Справа 6. Загадка золотого намиста.

Жердецька корчма знаходилась у людному місці, прямо при шляху з Кам'янця на північ - до Чемерівців і далі. Подорожуючі частенько зупинялись тут - напоїти коней, волів, та ще й собі змочити горло настоянкою чи пивом. А у жердецького корчмаря Лейби настоянка була славна - трохи дорожче, ніж у інших, але міцна і не розбавлена. Ось і цього разу, у погожий вечір п'ятниці, коли сутінки неохоче опускались на село, на ставок поруч з корчмою, на густі похилі верби - коло корчми вже стояло з півдюжини возів, а у самому закладі було повно різноманітного люду. Торгівля у Лейби йшла добре - місцеві пили могоричі, подорожуючі цокались чарками, запивали горілку терпким пивом, а потім неспішно розмовляли, смакуючи жирнючих сушених підлящиків. Кого тут тільки не було! Ось чумаки, які повертались додому з довгої дороги, сиділи у кутку коло вікна і за неспішною бесідою поважно опускали свої дерев'яні ложки до великого баняка з кулішем. Коло них сиділи двоє місцевих селян, зовсім вже п'яненькі, з червонющими, немов буряк, пиками. Один низенький, маленький щось розказував іншому - здоровому, з густими сивими вусами. Язик у розповідача вже добре заплітався, та він все щось говорив, говорив..
Коло іншого вікна самотньо сидів якийсь одноокий селянин. Він неспішно гриз сушеного підлящика запиваючи пивом з величезного глиняного келиха.
Коло дверей сидів жердецький дячок - отець Климентій - високий, згорблений і худий, наче палиця. Навпроти нього з кухлем пива сидів товстий жердецький мірошник Павло Паламарчук і щось розказуючи дячку все намагався виловити муху зі свого келиха з пивом. Отець Климент весело реготав тонким наче жіночим голосом і все бив себе долонями по колінам.
У кінці довгого стола перед порожньою пляшкою куняв подорожній, який до ночі не встиг доїхати до Кам'янця.
Люди заходили і виходили, випивали, закусували, розмовляли, сміялись - корчма у цей час була схожа на вулик з бджолами.
Коли до корчми зайшов невисокий чоловік в темній каракулевій шапці і темною густою щетиною на впалих щоках, на нього ніхто не звернув уваги. Він на мить зупинився при вході, кинувши швидкий гострий погляд на присутніх і одразу ж попрямував до шинквасу, за яким порався корчмар.
- А що, корчмар,- весело сказав незнайомець,- горілка у вас добра?
Корчмар, ніби оцінюючи, недовірливо подивився на незнайомця з під густих сивих брів і відповів:
- Добра! Чому недобра? Увесь повіт приходить до Лейби.
- Ну тоді і мені налий келих - спробую твоєї горілки.
Незнайомець оперся ліктями на шинквас.
- А у пана, перепрошую, є чим заплатити?- сказав корчмар дивлячись на брудні, усі у свіжих подряпинах долоні незнайомця.
Той посміхнувся, закотивши очі, запустив руку за свитку і дістав звідти щось у хустині. Поклав на шинквас і повільно розгорнув.
Корчмар побачив велике золоте намисто, усипане коштовними камінцями, що яскраво поблискували у світлі ліхтаря.
- То що, - криво посміхнувся незнайомець,- дасте горло трохи промочити?
- Але це ж не гроші. Хіба пан збирається цим розплатитись?
- А тобі що, цього замало?
Корчмар кинув швидкий погляд у сторони.
- Ні не мало, але...
- То я вип'ю сьогодні чи ні?! - раптом крикнув незнайомець гримнувши кулаком по шинквасу. Жалібно дзенькнули пляшки і тарілки. Відвідувачі замовкли, почали озиратись, та через мить знову зашуміли, повернувшись до своїх келихів і тарілок.
Незнайомець посунув хусточку з намистом до корчмаря.
- Я хочу сьогодні добре випити і закусити. Я сьогодні дуже заморився. Бери і неси все, що у тебе там є. Зрозумів мене?
- Добре, пане, добре. Лейба зараз усе принесе. Пану не треба шуміти.
