчина пастушок, який підганяв корів, зняв солом'яного бриля і поклонився.
Коли бричка зупинилась коло високих зашитих залізом воріт, до мандрівників назустріч вийшов худорлявий монах середніх років, з гострою темно-рудою борідкою і довгим гострим носом. Він оглянув прибульців своїми маленькими швидкими, схожими на лисячі, оченятами і кудись зник. Потім через хвилину знову з'явився.
- Мир вам! - сказав отець Нікодим, який вже зіскочив з брички і стояв коло воріт.
- І вам, отче, бажаю миру і Божого благословення!- сказав монах і чинно поклонився.
- Я отець Нікодим, приїхав з під Кам'янця.
- Так-так, отче, я зараз відкрию для вас ворота, ласкаво просимо.
- Чи на місці отець ігумен Анатолій? - спитав отець Нікодим, коли бричка заїхала через ворота до монастиря.
Монах на мить завмер, закриваючи ворота, потім якось перелякано глянув на отця Нікодима і відповів не одразу:
- Ігумен Анатолій третій день, як представився.
Монах перехрестився і швидко глянув через плече, ніби боявся, що хтось його підслуховує.
- Як представився!?- розгублено спитав отець Нікодим.
- Ось так. Раптово. Ще з ранку був на службі Божій, а вечором вже лежав у труні.
- Господи помилуй, - тихо проказав Гожо.
- Вітаю вас отче у нашій скромній обителі!
Отець Нікодим обернувся і побачив, як до нього підходить невисокий чорнобородий монах з посохом. Отець Нікодим впізнав його. Це був брат Сімеон, якого священик пам'ятав ще по попередньому приїзду до цієї обителі.
- Вітаю і вас брате Сімеон! - поклонившись відповів отець Нікодим,- невже це правда, те що я почув про ігумена Анатолія!?
- Так, отче. На жаль правда. Ось братія вибрала мене - вже не знаю, по яким заслугам, новим ігуменом.
Отець Нікодим представив Гожо новому ігумену Михайлівського монастиря.
- Прошу до мене, отче. Брат Рафаіл подбає про коня,- новий ігумен дав знак рукою рудому монаху, який зустрів мандрівників. Той поклонився і взяв Орлика за віжці.
Новий ігумен повів гостей через широкій кам'яний двір до двоповерхового будинку з вузькими вікнами, більш схожого на башту. Лише висаджені вздовж стіни високі кущі троянд трохи пом'якшували зовнішній вигляд суворої аскетичної архітектури. По дорозі кілька разів вони зустріли монахів , які чомусь опускали очі і намагались кудись сховатись.
Отця Нікодима, а особливо Гожо вразила якась похмура атмосфера у монастирі. Але священик поки що не став нічого питати у ігумена Сімеона, слушно розуміючи, що той сам усе пояснить. Разом з ігуменом тінню йшов високий трохи згорблений монах з майже безбородим обличчям. Лише тонкі вуса і рідкі, ніби обскубані пасма на підборідді прикрили зморене бліде обличчя. Він мовчки ходив позаду нового ігумена, опустивши очі долу.
- Прошу, будь ласка, заходьте, отче- новий ігумен показав на широкі кам'яні сходи перед будинком, - а поки ми поспілкуємось, брат Досифей, монастирський економ проведе вашого супутника, отче, до гостьової келії.
Мовчазний монах поклонився, згорбившись ще дужче, а Гожо розгублено подивився на отця Нікодима. Священик коротко кивнув.
Хлопець з монахом пішли далі, а отець Нікодим і ігумен Сімеон піднялись по сходам. Вони пройшли невелику залу і зайшли до кабінету з величезним покритим зеленим сукном столом і каміном, прибудованим до однієї зі стін. Ігумен Сімеон всадив гостя на зручне різьблене крісло, а сам усе ходив по кабінету, ніби не міг знайти собі місце.
- Господи, отче, у нас тут така біда!- новий ігумен розчервонівся від хвилювання,- як добре, що ви приїхали! Я знаю вас, я багато чув про ваші чесноти. Ось братія вибрала мене пастирем над собою, але який я пастир!
До цього моменту він стримувався, а тепер його неначе прорвало. Він тараторив без упину, так ніби боявся, що священик встане і піде геть.
