Пригоди отця Нікодима. Смерть у Медоборах.

Смерть у Медоборах

Тихий липневий ранок здіймався над Медоборами. Сонця не видно за невисокими пасмами гір, що вкриті густим темно-зеленим лісом, але морок ночі розтанув вже без сліду, небо блакитне і чисте, без єдиної хмарки. Жайворонки серед безкрайніх полів весело і безтурботно виспівують свої пісні, радіючи дню, що приходить. Серед зелених пагорбів, оминаючи сірі скелі, неспішно тече Жванчик - неширока річка з високими берегами, які поросли осокою, кропивою і похилими старими вербами. Вздовж правого берега річки біжить вибита кіньми, худобою і селянськими возами дорога у бік Кочубіїва. У цей час через вранішній туман, який стелиться по долині, дороги майже не видно. Але літнє сонце стрімко підіймається над Медоборами і густий ранковий туман потрохи рідшає, поступово починає танути, відповзати у бік річки.
Десь серед полів, за заростями ліщини тихо дзеленчить дзвоник. Здається, що різдвяний ангел заблукав серед липневих нив і здивовано час від часу обережно торкається свого дзвоника. Та поступово вранішній туман сходить - і у конюшині, серед поля, раптом з'являється спина гнідого коня. Голова його схилена донизу. Здається, що це серед поля - великий чудернацький камінь. Але ось кінь робить крок, дзвоник на його худорлявій шиї весело і ніжно бриньчить і раптом з туману, одразу за конем з'являється ще щось велике і прямокутне. Здається, ніби хтось страшний крадеться за конем. Але то всього лише легка двоколісна бричка на якій у наших подільських краях люблять мандрувати поміщики середньої руки, священики і сільські старости. Гніда худорлява кобила пасеться серед поля і тягне за собою бричку. Але візника чомусь не видно. Кобила, пасучись, потрохи виходить ближче до дороги. Візок, легко підскакуючи на сухих грудках і камінцях, одним колесом на мить викочується на край шляху, а потім, ніби передумавши, знову повільно повертається на ниву.
Увесь візок - і м'який диван, обтягнутий жовтою шкірою, і вузькі дерев'яні поручі, і сходинки - рясно вкриті вранішньою росою. Здається, що бричка попала під дощ. Та небо чисте і безхмарне. В ногах, на підлозі брички стоїть відкритий старенький саквояж. Його коричнева шкіра густо заляпана бурими великими краплями. Такі ж краплі на фанерній підлозі візку і на самому дивані. Коли нарешті перші сонячні промені косо лягають на бричку, стає чітко видно, що бурими плямами заляпано майже все тут. Це без сумніву кров.

Отець Нікодим після довгої недільної служби нарешті зняв з себе єпитрахиль, нарукавними, пояс і фелон, обережно сховав усе у шафу, лишившись в одному сірому підряснику. Потім зайшов у пономарку, на мить затримався перед невеличким дзеркальцем, що висіло на стіні. Уважний погляд зморених сіро-зелених очей, коротка борідка зі сріблястими нитками на підборідді - і тих ниточок с кожним днем стає все більше і більше, дві зморшки між темних брів, худорляве загоріле обличчя. Отець Нікодим посміхнувся своєму відображенню і опустив долоні у дерев'яну посудину з водою. Він почав мити руки - обов'язковий ритуал після богослужіння. Звичайно йому допомагав, поливаючи з глечика його помічник і вихованець Гожо, та не цього разу. Напередодні хлопець ремонтував двері у хліву і поранив руку. Рана була не дуже серйозна, та все ж кровила, а з кров'ю до олтаря йти негоже. Тож отець Нікодим тепер порався сам. Люди після причастя вже порозходились, диякона отець Нікодим також відпустив, лише стара Секлета все ще поралась у храмі, вимиваючи фарбовану підлогу.
Привівши себе до ладу, священик ще якийсь час задумливо сидів на лаві під іконами, та потім, ніби прокинувшись, стрепенувся і піднявся. Треба вже йти додому.
По дорозі він вирішив зайти до Степана Івановича Ігуменцева - красноставського лікаря і давнього товариша. Отець Нікодим обробив рану Гожо, та все ж треба було взяти у лікаря чи то мазі, чи то настоянки, щоб, не дай Боже, не було ускладнень. За одно привітається зі старим товаришем.
Лікар до церкви ходив нечасто, то ж бачились вони час від часу.