Корчмар швидким рухом забрав хустину з намистом і сховав до кишені засаленої жилетки.

Отець Нікодим сидів у своїй бібліотеці - так він називав невеличку кімнату у прибудові до церкви і читав вчорашні Подільські губернські відомості. Раптом у вікно хтось постукав.
- Отче, ви тут?
Священик впізнав голос пономаря.
- Так!
- До вас відвідувачка!
- Добре. Зараз вийду.
Отець Нікодим обережно склав газету, поклав її на стіл і піднявся.
Коли він вийшов на двір, то побачив на порозі церкви дуже худу літню жінку, яка нетерпляче ходила біля притвору. Отець Нікодим ніколи не бачив її раніше.
То була єврейка, чи то з міста, чи з Оринина..
- Добрий день,- привітався священик, - чим можу допомогти?
- Здрастуйте! Ви отець Нікодим?
- Так.
- Дуже приємно. Мене звуть Діна. Я жінка жердецького корчмаря Лейби. Чи ви не знаєте яке у нас горе?
- Ні, не знаю. А що трапилось? Давайте пройдемо всередину, там буде зручніше.
Отець Нікодим провів жінку до бібліотеки.
- Сідайте будь ласка і розкажіть усе що сталося.
- У нас таке горе! Таке горе! І останньому ворогу такого гріх буде бажати. Мій бідний Лейба! Чи він образив когось за своє довге життя? Чи сказав комусь слово погане? А вини йому кайданки на руки!
Рясні сльози потекли по блідим щокам жінки.
- Що сталося?
- Вчора вечором до корчми зайшов якийсь гой, всунув нещасному Лейбі намисто з чистого золота і сказав, що хоче добре випити. А я говорила - не зв'язуйся з тими шнорерами. Та хіба Лейба слухає Діну!
- А на ранок того гоя знайшли в канаві недалеко від корчми з перерізаною горлянкою!
- Що!?
Отець Нікодим піднявся.
- Жандарми одразу прийшли до Лейби. І знайшли у нього оте прокляте золоте намисто. І тепер мій Лейба у кайданах! О горе нам!
- То жандарми звинуватили вашого чоловіка у вбивстві?
- Так! Одягнули кайданки і тепер мій нещасний Лейба не жердецький корчмар, а вбивця! І я знаю - тільки ви отче, допоможете з'ясувати усю правду. Бо мій Лейба не винен! Він і мухи за все життя не образив. Але як він доведе свою невинність!? Він стара бідна людина! Отче, слава про вашу кмітливість іде на весь повіт! Спасіть бідного Лейбу, поможіть дізнатись всю правду! А вже Лейба вам віддячить!
- Добре. Я одразу ж берусь за цю справу. Їдьте додому, а я вже скоро і сам у вас буду.
- Дякую вам, отче! Господь вам віддячить за ваше добро!
Діна схопилась на ноги і кинулась до священика.
- Будете дякувати, коли буде хоч якийсь результат, а поки що рано.

Вже через годину отець Нікодим разом зі своїм вихованцем Гожо відправились у недалеку дорогу. До Жердя було десь коло трьох верст, не більше. Дорога вела через поля, вздовж старих величних осокорів. День був ясний і погожий, пахло полином і пшеницею. У чистому волошковому небі не було ні однієї хмаринки. У густих травах край дороги діловито гуділи джмелі і бджоли, а далі, у полях несамовито виспівували жайворонки.
Бричка легко піднялась на гірку, а далі весело покотила вниз до Кам'янецького повороту. Гожо знав, де знаходилась корчма і сказав отцю Нікодиму, що довезе його з вітерцем під саму браму. І точно, коли вони під'їхали до корчми, Орлик став якраз навпроти широкої червоної брами, яка була прочинена навстіж. Отець Нікодим зіскочив з брички і одразу побачив давнього знайомого - Лук'яна Семеновича - жандармського офіцера і з ним ще двох незнайомих жандармів, які ходили по подвір'ю і час від часу кидали грізні погляди на сільських роззяв і випадкових перехожих, які опасливо заглядали через розчинену браму.
- А, отче, і ви тут? - Лук'ян Семенович підняв очі від паперів і посміхнувся.