- Я прошу у Господа сил, та сам відчуваю, що не має в мене тих сил. Слабий і немічний я отче і не маю с ким поділитись болем свого серця. Раніше припадав до колін ігумена Анатолія, та ось тепер я сам лишився. Братія монастиря хвилюється, немов вівці без пастуха розбрелися по пасовищу і не знають, де їх дім, де їхній захист. А навкруги так і бродять хижі звірі! Як добре, отче, що ви приїхали! Покійний ігумен Анатолій говорив, що написав вам листа про допомогу, та ось не дочекався вас. Господи, яке горе, яке горе!
- Ваша високопреподобність, - м'яко сказав отець Нікодим,- розкажіть, що у вас сталось. Ігумен Анатолій не написав у листі подробиць. Розкажіть, будь ласка, усе по порядку. І коли я буду знати усе, тобі разом вирішимо, що нам робити і як діяти.
Ігумен Сімеон підійшов до священика, узяв його за руку і немов заспокоївшись від цього, нарешті сів у своє широке крісло.
- Слухайте, отче, я усе вам розповім!
І почав свою розповідь.
- Монах нашого монастиря Зосіма, який ніс послух каменяра і чтеця, працював у дзвіниці разом з послушником Тарасом, над яким ось-ось мав відбутися постриг. Вони приводили до ладу одну із стін дзвіниці. Так от місяць тому вони виявили під дзвіницею приміщення, яке було замуровано, і про яке ніхто не знав, навіть старі насельники монастиря. Коли монах Зосіма разом з послушником зайшли у те приміщення, то побачили прямо посередині високий кам'яний стіл, на якому знаходилась дерев'яна домовина. Не зважаючи на незліченні роки, дерево було ще міцним, зовсім без слідів гниття. Брат Зосіма вирішив, що знайшов поховання якогось древнього насельника чи навіть єпископа. Та коли відкрив домовину, то побачив перед собою тіло жінки. Покривало, яким було накрийте тіло і одежа майже зовсім зотліли, та сама небіжчиця не мала слідів тління. Брат Зосіма одразу відправив послушника до ігумена Анатолія. Тут одразу набігли монахи, та ігумен нікого не пускав до підземелля, щоб не смутити братію монастиря оголеним жіночим тілом. І ось тут і почалось саме страшне. На вечірній службі брат Зосіма зі страшним криком упав на підлогу і почав битися у страшних корчах. Боже, як він кричав! Братія віднесли його до келії, але ще до опівночі він помер. Старі насельники монастиря почали говорити про прокляття, яке вийшло із того підземелля. Що та жінка є породженням пекла. До дзвіниці більше ніхто не заходив - усі боялись прокляття.
А вже наступного дня захворів послушник Тарас. Спочатку він відчув нездужання. Потім тіло його, особливо руки і обличчя покрились страшними виразками. Наш старець схиархимандрит Нестор вийшов із свого затвору, у якому перебував вже п'ять років і став говорити, що те все через гріхи послушника. Кричав, що якщо не покається, то помре. Над бідним Тарасом відслужили службу, та це йому не допомогло. Тієї ж ночі він помер. Помер у страшних муках.
Отець Нікодим нахмурився і мовчки слухав ігумена, не перебиваючи.
Відкашлявшись, ігумен Сімеон піднявся і підійшов до глечика з водою, налив собі у склянку і випив. Потім повернувся у крісло і продовжив.
- У монастирі почалося бродіння. Монахи замість того, щоб творити молитву і піст, почали перешіптуватись по кутам. І щоб заспокоїти братію, підтримати віру, яка похитнулась, ігумен Анатолій вирішив сам провести заупокійну службу і освячення у підземеллі дзвіниці, там, де була знайдена і до цієї пори знаходилась нетлінна покійниця. Ігумен вечором сам зайшов до дзвіниці. Він заборонив ще комусь заходити туди, поки не проведе службу.
Ігумен Сімеон знов піднявся, налив повну склянку води і випив.
- А наступного ранку братія знайшла ігумена Анатолія на порозі церкви мертвого. На обличчі його був такий жах... Це неможливо передати словами.
- Тепер ось я став новим ігуменом.
Отець Нікодим мовчки слухав розповідь. Коли ігумен Сімеон замовчав, священик піднявся і пройшовся по кабінету - коли він ходив, йому легше думалось. Він повернувся до ігумена, який сидів увесь мокрий від поту і почав тихо спокійно говорити:
- Скажіть, ваша високопреподобність, а чи заходив хтось до дзвіниці вже після ігумена Анатолія?