Отець Нікодим лишив ключі від храму старій Секлеті і попрощавшись, вийшов у двір. Привітний липневий день набирав силу. Яскраве літнє сонце заливало село теплими променями. Небо було чистим. Десь за хатами час від часу протяжно гуділа худоба. Голосно цокали кури та індики. Отець Нікодим вже давно звикся з усіма цими сільськими звуками, вони стали для нього такими рідними і близькими, що коли по справам йому треба було відлучатись до міста, священик навіть починав скучати за рідними Красноставцями.
Він неспішно пішов вздовж дороги по вибитій ногами стежці. Селяни, що зустрічались йому на шляху, привітно посміхались і просили благословення. Отець Нікодим хрестив людей і у відповідь кланявся. Він знав усіх їх - вони сповідались у нього, приходили до церкви зі своїми тривогами, болем і образами. А йому, як священику, треба було знайти слова втіхи для кожного з них. Він знав усі їх тайни, страхи і радості і через це священик відчував, що усі ці люди ніби стали частиною його душі, як буває з рідними по крові.
Коли отець Нікодим підійшов до будинку лікаря то одразу ж помітив, що легкої брички, на якій їздив Степан Іванович немає.
Чи не поїхав лікар на виклик до когось з хворих? Але вікна у хаті були прочинені, тож хтось дома повинен бути.
Отець Нікодим підійшов до дверей і постукав. Через деякий час заскрипіли петлі, двері відчинились і на порозі священик побачив стару худоряву жінку - смуглу і зморщену, наче копчена груша.
- Бог в поміч! - привітався отець Нікодим. Це була Одарка - помічниця лікаря у домашніх справах. Степан Іванович був старим бездітним вдівцем, часу займатися господарством у нього майже не було, то ж стара Одарка могла і борща зварити, і у хаті прибратись, а інколи і допомогти лікарю коло хворих. Вже довго будучи коло лікаря і себе жінка вважала ледь не лікаркою. Серед селян ходила важно, з гордо піднятою головою. Бувало і до неї люди приходили, питаючи про свої недуги, на що стара завжди відповідала:
- Тут тільки позиторії допоможуть. Йди з Богом до Степана Івановича - він все видасть.
Люди на пораду кланялись, дивуючись розуму старої і йшли до лікаря просити якісь дивні позиторії.
Коли отець Нікодим побачив стару Одарку, то одразу помітив, що вигляд у жінки був трохи розгублений. Вона ніби чекала когось іншого.
- Господи! Це ви, отче!
- А де Степан Іванович?
- Та ось, ще вчора після обіду поїхав до Коцюбіїва, - Одарка завжди називала не Кочубіїв, а саме Коцюбіїв, - і досі не повернувся.
Отець Нікодим здивовано підняв брови.
- Я вже навіть і не знаю, що думати, кому казати,- стара сплеснула жилавими руками.
- Благословіть, отче і проходьте, будьте ласкаві.
Священик перехрестив жінку і зайшов у чисту світлу хату. Тут пахло сухими травами і ледь-ледь ліками.
- Степан Іванович повинен був повернутися ще вчора вечором,- стара дошкандибала до вікна і зачинила - щоб не залітали мухи.
- То він поїхав за викликом?
- Так. До пані Ружицької. Він останнім часом частенько їздить до неї - по кілька разів на тиждень.
Отець Нікодим знав, що пані Ружицька Амалія В'ячеславівна - молода поміщиця з Кочубіїва, хворіла на сухоту. Вона мешкала з братом - паном Андрієм, не мала ні дітей, ні чоловіка. Пані Амалія і пан Андрій почали жити у маєтку зовсім недавно - не більше року. Після того, як раптово помер їхній батько - пан Владислав, доволі багатий поміщик, який мав польське коріння і походив зі старовинного шляхецького роду Ружицьких. Коли батько помер, брат і сестра, які до цього жили за кордоном, повернулись у родовий маєток і почали господарювати. У них це досить непогано виходило, особливо пан Андрій мав легку енергійну вдачу, швидко знаходив спільну мову з заможними селянами, купцями і сусідами. А ось пані Амалія хоч і мала відкритий і доброзичливий характер, все ж була хворобливою жінкою - слабким місцем були легені. Тому напевно красноставський лікар Степан Іванович, який до цього лікував ще старого пана В'ячеслава, тепер знову був частим гостем у маєтку Ружицьких.
Але було досить дивно, що лікар не попередив свою служницю, що затримається на ніч у Кочубіїві.