- Я так і знав, що ви будете. Ні одна загадкова справа не проскочить повз вас. Так?
- Доброго здоров'я, Лук'ян Семенович!- відповів священик, заходячи на подвір'я.
- І вам доброго здоров'я! Проходьте. Що, цікавитесь?
- Можна і так сказати. А що тут сталося?
- Вам, отче, ця справа буде не дуже цікава. Тут здається усе більш менш ясно. Вчора вечором до корчми прийшов ось цей чолов'яга,- жандарм вказав олівцем на шматок мішковини коло кущів з під якого виглядали ноги у брудних стоптаних чоботах,
- Прийшов до корчми і напевно мав необережність показати корчмарю те, що було у нього у кишенях.
- А що у нього було у кишенях?
- Ось, отче, дивіться.
Жандарм обережно розгорнув хустину, яка лежала перед ним на столі і священик побачив коштовності - золотий перстень з діамантом, золотий браслет, сережки.
- Ого!
- Так. Може показав, а може корчмар якось взнав про коштовності, але на ранок ось у тій канаві знайшли цього нещасного з перерізаною горлянкою.
- А звідки ви, Лук'ян Семенович, знаєте, що це зробив саме корчмар?
- Тут усе просто,- посміхнувся жандарм,- по-перше - відвідувачі бачили, як корчмар чогось сварився з покійником, по-друге - ми по гарячим слідам провели обшук і знайшли ось це,- жандарм дістав з польової сумки паперовий згорток, обережно розгорнув його і отець Нікодим побачив золоте намисто, усипане невеликими діамантами.
- Ви, отче, погодитесь - ця річ явно з тої самої колекції.
- Так. Але чому підозрюваний не забрав усі інші коштовності?
- Ну, не знаю,- Лук'ян Семенович почесав потилицю,- може не встиг, чи хтось налякав...
- А що каже сам підозрюваний?
- Та що каже? Каже, що незнайомець розрахувався за вечерю і горілку тим намистом. Але відвідувачі добре бачили, що корчмар сварився з покійником. Думаю, тут справа ясна - попутав біс корчмаря, спокусився на чуже добро.
- Це усе дуже дивно...
Отець Нікодим підійшов ближче до тіла, яке нерухомо лежало під шматком мішковини.
- Лук'ян Семенович, ви встановили особу покійного?
- Поки що ні. Але це точно не жердецький.
- Можна я гляну?
- Дивіться, отче, якщо хочете. Петро,- звернувся він до одного з жандармів,- покажи отцю Нікодиму покійника.
Жандарм важно підійшов і повільно відкинув полотно.
Отець Нікодим нахилився, щоб краще роздивитись покійника.
Це був чоловік середнього віку - десь коло тридцяти - сорока років, з густою темною щетиною на впалих щоках. Його карі очі були широко відкриті і дивились у небо. На шиї була страшна відкрита рана. Темне з сивиною волосся позлипалось від крові. Уся свитка і сорочка були залиті кров'ю.
Отець Нікодим перехрестився і губи його зашепотіли молитву.
Гожо теж підійшов ближче і боязливо визирав через плече священика. Та раптом він примружився, роздивляючись, завмер і потім нахилився ближче, брови його поповзли угору.
- Здається я знаю його!- тихо і невпевнено сказав юнак.
- Що?- перепитав священик.
-Я точно знаю його. Це Толька Палиця!
- Хто?
- Толька Палиця. Він з нашого села! Я його давно вже не бачив.
- Чекай, а не той це Толька, який на каторзі повинен бути?
- Так, це саме він. Його три роки тому забрали на каторгу за пограбування.
- Це ж він разом з Кармалюком грабував людей?
- Так!
- То ти його знаєш? - підійшовши ближче, запитав Лук'ян Семенович.
Гожо розповів усе, що він пам'ятав про покійника.
Жандарм присів коло тіла і відсунув рукав сорочки - на зап'ясті було видно чіткий застарілий слід від кайданів.
- Так що Лук'ян Семенович, поки не поспішайте з бідним паном Лейбою, тут діло не таке і просте,- сказав отець Нікодим.