- Ні, отче! Усі бояться! Братія навіть вже у відкриту нарікає, що то сам диявол, і це за гріхи наші нам така напасть. Деякі навіть думають йти з монастиря - кажуть, що це є проклята обітель. Особливо схиархимандрит Нестор - один із старійших насельників, зібравши навколо себе прибічників, так і сипле на голови братії кари. Блаженну пам'ять новопреставленого ігумена Анатолія і монаха Зосіми вже зовсім паплюжить. І від мене відводить перелякану паству.
Ігумен піднявся і підійшов до отця Нікодима.
- Отче, прошу вас, Богом закликаю - допоможіть! Знаю ваші чесноти і знаю, як поважав вас покійний ігумен Анатолій, тож наодинці вільно можу до вас звертатись. Допоможіть нашій немощі і Бог вам за це допоможе.
- Ваше високопреподобність! Я все зроблю, що буде у моїх силах. Прошу вас дозволити мені і моєму помічникові заходити до будь яких приміщень обителі.
- Так, так! Благословляю вас! Я приставлю до вас монаха, який буде допомагати, якщо щось вам знадобиться.
- От і добре.
Ігумен Сімеон взяв у руки бронзовий дзвоник і задзвонив. Через деякий час до кабінету зайшов маленький повненький монах з безбородим круглим обличчям, рожевими, немов у дівчини, щоками.
- Брат Авель відведе вас отче до вашої келії. Якщо вам щось буде потрібно - кажіть йому і він допоможе.
Монах посміхнувся товстими губами, показуючи рідкі міцні білі зуби.
Усю дорогу до келії, отець Нікодим мовчки йшов за монахом і думав про те, що почув від ігумена Сімеона. Священик багато усього бачив на своєму віці, але слова відчаю нового ігумена вразили його у саме серце. Особливо вразила смерть його старого товариша ігумена Анатолія.
- Чесний отче,- посміхаючись сказав брат Авель,- ось тут ваша келія.
Монах привів отця Нікодима до двоповерхового кам'яного будинку з невеликими вікнами і стіною, повністю покритою диким виноградом. Вони зайшли всередину будинку, піднялись на другий поверх і зупинились перед першими дверима.
- Відпочивайте! А я зараз принесу вам обід.
Монах поклонився і задкуючи пішов у бік сходів.
- Отче, це ви? - сказав Гожо, коли отець Нікодим зайшов до кімнати,- Ну нарешті!- Гожо скочив з ліжка, на якому до цього лежав, підклавши під чоботи газету.
- Мені тут такі жахи розповіли!
- Так і що тобі розповіли?
- Кажуть, що у цьому монастирі монахи мруть, як мухи.
- Треба тобі побільше читати, бо такі порівняння не личать обізнаній і культурній людині.
- Вибачте, отче, це я від надлишку почуттів. Кажуть, що у підземеллі дзвіниці знайшли якусь відьму мертву. Що лежить вона у домовині, неначе жива і хто заходить до дзвіниці - вмирає страшною смертю від прокляття. І що ігумен Анатолій помер! Помер від того прокляття і від своїх гріхів.
- Це хто тобі таке розповів?
- Одноокий монах Іов, благочинний Михайлівського монастиря. Він каже, що старець і прозорливець Нестор відчуває диявола у обителі і як може молиться за братію!
- Зрозуміло.
- То ми ідемо до дзвіниці, отче?
- Ти куди так спішиш? Ми ж тільки з дальньої дороги. Зараз нам принесуть обід, хоча у монастирі не прийнято обідати, та все ж для гостей з дороги...
Ще священик говорив, як у двері постукали. Зайшов брат Авель з великою дерев'яною тацею, накритою білою льняною хустиною. Монах поклав тацю на стіл, посміхнувся Гожо.
- Ангела за трапезою!
- Дякую брате!
Монах вклонився і тихо вийшов.
Як тільки зачинились двері, Гожо підійшов до столу і обережно зняв хустину.
- Що ту у нас?
На таці знаходився невеликий глечик з пісним густим борщем, глибока таріль з варениками, огірки, зелена цибуля, солені гриби, хліб і мутна запітніла широка пляшка з квасом.