- А ви чого хотіли, отче? - спитала стара Одарка, підсліпувато розглядаючи отця Нікодима.
- Хотів узяти у Степана Івановича бальзаму для загоєння рани...
- Вам позиторії потрібні,- важно відповіла стара.
Священик ледь помітно посміхнувся, але нічого не став говорити.
- Я зайду до Степана Івановича трохи пізніше - надіюсь, він вже тоді буде дома.
Отець Нікодим вийшов з хати, і пішов у бік своєї садиби. Він усе думав про лікаря - невисокого чоловіка, майже завжди веселого і дотепного співрозмовника, ровесника самого отця Нікодима. Кругле обличчя з уважними маленькими карими очами під круглими окулярами, червоні ретельно поголені щоки, повні губи за якими ховались мілкі, наче фарфорові зуби, а ще вузькі долоні з довгими, наче у музиканта, пальцями. Від Степана Івановича завжди пахло фіалковою водою для гоління і дорогим тютюном. Вони частенько любили посидіти на лаві в тіні під вишнею коло будинку отця Нікодима і розмовляти про медицину, Біблію, древності, літературу. Деколи Гожо читав їм у голос свіжі Губернські відомості і Степан Іванович пускаючи дим, полюбляв коментувати різні новини. Хоч лікар і не вважав себе віруючою людиною, називав себе агностиком, але завжди з інтересом відносився до християнства, знав тонкощі богослужіння.
- Хоч я людина не релігійна, але це так цікаво, це історія людства, історія цивілізації,- завжди відповідав він отцю Нікодиму, коли той питав його про причину інтересів до релігії,- і ще це дар, якого я, на жаль, поки не маю.
З ним було цікаво. Ось і Гожо його любив.
Коли отець Нікодим нарешті зайшов на подвір'я, то побачив свого вихованця Гожо - молодого чорнявого парубка сімнадцяти років. Він як раз виходив із курника і ніс у хустці добру дюжину яєць.
Побачивши отця Нікодима, він посміхнувся і витер рукавом піт із загорілого чола.
- Там на вас чекає свіжа рибна юшка.
- Ого! То значить сьогоднішня рибалка вдалася?
- Так. Кілька гарних карасів, з десяток верховодок і гарний клень.
- От і добре. А то я такий голодний, що у животі вже бурчить.
- Зараз ще яєчню підсмажу і будемо обідати,- Гожо зайшов до хати.
Вони з отцем Нікодимом господарювали самі. І їжу готували теж самі. Отець Нікодим, як старий холостяк умів добре куховарити. Борщ міг приготувати так, що не кожній господарці такий вдавався. Ось і свого вихованця він також навчив готувати. Тим більше, що сам парубок любив цю справу. Особливо добре йому вдавалась якраз рибна юшка - з свіжою зеленню, корінням і обов'язково зі жменею промитого пшона.
Поки Гожо смажив яєчню, Отець Нікодим привів себе до ладу - умився, переодягнувся. Потім, прочитавши молитви, вони нарешті сіли обідати.
- Після служби зайшов, було, до лікаря,- сказав отець Нікодим,- хотів якогось бальзаму для твоєї рани взяти, але не застав дома Степана Івановича.
- Та не страшно,- Гожо махнув рукою,- там лише невелика подряпина і та заживає. Добре, що обробили горілкою одразу. Вже зовсім не болить, хоча спочатку трохи припікало.
- От і добре. Та все ж треба буде ліків узяти. Зайвим воно не буде. Зайду до Семена Івановича сьогодні після обіду ще раз.
Але коли отець Нікодим трохи пізніше зайшов до лікаря, то знову не застав його дома. Але застав з десяток селян, які чекали Семена Івановича за хвірткою. То були пацієнти. Одарка стояла між них і щось розповідала. Священик ще здалеку почув її характерний старечий голос. Побачивши священика, усі замовкли і вклонились.
- Немає, отче, нашого лікаря,- нарешті промовила стара.
- Такого ніколи і не було, щоб Семен Іванович так надовго десь затримувався. Не знаю, що і робити. Ось і люди чекають на нього...
Неприємна невидима голка заколола у серці священика. Він добре знав характер лікаря і знав його як людину акуратну і педантичну. Не міг лікар ось просто так щезнути на цілий день. Треба було щось робити. І рішення він прийняв швидко.
- Я ось тепер поїду до Кочубіїва,- сказав отець Нікодим,- до панів Ружицьких, може він там лишився гостити. Якщо раптом лікар знайдеться - обов'язково дайте мені знати. Добре?