- Але ж золоте намисто.. то все таки залізний доказ.
- Ми ще зайдемо до корчми, - сказав священик, - хочу поговорити з пані Діною. Здається у мене є деякий план, але про нього я вам розповім трохи згодом.
- Отче, я після обіду буду у жандармерії, так що якщо у вас з'являться які-небудь цікаві ідеї - заходьте на чай.
- Як ти кажеш, звали вбитого?- спитав Лук'ян Семенович у Гожо.
- Це Толька Павук. Ви повинні його знати.
- Я пам'ятаю! - сказав один з жандармів,- брали його здається в Почапинцях - тоді накрили банду Кармалюка.
- Тоді мене ще не було,- сказав Лук'ян Семенович,- але я добре чув про ту справу. Добре! Розберемось. А вам, панове,- звернувся він до Гожо і священика, дякую за підказку.
Отець Нікодим зайшов до корчми.
Пані Діни не було, але до нього вийшла дочка Лейби – Хава - висока з рудим і густим як пшеничне поле у серпні волоссям , з ясними блакитними очима і повними вологими губами. Гожо так і застиг при вході у корчму, задивившись на красу молодої дівчини.
- Здрастуйте! - привітався священик.
- Здрастуйте, ви отець Нікодим?
- Так!
- Мами немає - побігла до ребе, вона дуже вас чекала. А я Хава, дочка того нещасного чоловіка, того Лейби, якого на старості років звинувачують у тому, чого він аби навіть і хотів - не зміг би зробити.
- Я вірю вам. І попробую допомогти. А поки що дайте нам по келиху вашого квасу і розкажіть про все, що вчора вечором тут відбувалось. І спробуйте пригадати усіх, хто був у корчмі.
Коли Хава закінчила свою розповідь і холодний квас був допитий, отець Нікодим ще раз пообіцяв, що зробить усе, що зможе для того, щоб докопатись до істини. Він заплатив за напій, піднявся, в Гожо все сидів і замріяно дивився на вродливу дівчину. Священик легенько і непомітно штовхнув хлопця в плече, і той ніби прокинувся - скочив на ноги, ледь не перекинувши стільця.
- Хава лукаво посміхнулась, та вже через мить знову нахмурила руді брови.
- Отче,благаю вас, допоможіть! Тільки на вас і на Бога наша надія.

- Куди далі? - спитав Гожо коли вони, попрощавшись з дівчиною і Лук'яном Семеновичем, сіли у бричку.
- Поїхали у Красноставці. Ти знаєш, де жив покійник? І чи була у нього сім'я?
- Він жив на Циганівці, за ставком. Сім'ї у нього ніколи не було. А ось товариш здається був. Звуть його Ярема. Ярема Когунь.
- То значить їдемо до Яреми. Але спочатку повернись назад до шинку і купи пару пляшок пива.
- Отче, ви ж пива, здається, не п'єте?- Хлопець здивовано подивився на священика.
- Це на всякий випадок - може жарко буде у дорозі,- отець Нікодим лукаво посміхнувся.
- Сховай до саквояжа,- сказав отець Нікодим, коли Гожо повернувся з запітнілими пляшками.
Гожо все зробив, як сказав отець Нікодим, потім заскочив у бричку, присвиснув і Орлик затрусив назад, у Красноставці.
Циганівкою звали дальню околицю села, яка знаходилась за ставком. Там мешкали самі бідні селяни. Хати на Циганівці були старі і небілені, а солома на стріхах - чорна від старості і дощів.
- Ось тут живе Ярема,- показав Гожо на старезну хату, якої майже і не було видно за густою вишневою порослю. Лише невеличка стежка була протоптана до дверей.
- А он там,- хлопець показав на криву сусідню хату, - хата Тольки Палиці.
- Судячи по тому, як все позаростало,- сказав Гожо,- тут давно вже ніхто не живе.
Отець Нікодим пройшов по стежці до хати, де жив Ярема і загупав кулаком у двері.
- Чи є хто дома?
Він завмер прислухаючись. Було тихо. Може нікого немає? Та раптом двері заскрипіли, відчинилися і священик побачив бліде обличчя у сивій щітині.
- Що треба? - непривітний голос був хрипкий, наче сухе дерево.
- Я красноставський священик ,- сказав отець Нікодим, - чи можу я з вами поговорити?
- Священик? А чого священику треба від мене?
Господар вийшов з хати, зачинивши за собою двері і, примружившись від сонця, недовірливо подивився на незваних гостей. Від нього неприємно пахло перегаром.
- Є до вас питання стосовно вашого товариша.
- Якого ще товариша?
- Чи давно ви бачили Тольку Палицю?
- Кого? Тольку? Навіщо вам, отче, Толька? Він давно вже на каторзі.
- А мені здається, що зовсім недавно ви його бачили.
Господар глянув на Гожо коротким поглядом з під косматих брів ніби не хотів, щоб хлопець чув цю розмову.
- Може і бачились, а може і ні - я вам все одно не скажу.
- Не хвилюйтесь, я те нікому не розповім. І товаришу вашому те все одно не зашкодить - його сьогодні вранці знайшли у Жерді з перерізаним горлом.
- Що?! Як так?- господар здивовано глянув на священика.
- От так!
- А тепер ось через це - у біді знаходиться одна людина. І ви повинні мені усе розповісти про небіжчика.
Ярема почесав скуйовджену чуприну і прицмокнув сухими губами наче риба.
- Дуже голова болить. Вчора добре посиділи..
- Георгій, принеси з саквояжу одну пляшку для пана.
Ярема нічого не зрозумів, але коли побачив у руках хлопця пиво, то очі у нього жадібно заблистіли.
- Ось, пригощайтесь,- отець Нікодим протягнув Яремі пляшку, та коли той схопив її, священик не відпустив і лагідно сказав:
- Дуже надіюсь на вашу допомогу, пане, у цій справі.
- Розкажу, чому ж не розказати, - Ярема одним ковтком випив пів пляшки, блаженно посміхнувся.
- Покійнику то все одно вже не зашкодить. Я бачив Тольку днів п'ять тому. Казав я йому - їдь краще на південь, до моря, та хіба ж він мене слухав? Каже - я і тут роботу найду. Знаю я його роботу - як пішов від Кармалюка, то став сам на перехрестях подорожуючих чистити.
- Чистити? - перепитав священик.
- Так, чистити від лишніх грошей.
Ярема засміявся - видно було, що від пива йому стало легше.
- Скільки я знаю, працював небіжчик коло Оринина. Ось, напевно і перейшов комусь не тому дорогу.
- А гроші у нього були останнім часом, коштовності він не показував?
- Трохи було, за горілку платили у складчину. А коштовності звідки у нього? Хіба що почистив кого.
- А де він жив? Бачу, хата його зовсім необжита..
- Я точно не знаю, але казав, що десь в Оринині має молодицю..
Ярема другим ковтком допив усе пиво, сів на пень і почав неспішно скручувати цигарку.
- Тут він не жив - боявся, щоб знову не загребли - він утік з каторги, так що не хотів знову попастися. А жити треба було, осі і промишляв по дорогам і перехрестям. Не буде у вас, отче, ще пива - дуже смачне, холодненьке і голова майже перестала боліти?
Отець Нікодим кивнув Гожо, щоб той приніс другу склянку.
- То кажете, жив він десь у Оринині?
- Так. Але де саме - я не знаю.
- А ту молодицю як звати?
- Не пам'ятаю.
Священик тримав пляшку у руках, але не віддавав її Яремі. А той не відводив жадібного погляду від пляшки.
- Подумайте добре, може все ж згадаєте?
- Дарина. Здається Толька називав її Дариною. Так! Все казав - мою Дарину попробуй обійти - напевно в доброму тілі молодиця, а Толька саме таких і любив.
Священик протягнув Яремі другу пляшку.

- Їдемо до Оринина,- сказав отець Нікодим,-
- Будемо шукати Дарину.
Він зморено опустився на нагрітий від літнього сонця шкіряний диван брички.
-Але все ж звідки у небіжчика взялись коштовності?- упівголоса роздумував отець Нікодим.
- Може він який скарб знайшов? - подав голос Гожо.
Хлопець потягнув віжці, розвертаючи Орлика.
- Може і знайшов, але скоріш за все - попрацював, як висловлюється оцей пан Ярема, десь на великій дорозі.
- Так що є ще одне завдання - треба буде взнати, чи не було останнім часом пограбувань в Оринині чи на його околицях.
- Ярема казав, що небіжчик десь коло Оринина займався своїми чорними справами.
- На оринінському повороті, тому, що по дорозі до Кам'янця,- відповів Гожо, - частенько пустують злі люди.
Коли вони через півтори години заїхали до Оринина, отець Нікодим попросив Гожо зупинитись коло шинка.
- Зайдемо, вип'ємо чаю, та головне взнаємо усі місцеві новини.
- А я би і пообідав, отче.
- Чому б ні? Пообідаєш, ти молодий - тобі треба добре їсти.
Вони зайшли у майже пустий шинок. Тут було прохолодно і затишно, лише одне було погано - рій мух гудів над тарілками, а шинкар - маленький худорлявий чоловік з гостреньким носом і блискучими, як у білки, темними очима, ліниво час від часу гупав по столу мухобійкою.
Священик і Гожо привітались, попросили гарячого чаю і тарілку борщу з пампушками.
- То ви з Кам'янця, отче? - спитав шинкар розкладаючи посуд.
- З Красноставець.
- А, з Красноставець? То ви напевно і є отець Нікодим?
- Так. Ви знаєте мене?
- Вас увесь повіт знає, отче. Усі кажуть, що в Красноставцях прозорливий батюшка, людей наскрізь бачить і усе тайне знає.
Отець Нікодим посміхнувся.
- То люди для красного слівця підбріхують трохи.
- Дуже радий бачити, отче вас! Мене звуть Семеном.
- Дуже приємно.
- Ось ваш борщ і чай. Може вам щось до чаю?
- Ні, дякую. А скажіть, пане Семен, чи тихо тут у вас? Чи не було якихось пригод останнім часом?
- В Оринині тихо. А ось на повороті, як на Кам'янець їхати, то третього дня була пригода. На тій дорозі взагалі буває, що злі люди грабують перехожих.
- А що сталося третього дня?
- То ви не знаєте? Було скоєно напад на дочку оринінського голови пана Юхима Казіміровича Дорошевського - Оксану.
- І як це сталося?
- Верталась дівчина з Кам'янця, їхала на критій бричці. А на самому повороті, там коні зазвичай починають повільніше йти - якісь злі люди наскочили, конюха пригостили ціпком по голові, а панночку пограбували. Кажуть, що навіть мочки вух обірвали бідній дівчині, коли сережки знімали.
У Гожо навіть ложка випала з рук, коли він почув розповідь шинкаря.
- І що, упіймали грабіжника? - спитав священик.
- Де там! Шукай вітру в полі. А бідна дівчина, кажуть, до цієї пори хворіє і лежить без свідомості. Пан голова привіз лікарів з міста. З ранку до ночі той лікар коло хворої. Ех..
- Треба їхати до оринінського голови,- упівголоса сказав отець Нікодим Гожо,- чи не наш небіжчик третього дня напав на бідну панночку?
- Схоже на те. Треба буде розпитати про коштовності - що саме вкрали.
- А де мешкає Юхим Казімірович? - вже голосніше спитав священик у шинкар.
- Коло костьолу - там кам'яний будинок і дах під бляхою.
- А, знаю-знаю,- відповів священик, згадавши той будинок, бо був у тих місцях не один раз.
Пообідавши, мандрівники поїхали у центр Оринина, до костьолу пресвятої Трійці. Їхати було зовсім недалеко - через десять хвилин вони зупинилися коло нового кам'яного будинку - вибіленого, обсадженого невисокими липами.
В цей же час до входу підкотила невелика крита бричка, з якої неспішно зліз високий католицький священик.
- Отець Адам?
Священик обернувся, підсліпувато жмурячись
- Отець Нікодим? Яким вітром? Давно вас не бачив!
Отець Нікодим підійшов ближче і сердечно привітався.
- І я вас радий бачити! То ви до хворої?
- Так! Ви теж знаєте про ці сумні обставини? Ось приїхав соборувати бідну пані Оксану. А ви, отче, до пана голови? Він тепер нікого не приймає.
- Так. Мені потрібно зустрітись з паном головою як раз по справі пограбування.
- То ви знову взялись до розслідування? Впізнаю вас, отче! Ну ідемо, я познайомлю вас з Юхимом Казиміровичем, але не обіцяю, що він зможе прийняти вас.
Вони зайшли до будинку, а Гожо лишився коло Орлика.
До священиків назустріч вийшов сам пан голова - червонощокий, повний, з чисто поголеними м'ясистим обличчям і спітнілою лисиною.
- До сих пір не прийшла до тями! - заламуючи руки і ледь не плачучи сказав Юхим Казімірович, побачивши отця Адама.
- На все воля Божа! - відповів той, хрестячись.
- А це отець Нікодим, ви напевно чули про нього.
- З Красноставець? Це про вас кажуть, що ви прозорливий батюшка?
- Так, з Красноставець.
- Дуже приємно. А у нас таке горе!
- Знаю і співчуваю вам. Надіюсь, панночка скоро одужає.
- Діва Марія! На тебе одна надія!
- Юхим Казімірович, вибачте будь ласка, хотів вам задати лиш одне питання. Здається, я знаю, хто все те вчинив з бідною пані Оксаною, лише треба деякі деталі з'ясувати.
- Ви знаєте того негідника!? Господи, хто ж він!?
- Я відповім вам, але хочу, що б ви сказали мені спочатку - що саме пропало під час пограбування?
- То все дрібниці! Ось дочка при смерті!
- Але все ж пригадайте, будьте ласкаві - це дуже важливо!
- Здається перстень з діамантом, золотий браслет, сережки,- при цьому слові Юхим Казімірович закрив очі долонями і заплакав.
- Тримайтесь, Господь з вами. А чи було ще щось? Чи було намисто?
- Так, було і намисто. Золоте, старовинне, з діамантами.
- Сьогодні вранці у Жерді знайшли кривдника вашої дочки,- сказав отець Нікодим.
- Де він!? Я уб'ю його!
- Це вже не потрібно. Його знайшли мертвим, з перерізаним горлом.
- Господь всемогучий!- тихо сказав отець Адам і перехрестився.
Коли отець Нікодим розповідав, скрипнули вхідні двері і до кімнати енергійної, навіть трохи нервовою ходою, зайшов молодий чоловік.
- Станіславе, це ти?
- У нас такі новини! Знайшли кривдника нашої Оксани!
- Що?!
- Ось познайомтесь - це отець Нікодим, а це пан Станіслав Яшовський - наречений моєї Оксани.
- Як ви його знайшли?
- Його не ми знайшли,- відповів отець Нікодим, а перехожі. Сьогодні зранку, коло жердецької корчми, убитим.
- Хто ж цей негідник?!- закричав Юхим Казімірович.
- Біглий каторжанин. Родом з Красноставець. При ньому було знайдено коштовності, у тому числі золоте намисто з діамантами.
- Собаці - собача смерть! Так йому і треба! Але хто ж його убив? Напевно його товариші. Та все це не важливо.
- Дякую вам отче за гарні новини! - сказав Юхим Казімірович сердечно потиснувши священику руку.
Отець Нікодим помітив недобрий погляд пана Станіслава, яким той дивився на нього.
- Чого це він? - подумав про себе священик.
Коли отець Нікодим вийшов на вулицю і вже прямував до брички, він почув швидкі нервові кроки у себе за спиною. Він зупинився і обернувся - до нього прямував пан Станіслав.
- Прошу вас, шановний, більше не з'являтись у цьому домі.
Молоде обличчя перекошене від неприхованої ненависті, і ніби світилось холодною люттю.
- Перепрошую, пане Станіслав, якщо я чимось образив вас,- сказав священик,- але, право, не розумію, чим я міг вас засмутити?
- Я бачу, що у вас є погана звичка - лізти не у свої справи.
Брови отця Нікодима поповзли догори.
- Якщо не хочете мати неприємностей - дам вам пораду - негайно їдьте до своїх Красноставець і забудьте про цю справу.
Він різко повернувся і швидко пішов геть не давши священику відповісти на звинувачення.
- Що сталося? - спитав Гожо, підходячи до отця Нікодима.
- Не знаю. Але декому не подобається, чим ми займаємось.
- Хто це? Він кричав щось до вас, руками, як млин розмахував.
- Це наречений пані Оксани.
- А чого від вас хотів?
- Чесно кажучи я і сам не зрозумів поки що, але у нас є новини - наш небіжчик пограбував третього дня на оринінському повороті саме пані Оксану - дочку оринінського голови.
- Точно?
- Так. Коштовності, які були знайдені у вбитого - з цього дому.
- Це вже результат!- задоволено сказав хлопець.
- Пиріжка не хочеш?
Отець Нікодим вказав на жінку, яка стояла край дороги і продавала різні смаколики.
- Я від їжі ніколи не відмовляюсь!
- З'їмо зараз по пиріжку і треба буде шукати нашу Дарину.
Вони підійшли до жінки і взяли собі по пиріжку з горохом.
- Що, отче,- сказала торговка,- і вам дісталось від молодика?
- І ви бачили ту сцену? Знаєте цього молодого пана?
-Так. То синок багатого землевласника у наших краях - пана Яна Яшовського. Ось на вас він руками махає, а при цьому різних волоцюг у своїй бричці возить і під руку з ними ходить.
- Це яких волоцюг?
- Та є у нас тут, в Оринині, різні.
- А кого саме ви бачили з паном Станіславом?
- Бачила, як їхав у бричці разом з Устимом Однооким. У того волоцюги і пари чобіт немає, а з панами і собі їздить!
- Перепрошую, як звуть того волоцюгу?
- Устим Одноокий. Є у нас такий пройдисвіт. Тільки зимою повернувся з каторги. Цілими днями п'є і гуляє. А за які гроші - не зрозуміло..
Вони заплатили за пиріжки, подякували і повільно пішли до брички.
Отець Нікодим нахмурився, роздумуючи про щось.
Вони підійшли до брички і раптом священик вдарив себе по лобі.
- Точно! От йолоп! Як же я міг забути?!
- Що забути?
- Дочка корчмаря Лейби розказувала, хто вчора був у корчмі. Серед інших, вона згадувала про якогось одноокого. Чи не наш то Устим?
- Іди-но, Георгій, розпитай цю жіночку, де живе той одноокий. А потім поїдемо за жандармами.

Коли Лук'ян Семенович разом зі своїми молодцями заскочили у хату з шаблями наголо, Устим Одноокий навіть не підняв голови. Він був п'яний, міцно спав і голосно, немов старий хряк, хропів, зарившись обличчям у стару подерту подушку.
Протверезів вже у жандармському підвалі, після пари відер колодязної води, які один з жандармів, посміюючись вилив на голову затриманому.
Він усе розповів, як було.
Про те, як йому заплатив пан Станіслав за те, що сам Устим знайшов кривдника пані Оксани і убив його. А що його шукати - каторжани і злодії знають один одного і хто чим промишляє. Розказав, як підстеріг Тольку Палицю у жердецькій корчмі і як полоснув того ножем по шиї, коли той вийшов до вітру.
- Там тоді було темно - мене ж ніхто не бачив! І як це ви знайшли мене?- усе дивувався Устим Одноокий.

- Ну отче, - говорив посміхаючись, Лук'ян Семенович, коли вони сиділи в кабінеті жандарма і пили міцний чай з бубликами, - ви знову мене здивували. Мені хоча б одного молодця з вашими здібностями - ось тоді напевно і не було злочинів у нашому повіті.
- Для мене головне, - відповідав йому отець Нікодим,- що невинно обвинувачений пан Лейба може повернутися до свого дому і своєї корчми. Бо дуже великий гріх – коли невинна людина страждає і несе не свою ношу. Кажуть, у нього там найкраще пиво і квас.
- Так, пиво у жердецькій корчмі дійсно гарне. Не розбавлене.
- Ось, щоб подоляни могли смакувати оте пиво, щоб добра людина жила собі на білому світі і не журилася - для цього ми з моїм Георгієм і прожили цей день.