- Як я зголоднів з дороги,- сказав Гожо протираючи долоні.
- Але спочатку треба вмитись і привести себе до ладу. У мене дорожня порохнява навіть на зубах хрумтить. Діставай мило і щітку. Коло дверей стояла кухва з водою і невеличкий таз. Поруч, на поличці лежали рушники. Мандрівники швидко привели себе до ладу і, помолившись, сіли обідати.
Гожо мав гарний апетит, а священик посьорбав борщу, відкусив огірок, а потім з філіжанкою холодного квасу встав коло відчиненого вікна. Вікна келії виходили у двір монастиря. Було видно головний храм, трапезну і верхню частину дзвіниці за храмом. Отець Нікодим розглядав срібний хрест на дзвіниці. Потім погляд його опустився нижче, до входу у храм, і на низькі дерев'яні лави під старими вишнями вздовж стіни. Монастирський двір здавався зовсім пустим, лише було чути кудахтання курей десь на господарській частині і глухий стук сокири.
- То що отче будемо робити? - спитав Гожо, засовуючи цілого вареника з капустою до рота, - і що сказав вам новий ігумен?
- Ігумен Сімеон просив допомоги. А значить, будемо розбиратися у цій справі.
- То коли підемо до дзвіниці?
- А ти куди так спішиш? Тільки-но приїхали. Треба усе тут роздивитись, познайомитись з порядками і братією. А до дзвіниці ми ще встигнемо. Тут, я пам'ятаю, був колись монах Феофан - ніс послух просфорника і лікаря... Треба б мені його побачити. Ти хлопче обідай і потім пройдемось монастирем.
За тацею з посудом прийшов не брат Авель, а послушник Гриць - чорнявий невисокий хлопчина з переляканими, як у серни, очима і невеличкими вусиками під маленьким приплюснутим носом.
- Здрастуйте,- поздоровався він тонким гугнявим голосом.
Гожо притримав двері, коли послушник виходив, але все одно Гриць ледь не покотився з тацею по сходам, зачепившись за килимок. Хлопець почервонів як рак, зніяковіло посміхнувся і покрокував геть.
Отець Нікодим разом з Гожо вийшли слідом за ним. Вони неспішною ходою пішли вздовж паломницьких келій і дійшли до вузьких кам'яних сходів, які вели на високий мур.
- Піднімемось?- сказав отець Нікодим і не чекаючи відповіді почав підійматись нагору. Вже скоро вони опинились на верхній відкритій частині мура. Тут була рівна досить вузька доріжка, по якій можна було обійти увесь Михайлівський монастир. З цієї частини муру відкривався чудовий краєвид на широченний Дністер і буковинські поля пшениці на іншому боці річки.
- Яка краса! - зачаровано сказав Гожо, зупинившись і роздивляючись місцевість.
- Так, гарні місця!
Вони пішли по доріжці далі, у сторону однієї з башт.
Сонце вже клонилося на захід, але ясний літній день все ще був у повній силі. Легкий теплий вітерець, ніби граючись налітав і обдував обличчя, приносячи з собою аромати полів і запах річки. З висоти муру також добре було видно монастирський двір, з його храмами, міцними кам'яними будівлями, великим колодязем, засадженим трояндами. Трохи далі були трапезна, кухня і господарські будівлі вкриті соломою. Деколи по вимощеним кам'яним доріжкам швидко проходили монахи, послушники. Коло хлівів працювали селяни з навколишніх сіл.
Отець Нікодим і Гожо дійшли до башти, пройшли через прохід і вийшли на інший бік. Внизу перед ними був головний храм, схожий на башту і та сама дзвіниця, середній ярус якої якраз був навпроти них. Священик і Гожо зупинились і роздивлялись величні будівлі.
- Дуже хочеться побачити ту покійницю, яку знайшли у підземеллі цієї дзвіниці.
Отець Нікодим потиснув плечима.
- Ти думаєш, вона кудись дінеться?
- Просто не віриться, що вона там пролежала замурована стільки років і зовсім не зотліла. Хто її туди поклав, як так сталось, що вона лишилась, немов жива? А головне, що то за закляття, яке діє на насельників монастиря?
Отець Нікодим пішов далі. Вони дійшли до наступної башти і по дерев'яним сходам спустились вниз. Коли вони вийшли через важкі двері башти на подвір'я, то побачили двох монахів, які сиділи на лаві під старою вишнею.
- Це схимонах Нестор,- прошепотів Гожо, вказуючи на міцного діда, з кудлатими сивими бровами і такою ж сивою густою бородою, яка росла майже з під самих очей.
Старий монах щось тихо розказував іншому насельнику - блідому, з великими випуклими очима і тонкими губами, кінці яких були опущені донизу і надавали обличчю монаха якісь гидливий і незадоволений вигляд.
Коли вони побачили отця Нікодима і Гожо, то одразу замовкли і лише підозріло дивились на них. Але раптом схимонах Нестор швидко піднявся і пішов у бік священика і його супутника.
- Що, думаєте диявола перемогти хитромудрістю? Думаєте, що нечисту силу можна здолати не постом, а лукавими знаннями? Не вийде!
Голос у монаха був тонкий і емоційний, останні склади у словах монах затягував, і здавалось, ніби він співає якусь дивну пісню.
Старий монах схопив Гожо за рукав, наблизив своє обличчя дуже близько до переляканого обличчя хлопця. Гожо відчув запах цибулі і те, як краплі слини торкаються його обличчя.
- Не вийде! Диявол показав, чого варта віра деяких монахів! І навіть ігуменів! Він покаже, чого варта віра і деяких священиків! Бо хитромудрість - то є гріх. Смертний гріх гордині!
- Брате, не юродствуйте. І прошу вас, не лякайте хлопчину.
Голос отця Нікодима звучав спокійно і навіть якось весело.
- Гординя! - вже тихіше сказав старий монах, але все ж відпустив Гожо.
Хлопець швидко зробив крок назад.
- Господь скине гордих під ноги святих,- схимонах Нестор повернувся і забубонів собі під ніс, так що слів майже неможливо було розібрати. Він став швидко перебирати чотки і пішов геть, не звертаючи ні на кого уваги.
- Брате, - звернувся отець Нікодим до іншого монаха, який продовжував сидіти на лаві і лише спостерігав за усім, - чи живий ще брат
Феофан просфорник?
- Так,- тихо і перелякано відповів той.
- А де його можна знайти?
- Напевно у лазареті чи у просфорні…
- Дякую, брате. А де знаходиться лазарет?
- Он там, - монах вказав пальцем на білу прибудову недалеко від кухні.
Отець Нікодим поклонився, посміхаючись, і пішов у сторону лазарету. Гожо побіг за ним слідом.
- Бог у поміч!- сказав священик, заходячи до просторої кімнати.
За столом, з книжкою в руках, сидів монах середніх років. Він підняв від книжки маленькі уважні очі у круглих окулярах. Пізнавши отця Нікодима, монах посміхнувся.
- Це ви, отче! Радий вас бачити.
Голос монаха звучав спокійно і мелодійно. Сам монах своїм зовнішнім виглядом - високим лобом з залисинами, темною акуратною бородою, довгими пальцями, як у музиканта, уважним поглядом спокійних зелених очей, викликав спокій і затишок. Хотілось сісти коло нього і слухати, слухати його мелодійний голос.
Це був брат Феофан, просфорник і лікар обителі. Вони з отцем Нікодимом були знайому ще по попередньому приїзду священика до монастиря. З того часу залисини монаха стали значно більшими і ось з'явились окуляри.
- Чув, що ви, отче, приїхали. Радий вас бачити.
- І я радий вас бачити,- відповів посміхаючись священик.
- Ось, познайомтесь - Григорій, мій помічник і вихованець.
- Дуже приємно!
Гожо поклонився.
Монах закрив книжку і встав.
- Сідайте! Чим можу допомогти, отче?
- Я хотів вам задати кілька питань стосовно останніх випадків, пов'язаних з незрозумілими смертями. Я чув багату усього, але у більшості не факти, а емоційні розповіді. Чи бачили ви, брате, покійників і що самі думаєте з цього приводу?
Брат Феофан зняв окуляри і потиснув плечима.
- Тут важко щось безперечно сказати. Я лише констатував смерть.
- А чи робився розтин?
Монах посміхнувся.
- Про що ви, отче? Який розтин? Мені навіть не дали можливості оглянути тіла. Ви ж знаєте - померлих монахів навіть не обмивають.
- А чи були ви у підземеллі і чи бачили ту покійницю?
- Так. Бачив. Але я бачив тіло здалеку,- монах кашлянув,- чесно скажу вам, отче, після того, що відбулось з ігуменом Анатолієм, братом Зосимою і послушником Тарасом, бажання іти до проклятого місця у мене не було. Ви вже пробачте.
- Ні, ні, брате! Як я можу в цьому вас докоряти - я і сам там не був.
- Тут, у обителі таке бродіння - дуже мені жаль нового ігумена.
- Скажіть, а де покійники?
- Похоронили їх на монастирському кладовищі. Лише тіло ігумена Анатолія поки знаходиться у склепі. Але передбачаючи ваше питання одразу вам відповім - ніхто вам не дасть дозволу на проведення розтину. А якщо і дасть, що звучить фантастично, то я все одно не погоджусь його робити. Ви вже отче вибачте - кажу як є.
- Дакую вам за відвертість,- відповів отець Нікодим, у якого дійсно була ідея просити нового Ігумена про це. Але священик і сам знав, що ніхто йому не дозволить цього зробити.
- А чи не було у обителі конфліктів між насельниками?
Монах на деякий час задумався, а потім відповів,- усіляке у монастирі буває, усі ми люди зі своїми пристрастями, але щоб вбивати людей... Ні, отче.
Коли отець Нікодим і Гожо вийшли від брата Феофана, то побачили одноокого монаха, який йшов по доріжці і бив дерев'яним молотком у било.
- Вечірня починається, - тихо сказав священик, - і нам треба бути у храмі.
Вони пішли до храму. Ігумен Сімеон просив отця Нікодима співслужити. Священик зайшов до олтарю, а Гожо сів у вільну стасидію.
Майже всю вечірню Гожо думав про те, що отець Нікодим щось дуже неохоче займається цією таємничою справою.
- Напевно він боїться підпасти під закляття,- роздумував хлопець, дивлячись, як навпроти нього куняє той монах з лисячими обличчям, який зустрів їх, коли вони приїхали. Брат Рафаїл, здається його звати.
- Але якщо отець Нікодим боїться, то я не боюсь,- думав Гожо,- я сьогодні вночі сам проберусь у ту дзвіницю і взнаю, у чому там справа. А ніяких заклять я не боюсь - у мене є ладанка з Київської лаври, освячена на мощах печерських угодників.
Гожо зачовгався від нетерпіння у стасидії. Служба тягнулась цього разу повільно і чинно.
Вже після вечірньої служби була загальна трапеза, а потім отець Нікодим разом з Гожо попрямували до келії.
Ще деякий час священик читав книгу, сидячи за столом. Гожо ліг у ліжко, і прикинувся, ніби спить. Отець Нікодим скоро і сам, помолившись, ліг у ліжко і загасив свічку.
Гожо лежав і прислухався до дихання священика. Коли хлопець почув, що дихання отця Нікодима стало рівномірним і глибоким, Гожо обережно піднявся з ліжка, узяв свою одежу, чоботи і беззвучно вийшов у коридор. Вже на вулиці він одягнувся, перевірив кишені, у яку перед цим поклав свічку, кресало і трут. Ховаючись під деревами, хлопець пішов у бік дзвіниці.
На монастирському дворі було тихо і безлюдно. В деяких вікнах келій ще горіло неяскраве світло і це давало хоч якесь освітлення, бо на дворі зовсім не було ліхтарів. Кам'яні стіни за день нагрілись і тепер віддавали своє тепло. Коли Гожо обережно пробирався вздовж муру і торкався до нього рукою, то відчував приємне тепло, так, ніби він торкався живої істоти. Нічне небо було безхмарним, яскраві зорі давали достатньо світла, щоб можна було бачити будівлі і дорогу. Очі хлопця вже призвичаїлись до темноти, і він міг бачити сходи, які вели до дзвіниці, темні мури і чорні провалля вікон на будівлі монастирської бібліотеки, що розміщувалась поруч. Гожо зупинився під старою вишнею і перевів дихання. До нього доносились далекі звуки з боку келій і господарських будівель. Він прислухався, та здається усе було тихо. Хлопець обережно рушив далі. Він переходив від одного дерева до іншого, ховаючись у густій тіні. Ось уже і сходи дзвіниці. Гожо обернувся - було тихо. Він обережно піднявся по сходам і взявся за важку ковану ручку. Щось у дверях клацнуло і вони потрошку почали відчинятись. Серце у грудях хлопця колотилось так, ніби він тільки но пробігся під гірку. Гожо перевів дихання і зайшов у темряву. Потім обережно зачинив за собою двері. Деякий час він стояв не рухаючись.
Потім дістав з кишені свічку, трут і кресало. Одним коротким ударом кресала запалив трут, а від нього вже підпалив свічку. По стінам і стелі залу забігали червоні тіні. Гожо озирнувся - він знаходився у невеликій залі з височенною напівкруглою стелею. Під лівою стіною були дерев'яні сходи, які вели на другий ярус. Під сходами Гожо побачив невеликі двері - напевно вони вели вниз, у підземелля. Гожо підійшов до дверей і смикнув, ті зі скрипом відчинилися. Хлопець завмер, потім перехрестився і протягнув вперед руку зі свічкою.
За дверима він побачив вузькі кам'яні сходи, які вели вниз. Гожо почав спускатись. Через деякий час він побачив перед собою ще одні двері. Хлопець повільно відкрив і їх, і зайшов у підземелля. Він опинився у великій залі з напівкруглими склепіннями. Під ногами був битий камінь, який напевно осипався з низької стелі. Каміння голосно хрумтіло під ногами, здавалось, що хлопець йде по снігу. Гожо одразу побачив пролом в одній зі стін, схожий на двері і купу каміння поруч. Це напевно і був вхід у таємну кімнату, де знайшли жінку.
Гожо витер рукавом мокрий лоб, переклав свічку у іншу руку, бо уся долоня була мокрою від поту. Він знову перехрестився і повільно зайшов в отвір у стіні.
Гожо опинився у прямокутній кімнаті, шириною коло п'яти кроків і довжиною десь коло десяти кроків. Посередині кімнати знаходився кам'яний стіл. На столі була домовина, накрита кришкою.
Рука зі свічкою мілко тряслась, полум'я колихалось і здавалось, що по вологим кам'яним стінам повзають темні змії.
Хоч Гожо і відчував страх, та все ж він опанував свої відчуття, декілька разів глибоко вдихнув повітря і здається, трохи заспокоївся. Заспокоївся хоча б настільки, щоб можна було рухатись далі. Він повільно обійшов стіл з домовиною. Потім обережно поклав свічку на землю і двома руками взявся за кришку домовини. Кришка виявилась не дуже важкою, вона легко відсунулась у бік. Гожо зняв її, поклав на підлогу, потім узяв свічку у руку і підніс полум'я ближче до домовини.
У домовині лежала жінка.
Точніше те, що він нього залишилось. Те, що говорили монахи про нетлінність і те, що жінка була немов жива - було м'яко кажучи неправдою.
Це був кістяк обтягнутий тонкою, наче пергамент напівпрозорою шкірою. Обличчя, з запалими очима і диявольською посмішкою, через те, що на обличчі не було губ, обрамляли пасми довгого волосся. Одежа майже повністю зотліла і було видно висушені груди, ребра і тонкі складені руки. На чорних скрючених пальцях були дві великі золоті каблучки з червоними рубінами. Полум'я свічки грало у каменях і здавалось, що вони світяться.
Гожо відчув, що його зараз може знудити. Він відійшов від тіла на кілька кроків назад. Тут було душно і повітря зовсім не вистачало. Треба було вийти нагору, інакше він втратить свідомість. Гожо повернувся і почав підніматись по сходам.
Коли він опинився вже на першому поверсі дзвіниці, і сів на сходи, то стало трохи легше. Гожо притулив мокрого від поту лоба до каменю стіни і відчув, що нудота потрошку відступає. Деякий час він сидів не рухаючись.
Раптом він почув якийсь звук. Хлопець завмер. Чи не здалось йому?
Деякий час було тихо. Гожо вже подумав, що то все йому почулося, та раптом знов він почув тихе обережне шарудіння. Воно лунало від вхідних дверей у дзвіницю.
Гожо швидко загасив свічку і сховався за одну з кам'яних колон. І вчасно, бо саме в цей час двері дзвіниці прочинились і всередину прошмигнула чорна тінь.
Гожо завмер, притискаючись до каменю колони.
- Хто це!?- іскрою промайнула думка.
Гожо намагався впізнати людину, але у темряві майже нічого не було видно. Раптом людина перечепилась ногою за камінь у підлозі і ледь не впала. Почувся доволі голосний звук удару черевика. Людина ледь втрималась на ногах і чотрихнулась.
Гожо одразу ж впізнав цей трохи гнусавий голос.
Це був послушник Гриць!
- Що він тут робить? - подумав вихованець отця Нікодима.
А тим часом Гриць зупинився коло сходів, які вели догори на другий ярус дзвіниці. Деякий час послушник стояв, а потім сів на сходи у тому самому місці, де до цього кілька миттєвостей тому сидів сам Гожо.
- Напевно когось чекає,- подумав Гожо і точно, через деякий час хлопець почув обережні кроки. Ще хтось наближався до входу у дзвіницю. Двері тихо скрипнули. До зали зайшла ще одна людина.
- Гриць, ти тут? - почув Гожо тонкий тихий голос.
- Так.
Друга тінь підійшла до послушника, який піднявся зі сходів.
- Авель, я боюсь тут бути,- почув Гожо голос Гриця.
- То це був брат Авель, той товстий монах з червоними губами і жіночим голосом! - Гожо сильніше притиснувся до колони. Серце його так швидко і голосно стукало у грудях, що хлопець боявся, що цей стук почують.
- Мені страшно, - прошепотів Гриць, - я боюсь закляття. Як подумаю, що там унизу лежить та покійниця, то перехоплює дух.
- Не бійся, любчику,- масляно відповів йому монах,- ми ж туди йти не будемо. Давай піднімемось на другий ярус. Тут нас у дзвіниці ніхто не знайде. Усі бояться сюди йти. Монах узяв послушника за руку і потягнув його по сходам догори.
- Ти відчуваєш?- сказав Гриць,- мені здається, що тут пахне так, ніби горить свічка.
- Не фантазуй, любчику,- прошепотів у відповідь монах,- це ти хвилюєшся. Не хвилюйся - все буде добре.
Гожо спочатку не зрозумів, що саме тут відбувається. Він все думав, що ці двоє що замишляють.
Коли брат Авель і послушник Гриць піднялись на другий ярус і пропали з поля зору, Гожо почув як там, на горі, глухо гримнули двері. І більше нічого не було чути.
- Що ж робити?- пронеслось у голові Гожо.
І майже одразу до нього прийшла відповідь. Коло дзвіниці росла стара вишня. Її галузи доставали до відкритих вікон другого ярусу. Треба обережно вилізти на дерево і так він зможе якщо не бачити, то хоча б чути, що вони будуть говорити.
Гожо тихо вийшов із дзвіниці. Після густого мороку приміщення, під срібним світлом зір, на подвір'ї здавалось було все видно. Гожо підійшов до вишні і почав обережно лізти по дереву догори.
Коли хлопець виліз до рівня другого ярусу, він завмер. Він нічого не бачив у темряві вікна, але одразу почув якусь тиху метушню і шум. Гожо прислухався і одразу усе зрозумів.
Монах і послушник займалися у темряві другого ярусу дзвіниці содомським гріхом.
Гожо одночасно стало і ніяково, і смішно.
- Господи, це ж треба було лізти вночі на дерево, щоб слухати бридкі жереб'ячі стогони! Це ніякі не вбивці, чорнокнижники і лиходії - це звичайні содомити і грішники. Треба спускатись до низу.
Гожо уже взявся рукою за галузу, та раптом він відчув, що з ним щось було не так. Долоні почали німіти і хлопець вже не відчував їх. У голові запаморочилося. Гожо застогнав, хапаючи відкритими вустами повітря. Поле зору почало звужуватись, у вухах зашуміло, немов піднявся страшний вітер. Гожо здригнувся у судомі і втративши свідомість, каменем полетів вниз.

Гожо прийшов до тями від тупого болю у голові. Він відкрив важкі, ніби не свої очі і побачив над собою перелякане обличчя отця Нікодима.
- Ну слава Богу!
- Де я? - тільки і зміг простогнати Гожо.
- Я приніс тебе у келію. Я знайшов тебе коло дзвіниці! Ти пам'ятаєш, що з тобою сталось? Я прокинувся і побачив, що тебе немає. Я одразу здогадався, куди ти міг дітись і побіг до дзвіниці. І там знайшов тебе без свідомості!
- Так, так. Я пам'ятаю.