- Добре, отче. Відправлю до вас хлопчину. Їдьте з Богом!
Орлика Гожо запряг швидко. Через п'ятнадцять хвилин легка бричка отця Нікодима вже була готова для подорожі.
- Благословіть і мені з вами поїхати, отче,- сказав Гожо.
- Чому б ні? Поїхали, коли є бажання.
Отець Нікодим разом з Гожо виїхали майже одразу. До Кочубіїва було їхати не більше години вздовж живописного берегу річки Жванчик. Маєток панів Ружицьких знаходився на горі, перед самим селом, яке розкинулось трохи далі і нижче - по вузькій долині річки. Білені невеличкі хатки під солом'яними дахами притискались до блакитної стрічки Жванчика, немов молоденькі вівці до поїлки. Дорога до села йшла вздовж високого берега, пахло намулом і вербовим листям.
- Може Семен Іванович лишився погостити у маєтку? Може щось з пані Амалією? - Гожо висував одну версію за іншою. А священик лише мовчки роздивлявся чудові подільські краєвиди, натягнувши свого солом'яного бриля майже на самі очі. Полуденне сонце на безхмарному небі поливало землю щедрим липневим світлом і теплом.
- А може він лишився на весіллі десь у Кочубіїві? - продовжував фантазувати парубок.
- Все може бути,- тихо і задумливо відповів священик.
- Та ні! Скоріш за все наш лікар лишився у маєтку.
- Ось скоро приїдемо і самі все побачимо. До маєтку - вже рукою подати.
І точно, коли Орлик повернув за одну із гостроверхих скель, нарешті вони побачили на високому пагорбі маєток. Це був двоповерховий кам'яний будинок, з флігелем і біленими колонами перед входом. Ліворуч від будинку темнів парк, який облаштував ще пан Януш - дід теперішніх господарів.
- Схоже на фортецю,- сказав Гожо, роздивляючись маєток здалеку.
- Коли його будували він і задумувався, скоріш усе, як дім-фортеця,- відповів священик.
- З вікон маєтку, напевно, відкривається чудовий краєвид. Уся долина Жванчика наче на долоні.
Тим часом Орлик повернув праворуч - дорога до маєтку йшла не прямо, а наче стрічка, обвивала гору.
- А он наші Красноставці,- вказав отець Нікодим на біленькі хатки серед густої зелені садів внизу.
Через деякий час бричка виїхала на широку алею, обсаджену липами. Алея вела прямо до центрального входу.
Коли вони нарешті під'їхали до будинку, на зустріч до них вийшов невисокий худорлявий чоловік середніх років. Він був одягнений у кремовий костюм і високі коричневі мисливські чоботи. Смугле загоріле обличчя прикрашали темні широкі бакенбарди, які, здається, добавляли кілька років віку, ще доволі молодому чоловікові. На голові його був мисливський фетровий капелюх з пером, а в руках тонка тростина. Це без сумніву був пан Андрій Ружицький, який напевно ще здалеку побачив бричку, що наближалась до маєтках і вийшов зустріти гостей.
Отець Нікодим вже був знайомий з паном Андрієм, знав, що Ружицькі - старий польський рід, тож і пан Андрій, і пані Амалія, як і їхні пращури були католицької віри.
В кінці парку, там, де розташовувалась усипальниця роду Ружицьких, навіть була невелика католицька капличка, бронзовий хрест якої здіймався над кронами старих лип.
Пан Андрій примружився, намагаючись розгледіти гостей.
- Отче, невже це ви? - широка посмішка осяяла обличчя господаря.
- Мир вашому дому,- священик зіскочив з брички і знявши солом'яного капелюха перехрестився і потім, посміхаючись, промовив:
- Так це я, пане Андріє.
- Радий вас бачити! - господар зійшов зі сходів і протягнув долоню, вітаючись. Священик відчув тверде, трохи нервове рукостискання.
- С ким маю честь? - спитав пан Андрій підходячи до Гожо.
- Це мій вихованець і товариш, Георгій,- представив Гожо священик.
- Дуже приємно,- відповів господар, коротко поклонившись і потиснувши руку хлопцеві.
Гожо нахилив голову і стримано посміхнувся. На щоках його з'явився рум'янець.
- Проходьте, панове, - господар жестом запросив гостей до будинку,- вип'єте з дороги чарку малинової і розкажете, що привело вас до нашої скромної оселі.
Отець Нікодим і Гожо почав повільно підійматись по сходах, але раптом священик зупинився, ніби щось забув, і швидко спитав:
- Степан Іванович тепер у вас гостить?
- Що?
Навіть Гожо помітив, як обличчя пана Андрія враз стало блідим.
- Степан Іванович? Еее... Він був у нас вчора - приїздив до моєї сестри. Але вчора вечором він і поїхав. А чому ви питаєте?
- Та ні, нічого такого,- священик знову почав повільно підійматись.
- Просто вчора вечором він як поїхав до вас, так до сих пір і не повернувся. Ви щось знаєте з цього приводу?
- Як це не повернувся? Ні, я нічого не знаю. Заходьте, будьте ласкаві,- пан Андрій завів гостей у простору світлу гостинну.
- Степан Іванович у нас частий гість - це через хворобу моєї сестри. Ось і вчора він був у нас. Він оглянув хвору - хоча завдяки лікуванню, сестрі тепер набагато краще. Ми повечеряли, а потім Степан Іванович поїхав.
- У котрій годині?
- О восьмі пополудні, може трохи пізніше.
Пан Андрій відчинив буфет і, діставши графин з яскраво-червоною наливкою, розлив напій у невеликі кришталеві бокали. Рука господаря ледь помітно дрижала.

- Це якась дивина,- сказав пан Андрій.
- Доброго здоров'я, панове!
Раптом відчинилися двері гостинної і у кімнату зайшла висока худорлява жінка у пишному темно-зеленому платті. Довге каштанове волосся було зібране зеленою стрічкою позаду і ледь прикривало тонку довгу шию і відкриту верхню частину грудей. Великі сіро-блакитні очі з цікавістю розглядали гостей.
- Яка вона гарна, - подумалось Гожо.
Отець Нікодим і його вихованець піднялись з дивану і вклонились.
- Це моя сестра і господиня цього маєтку пані Амалія,- сказав пан Андрій,- отця Нікодима ти напевно знаєш, а це його вихованець, пан Георгій.
- Так, слава отця Нікодима лине по усій губернії,- сказала, посміхаючись пані Амалія, - хто ж не чув про його гострий розум і про усі ті загадки, які він розплутує. Рада вас бачити!
Нічого не говорило про те, що ця жінка хвора. Хіба що ледь помітна блідість, навіть фарфоровість шкіри.
Отець Нікодим скромно поклонився.
- Уяви, - нервово посміхнувся пан Андрій, - святий отець розшукує Степана Івановича.
Жінка завмерла на мить, між темними широкими бровами пролягло дві тонкі зморшки.
- Ось святий отець каже, що пан лікар як поїхав від нас, так до цієї пори не повернувся додому!
- Як не повернувся?!
- Так. Дійсно не повернувся. Степан Іванович близька мені людина. І ми ось відправились на його пошуки. Ми думали, що зустрінемо його у вас...
- Ні. Він вчора після вечері поїхав від нас,- голос пані Амалії звучав тихо і задумливо.
Отець Нікодим зробив ковток з бокалу і мовчки розглядав господарів. Нарешті після паузи сказав:
- Дуже смачна малинова наливка... То може ви знаєте, куди міг поїхати Семен Іванович? Він нічого не говорив про свої плани?
- Ні. Ми повечеряли і він поїхав. Пан лікар частий гість в нашому домі. Ми провели звичайний вечір, - голос пана Андрія знову звучав майже весело і безтурботно,- куди ж увечері він міг поїхати окрім дому?
- А щось дивне було в його поведінці?
- Нуу, не думаю. Не пам'ятаю чогось дивного чи незвичного. Ми вечеряли, читали вголос новини...
- А як ви себе почуваєте, пані Амалія? - спитав отець Нікодим у господині дому, яку, здавалось, новина про дивне зникнення лікаря привела у повне збентеження. Вона кидала швидкі погляди то на брата, то на священика, то на Гожо, який, тримаючи бокал у руці, мовчки спостерігав за сценою.
- Я? Дякувати Богові, добре. У порівнянні з тим, що було у квітні - так я майже здорова.
- От і добре,- м'яко відповів священик, ставлячи бокал на стіл.
- Жаль, що ми не застали Семена Івановича у вас. Будемо надіятись, що з ним усе добре.
- Господи, я так розхвилювалася,- голос пані Амалії затремтів.
- Не хвилюйтесь, пані Амалія. Думаю, надіюсь, що все буде добре.
- Але якщо раптом лікар з'явиться у вас - прошу, дайте нам знати.
- Так!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше