Справа 3. Смерть на камені.

 Отцю Нікодиму снився дивний сон. Ніби він пливе на старенькому човнику через широку глибоку річку. Під ногами лежать два його старі шкіряні чемодани. В тих чемоданах повно якихось потрібних і важливих паперів. Але дошки човна зігнили і розтріскались, через них струмочками тече вода і поступово човен наповнюється тою водою і тоне. Але його то не дуже хвилює - більше усього його бентежить те, що намокнуть чемодани. Та до іншого берега ще дуже далеко і назад повернути немає змоги. Отець Нікодим відчуває, що скоро човен потоне, і сам він не вміє плавати, але за себе чомусь зовсім не страшно, лише одне питання його хвилює - як же врятувати ті чемодани. Човен наповнюється водою і починає розгойдуватись. Отець Нікодим чіпляється руками за борти і намагається втриматись...

- Отче, отче!
Священик прокинувся, ніби винирнув з чорної води. Він відчув, що його будять. Хтось несамовито трясе його за плече.
- Отче, прокиньтесь!
Отець Нікодим сів на ліжко, протер очі. Перед ним стояв помічник економа брат Сава - старий монах, худий і згорблений.
- Отче, біда! Вставайте!
- Що сталося?
- Таке горе! Два наші вихованця розбилися! Вас до себе терміново викликає пан ректор.
- Він у себе?
- Так!
- Добре. Через п'ятнадцять хвилин буду.
- Яка біда, яка біда!
Отець Нікодим почув, як за його спиною гримнули двері і далі мілкий стукіт кроків, що віддалялися, по кам'яному коридору келійного дому.
Вже більше як місяць отець Нікодим жив тут, у гостьовій келії Подільської духовної семінарії. У Кам'янці, з початку осені діяв суворий карантин у зв'язку з епідемією холери. З міста нікого не випускали - на виїздах стояли поліцейські кордони. Так що навіть документ від самого губернатора не міг дозволити якось вибратись з закритого міста, яке стало для усіх городян і тих, хто тут опинився, пасткою.
Отець Нікодим приїхав до Кам'янця в кінці вересня за проханням ректора отця Інокентія і планував тут бути не більше тижня.
Та ось уже закінчився жовтень, почалась негода і постійні холодні дощі, а він все у Кам'янці. Через те, що багато викладачів семінарії хворіли, а деякі навіть віддали Богові душі, отець Нікодим тимчасово виконував обов'язки благочинного семінарії і навіть отримував платню. Йому виділили казенний будинок згідно посади, але отець Нікодим не захотів там зупинятись і попросив кімнату у келійному домі, недалеко від головного корпусу. Він сумував за домом, за своїм вихованцем Гожо, який залишився сам у Красноставцях. Отцю Нікодиму здавалось, якщо він не буде обживатись тут, у місті, то зможе швидше потрапити додому. Ось і жив, неначе студент - у невеличкій келії, обідав у семінарській трапезній і читав лекції для наляканих епідемією вихованців семінарії.
Точно через п'ятнадцять хвилин отець Нікодим був у ректора семінарії отця Інокентія, який нервово проходжав просторим кабінетом, заклавши короткі пухкі руки за спину. Це був повний, уже в літах чоловік, з густою довгою бородою і широким немов картоплина носом, що надавав його власнику трохи кумедний, втім оманливий вираз - бо хто ближче знав його Всесвітлійшого отця ректора, добре знали і його крутий характер. Побачивши отця Нікодима, пан ректор короткозоро примружився на мить, та пізнавши відвідувача, посміхнувся і кашлянувши голосно сказав:
- А, це ти отче! Чекаю тебе, сідай.
- Ось бачиш, пізня година, але доводиться працювати.
- Ти сідай,- він вказав на одне з крісел.
- У нас сталась страшна пригода. Окрім тої клятої епідемії, Господь послав нам нове випробування. Сьогодні, коли вже стемніло, коло Гончарної башти, якась жінка почула крики. Вона одразу покликала жандармів, а коли ті прийшли , то знайшли під скелею тіло одного з наших вихованців. А коли обстежували все навкруги, почули стогін і виявили покалічену людину, яка скоріш за все також зірвалась зі скелі. Це також одним з наших вихованців. Зараз він знаходиться у земській лікарні. Прошу тебе отче - терміново вирушай туди і дізнайся там про все. Візьми Святі дари обов'язково - бо кажуть, що хлопчина може до ранку не дожити. Коли все що потрібно зробиш і дізнаєшся подробиці цієї страшної справи - одразу до мене. Зрозумів?
- Господь дає одне випробування за іншим - спочатку епідемія, викладачі і вихованці хворіють, ще ось два дні, як десь пропав бібліотекар брат Лаврін Чаплинський, а тепер ось це горе...

Серед нічного міста було холодно і темно. Ліхтарі горіли лише подекуди - оливу в них майже не підливати у часи епідемії. Вітер кидав в обличчя мокре листя і мілкі колючі краплі дощу. Отець Нікодим натягнув капелюх на самі очі, засунув руки у кишені і намагався йти ближче до стін будинків, щоб хоч якось захиститись від негоди. Повернувши з чергового провулку, він побачив різке жовте світло поліцейського ліхтаря.
- Так, жандарми все ще тут,- подумав отець Нікодим, коли наближався до земської лікарні. Він побачив жандармську карету і згорбленого жандарма, який ховався від дощу під невеличким піддашком коло входу. Побачивши священика, той розправив плечі і поклав руку на ремінь.
- А, це ви отче? Проходьте, проходьте.
Жандарм відчинив двері перед отцем Нікодимом.
Всередині пахло спиртом і тютюновим димом. Лікар Тихон Христофорович Юрчишин - невисокий чоловік середнього віку з невеличким акуратним животиком, блискучою від поту лисиною і русявими бакенбардами, стояв коло жандармського офіцера і курив невеличку люльку. Побачивши священика приязно посміхнувся - вони з отцем Нікодимом давно були знайомі. Жандармського офіцера Лук'яна Семеновича отець Нікодим також знав - познайомились ще рік тому, по скандальній справі на весіллі.
- А, це ви отче,- голосно і весело сказав жандарм,- що це ваші вихованці вночі по скелям розгулюють?
- Доброї ночі і вам панове,- не звертаючи уваги на деякі голки у голосі жандарма, відповів священик.
- Доброї ночі, отче - відповів лікар, пускаючи клубок сизого диму.
- Ви до семінаристів? Одного знайшли вже мертвим, а ось інший поки живий.
- Поки?
- Так, поки. Бо по усім показникам - стан його викликає занепокоєння і думаю, до ранку він не доживе.
- Я можу його бачити?
- Так, звичайно. Тільки отче...
- Так?
- Ви знаєте, що зараз відбувається у місті. У нас карантин, так що наполегливо прошу вас ні до чого не торкатись і ні кому з присутніх руки не тиснути. Усіх хворих холерою ми тут, у лікарні, намагаємось не тримати - вивозимо до приміщень старої казарми, та все ж будьте обережні. Ось, те саме тільки-но казав пану офіцерові.
- Зрозумів вас. Дякую за застереження Тихон Христофорович.
- Я вас отче почекаю,- сказав жандарм,- у мене до вас будуть питання.
Священик коротко кивнув.
Лікар відвів отця Нікодима до палати, де лежав поранений. Коли вони зайшли, хлопець відкрив очі. Священик побачив бліде, землистого кольору обличчя і одразу зрозумів, що хлопець проживе зовсім недовго. Священик не пам'ятав цього студента, можливо через те, що сам був у семінарії не довго, а можливо через те, що не викладав на старшому курсі, бо це, судячи по темній густій щетині на щоках, був студент старшого курсу.
Отець Нікодим зняв пальто, дістав із саквояжа требник і Святі дари.
Поранений не відповідав на запитання отця Нікодима під час сповіді і соборування, лише сльози текли по впалим блідим щокам. Але коли таїнства були закінчені, поранений тихо застогнав. Отець Нікодим нахилився до нього.
- Що з вами сталося?
Але студент нічого не відповів, лише рука його сповзла знесилено вниз до кишені на мокрому підряснику. Отець Нікодим обережно відсторонив зведену судомою і вимащену у багнюці долоню і засунув руку до кишені. Там щось було, щось невеличке. Священик витягнув округлий предмет на світло - то була старовинна золота монета. Отець Нікодим подивився на пораненого і тихо спитав:
- Звідки це у тебе?
Але той лише закрив очі і знову сльоза тоненьким струмочком потекла вниз по щоці.
Священик перевірив також інші кишені, але там нічого не було. Потім ще раз перевірив ту саму кишеню і витяг звідти якийсь мокрий листочок.
- Що це? Неначе вирвана сторінка з якоїсь книжки,- подумав священик,- добре, потім розберусь.
Хлопець на деякий час ніби забувся. Священик оглянув пораненого і тільки тепер побачив, що одна нога була якось страшно вивернута.
- Господи помилуй!
Через деякий час тіло студента раптом напружилось, ніби він зібрався встати, очі широко відкрились. Отець Нікодим швидко підійшов ближче, взяв пораненого за холодну руку і заглянув у очі - там він побачив смертельну тугу. Священик почав читати молитву і вже наступної миті поранений обм’як, очі його закотились. Він помер.

- Отче, а ви знаєте, що на тілі того семінариста, якого знайшли уже мертвим, була ножова рана? - сказав жандарм посьорбуючи гарячий чай з блюдця.
Отець Нікодим, лікар Тихон Христофорович і жандармський офіцер пан Нечипорук сиділи в кабінеті лікаря і пили чай з лимоном.
- Проникаюча рана з правої частини спини,- уточнюючи сказав лікар.
- То виходить, Лук'ян Семенович, на вихованців було скоєно напад?
- Так то так,- задумливо сказав жандарм,- але якого дідька, перепрошую отче, вони вночі вештались по міським закуткам? Що вони там робили?
- Ну, відома справа,- зморено посміхнувся лікар,- напевно тут замішана жінка, а може і не одна.
- Як їх знайшли? І хто перший побачив?- спитав священик.
- Вірменка - швачка стара Астіне почула крики,- відповів жандарм,- вона там зовсім поруч живе. Ось не спиться бабі вночі.
- Зрозуміло. І що ви Лук'ян Семенович міркуєте по цій справі? Напевно у вас є вже якась версія?- отець Нікодим подивився на жандарма і стиснув у кишені золоту монету.
- Яка там версія,- відмахнувся жандарм, підливаючи собі ще чаю,- відома справа - пішли хлопці вночі погуляти, випили трохи, але напевно перестріли злих людей, яких у ці складні часи у місці розвелося, наче мух у хліву. І ось одного нещасного підрізали ножиком, а інший видно кинувся захищатись, та і його зі скелі скинули. А тих бешкетників тепер бери шукай... Та може і знайдемо колись,- жандарм знову засьорбав чай і заохав від задоволення,- що ж робити - тепер люди і так мруть від тої клятої холери.
Жандарм голосно присьорбуючи, відпив гарячого чаю.

Наступного ранку, як тільки зійшло сонце, отець Нікодим накинувши на плечі ще вологе пальто і відправився до місця злочину. Йти було недалеко, тож вже зовсім скоро він неквапливо ходив коло Гончарної башти і уважно роздивлявся, шукаючи сліди. Після нічного дощу на пожовклій траві зовсім нічого не можна було розібрати. Людей на вулиці майже не було, тож отець Нікодим міг спокійно все оглянути. Він підійшов до краю скелі, обережно перехилився - десь з під стіни донизу йшла непримітна стежка. Напевно десь праворуч навіть можна було спуститись донизу.
Він вже хотів йти далі, але раптом побачив на стіні башти бурі плями крові.
- Виходить це тут вбивця скривавленими руками доторкнувся до каменю.
Спочатку отцю Нікодиму здавалось, що слідів на землі зовсім немає, та с часом, у нього ніби сфокусувався зір і він почав бачити.
По траві, потім по бруківці ніби тягли щось важке. На землі були чіткі сліди - дві рівні смуги, ніби від маленьких санчат. Та на бруківці ці смуги пропадали. Отець Нікодим подивився, куди були направлені ті незрозумілі смуги - кудись до будинків на іншому боці вулиці.
Священик пройшов трохи далі, до початку непримітної стежки і почав потрохи спускатись вниз. Трава була мокра і слизька, декілька разів священик ледь не скотився вниз. Внизу він одразу знайшов місця, де лежали нещасні. Дощ не зміг до кінця змити кров. Чіпляючись за гілки кущів, отець Нікодим попробував піднятись трохи вище. Та ось між кущів щось заблищало. Священик підповз ближче, розвів руками мокрі гілки і побачив ножа. Це був звичайний столовий ніж з дерев'яною рукояткою і сточеним від довгого користування лезом. Отець Нікодим обережно підняв ніж і побачив, що той увесь був у крові. Це точно було знаряддя вбивства!
Серце отця Нікодима колотилось у грудях від хвилювання. Він обережно обернув ножа у хусточку, сховав у кишеню пальто і поліз назад.
Коли нарешті опинився знову нагорі коло башти, увесь підрясник і чоботи були у багнюці. Та це не страшно - головне, що був результат. Отцю Нікодиму не терпілося вивчити знахідку, все передивитись, але він вирішив, що все уважно подивився вже у своїй келії. Тепер він став оглядати місце злочину нагорі і намагався уявити, як усе відбувалось.
- Вихованці йшли по вулиці Довгій,- розмірковував священик,- повернули до Гончарної башти; десь тут на них напали злодії.. одного хлопця вдарили ножем, інший кинувся до них; зав'язалась боротьба... Ні, ні! щось тут не сходиться..
Отець Нікодим сховався за стіною від пронизливого вітру, дістав з кишені золоту монету, уважно став роздивлятись. Монету прикрашав портрет короля з гострою борідкою, довгим носом і орлом з розправленими крилами з іншого боку - це було схоже на старовинний польський золотий дукат , чи щось подібне.
- Важкий!- чисте золото. Де ж він його взяв? Чому перед смертю нещасний вказав мені на цю монету? Може хлопців пограбували? Але звідки взялось у семінаристів польське золото?
Отець Нікодим сховав монету і почав повільно прогулюватись по вулиці, роздумуючи і шукаючи відповіді на непрості питання.
Холодний пронизливий вітер обдував обличчя, пальці на руках неприємно кололо від холоду. Отець Нікодим засунув руки у кишені пальто, але і там було холодно - пальто наскрізь було мокрим.
- Ось би зараз гарячого чаю,- мрійливо подумав священик, - коли повернусь у семінарію, обов'язково накип'ячу води і заварю міцнющого чаю - треба буде відігрітись.
Раптом він відчув, ніби за ним хтось спостерігає. Священик повернувся і побачив стару жінку, яка стояла коло хвіртки одного із будинків, такого ж старого і схожого на свою хазяйку. Вона уважно дивилась темними немигаючими очима на священика, не соромлячись і не відводячи погляду.
Отець Нікодим повільно пішов до жінки.
- Доброго здоров'я!
- Доброго,- не одразу відповіла вона.
- Ви що, священик?
- Так,- посміхнувся отець Нікодим.
- А що тут шукаєте?
- А ви знаєте, що у вас тут сьогодні вночі загинули два семінариста?
- То вони семінаристи? Так знаю, це я покликала жандармів.
- Ви Астіне?
- Так, це я і я все чула.
- Що ви чули?
- Я почула крик. Короткий, але я одразу зрозуміла, що сталась якась біда.
- Ви бачили, як на них напали?
- Вночі тут темно і майже нічого не видно. Та я бачила якихось людей. Напевно отих нещасних. А може інших. Не знаю... Але я добре чула шум боротьби і крик. Я визирнула у вікно, але нікого толком і не бачила. Мені здалось, що ніби якась тінь промайнула он там,- стара вказала у напрямку густих кущів ліщини коло башти,- але може то мені привиділось. Більше я нікого не бачила. Але той крик - він досі у мене у вухах.
- Дивно..,- вголос подумав священик.
- Що?
- Нічого, то я так.
- То вони дійсно були семінаристами?
- Так,- зітхнув отець Нікодим, озираючись.
Стара Астіне деякий час мовчала, ніби щось хотіла сказати.
- Ви ще щось хотіли сказати?
- Ні,- швидко відповіла стара,- прощайте, мені потрібно йти, - і жінка зашкандибала у сторону будинку.
- Чого це вона? Чи чогось злякалась?- подумав було отець Нікодим, дивлячись їй услід.
- Дуже дивно.
У грубі весело потріскували дрова. Отець Нікодим сушив наскрізь мокре пальто і сапоги. Священик дістав пляшку кагору, розбавив солодке вино водою, добавив трохи меду і поставив все те кип'ятити. Поки вино грілось, дістав свої знахідки і уважно розглядав їх на столі коло вікна. Отець Нікодим вирішив спочатку все ще раз уважно перевірити, а потім вже йти на доповідь до ректора. Священик обережно розвернув хусточку і розглядав ніж. Це був звичайний ніж, який використовують у господарстві для побутових потреб.
-Стоп. Для побутових потреб,- продумав ще раз про себе отець Нікодим.
-А хіба злодії ходять на свою чорну справу зі звичайним побутовим ножем? Так, він доволі великий, але дуже незручний як зброя.
Священик взяв ніж у руку, як беруть вбивці і кілька разів штиркнув повітря.
- Рукоятка занадто коротка і незручна. Хіба що капусту або хліб різати. А це що?
Він підніс ножа ближче до очей і нахилився до вікна, що краще розгледіти. На дерев'яній рукоядці, під бурими плямами крові, було ледь помітне клеймо. Отець Нікодим нігтем обережно зчистив заскорузлу кров.
- Якісь прямокутники, хрестик...
У священика було відчуття, що він вже бачив таке клеймо.
- Та це ж!...
Серце забилось швидко - швидко. Він раптом зрозумів, де бачив це клеймо.
То не були прямокутники і хрестики, то були літери ПДС!
- Подільська духовна семінарія! Це був ніж з семінарії!
- Так, спокійно,- думав священик,- ніж із нашою семінарії. То виходить, що вбивця користувався семінарським ножем. Але ж... виходить, що вбивця - хтось із тих, хто має відношення до семінарії!
Отець Нікодим відклав ножа і узяв папірець, який він знайшов у кишені вихованця разом з золотою монетою. Обережно розвернув його і підніс ближче до вікна. То був безперечно сторінка з якоїсь книжки.
- Що тут? Текст і малюнок... А, це гравюра!
Текст внизу був написаний латиною, а зверху була невелика гравюра. На ній було зображено чи то якій будинки, чи ще щось - через вологу і бруд було важко точно розібрати. Священик поклав листок на стіл і почав обережно лити на нього воду для того щоб змити бруд. Через деякий час отець Нікодим побачив, що на гравюрі були зображені не будинки, а могильні плити і склепи. То було якесь кладовище. Внизу, під гравюрою був напис латиною:
Усипальниця Кафедрального собору святих апостолів Петра і Павла у Кам'янці.
Отець Нікодим обережно склав листок і сховав до нагрудної кишені підрясника, ніж завернув назад у хусточку і сховав у стіл. Потім налив собі у склянку вино і повільно і з задоволенням почав пити невеликими ковтками терпкий і гарячий напій.
- Треба буде розповісти пану ректору про семінаристів,- думав отець Нікодим, плануючи свій день,- але про ніж говорити ще рано. Потім треба буде піти до бібліотеки, можливо цей листок з одної із наших книжок.
Можливо вихованці недавно брали якісь книжки у бібліотеці... Стоп!
Священик раптом згадав, що декілька днів назад пропав бібліотекар семінарії брат Лаврін Чаплинський.
Отець Нікодим від хвилювання став ходити по келії.
- Треба йти до бібліотеки! Але спочатку до пана ректора.
У ректора отець Нікодим пробув недовго. Той був зайнятий, але все ж прийняв священик і вислухав його. Отець Нікодим нічого не став говорити про ніж і найдений листок з книги. Сказав лише про те, що другий семінарист помер, що діло зовсім непросте і треба ще дещо з'ясувати.
- У нас захворіло холерою вже п'ять вихованців і два викладачі, один десь пропав і ще ось ці нещасні - хай Господь прийме їхні душі,- тихо і зморено промовив пан ректор.
- Хто ж їх міг вбити?
- Я, Ваша Всесветлосте, зараз і хочу це з'ясувати. Є деяка ниточка, але поки ще рано щось точно сказати.
- Яка ще ниточка?
- Поки рано говорити про це, дайте мені ще трохи часу.
- Ох отче, не темни. Тут і так нічого не зрозуміло.
Помовчавши, він піднявся і промовив:
- Добре, отче, ніколи мені з тобою тут довго ляси точити - і так справ вище голови! Ти як завжди говориш загадками, та я знаю твою вдачу - надіюсь, ти докопаєшся до істини. Як щось стане відомо - одразу до мене. Але у будь якому випадку - завтра в обід ти мені будеш потрібен по іншій справі, так що часу у тебе - максимум до завтра. Зрозумів?
- Так, Ваша Всесвітлосте!
Після доповіді у ректора, отець Нікодим направився одразу до бібліотеки. У великій залі було пусто і тихо, затишно пахло книгами. Цей запах нагадував священику про юність. Отець Нікодим йшов між рядами столів, звук його кроків відбивався відлунням від високих стін і здавалось, що поруч ще хтось йде, тихий і незримий.
Десь у надрах бібліотеки, між старими важкими шафами з книжками щось заскрипіло, ніби якийсь старий механізм прийшов у рух. Отець Нікодим побачив невисоку темну фігуру.
- А, це ти отче!
Фігура вийшла з тіні і отець Нікодим впізнав викладача географії Охріма Петровича Недбайло, який тепер ще й виконував обов'язки бібліотекаря.
- Здрастуйте, Охрім Петрович!
- Добрий день, отче. Чого пожалували? Книжечку хочете взяти?
- Є до вас справа.
- Яка ж?
- Ви напевно знаєте про двох нещасних вихованців, яких вчора знайшли скалічених під скелею?
- Так, звичайно! Господи помилуй! Та один з хлопців, здається був живий.
- Помер вчора увечері.
- О, Господи..Царство небесне!
Охрім Петрович швидко захрестився, його вузькі губи, а за ними і руді рідкі бакенбарди мілко задрижали.
- На кота схожий,- раптом подумалось отцю Нікодиму,- ну вилитий кіт-пакосник.
- Ех, давно до сповіді мені треба за образи людей,- одразу ж засудив себе, також про себе, священик.
- Охрім Петрович, мені потрібно з'ясувати, чи брали оті хлопці у останній час книги і якщо брали, то які саме.
- Це з'ясувати не важко - у нас все записано.
- Буду вам дуже вдячний.
Охрім Петрович пішов до стелажів з картками.
- Так... А, Б, В, Г, Д... Данішевський Адам. Ось, є картка.
Бібліотекар поклав картку на стіл і знову почав перебирати.
- Шукаємо З. Ось! Закордонець Тимофій.
Він витяг другу картку. Отець Нікодим підійшов ближче, відчуваючи хвилювання.
- Данішевський Адам - це той нещасний, якого вчора знайшли вбитим. Останній раз він брав книгу коло двох місяців назад. Ось! Брав 10 числа місяця вересня Фому Аквіната "De malo".
Охрім Петрович передав картку отцю Нікодиму, а сам взяв іншу.
- Закордонець Тимофій. А цей хлопчина читав більше... Ось зовсім недавно, чотири дні назад брав читати Вільгельма Братковського "Облога Кам'янця турками-османами у 1672 році". О, це стара і рідкісна книга. Бідний хлопчик!
Отець Нікодим нетерпляче взяв другу карточку і став уважно дивитись.
- Так він брав цю книжку не один раз!
- Що?- перепитав бібліотекар.
- Ось, дивіться Охрім Петрович - ця сама книжка чотири дні назад, ось знову вона - шість днів тому, і ось - сім днів тому.
- І точно. Напевно нещасних хлопчик дуже цікавився історією.
- Охрім Петрович, можете знайти мені цю книгу?
- Так, звичайно. Зараз пошукаю.
- Будьте ласкаві!
Бібліотекар щез у надрах бібліотеки, а отець Нікодим почав чекати, нетерпляче походжаючи між столами для читання.
Через деякий час бібліотекар повернувся і протягнув священику старовинну книжку у потертій шкіряній палітурці каштанового кольору.
- Ось. Вільгельм Братковський, "Облога Кам'янця турками-османами у 1672 році"
- Дякую, Охрім Петрович! Я ось тут коло вікна попрацюю деякий час, ви не будете проти?
- Ні! Звичайно ні! Працюйте, отче, скільки вам треба.
Отець Нікодим взяв книгу, сів за стіл коло вікна і став уважно оглядати її.
Це були мемуари одного з учасників оборони Кам'янця під час облоги міста османськими військами у 1672 році. Книга була написана латиною і містила схеми і гравюри.
- Той вирваний листок точно з цієї книги,- одразу здогадався отець Нікодим,- той самий шрифт, ті самі відступи. Тепер треба знайти - звідки саме вирвано сторінку.
Священик майже одразу знайшов те місце. Дійсно, в книжці не вистачало однієї сторінки у тому місці, до було написано про Кафедральний собор святих апостолів Петра і Павла. Там писалося про те, що під час осади у Кам'янці загинули деякі вельмишановні і поважні люди, у тому числі королівської крові. Деякі з них були поховані в усипальниці коло собору. Але також при осаді були втрачені і їхні величезні статки.
- Величезні статки! Цікаво. Але незрозуміло. Чого ж той Тимофій видер сторінку з книжки? Що його там так зацікавило?
Отець Нікодим відклав книжку і подивився у вікно - там знову починався дощ.
- На тій сторінці є гравюра з зображенням кладовища. А чи не то це кладовище, яке коло кафедрального собору?
Священик піднявся.
- Дякую вам Охрім Петрович за допомогу.
- Що, ви усе? Так швидко?
- Так. Я знайшов, що мені було потрібно.
- Ну і добре,- бібліотека взяв книгу назад.
- Заходьте, якщо щось буде потрібно.

Отець Нікодим вийшов на свіже повітря і швидким кроком направився у сторону Кафедрального собору святих апостолів Петра і Павла, який розміщувався у північно- західній частині міста. Йти було не дуже далеко - хвилин десять, не більше.
Дощ перестав, але холодний пронизливий вітер, здавалось, дув звідусюди. Низькі сірі хмари швидко плили по небу, майже торкаючись хрестів на церквах і верхівок дерев. Одинокі нечасті перехожі швидко перебігали дорогу і ховались у вузьких вуличках і провулках.
Ще здалеку отець Нікодим побачив високий турецький мінарет зі скульптурою золотої Діви Марії на його вершині.
Недалеко від Кафедрального собору і було то старовинне кладовище, яке цікавило отця Нікодима.
Він зупинився коло кованих воріт. Замку не було, тож він зайшов усередину. На кладовищі , між заростей, немов зуби у роті старезного діду, виглядали сірі надгробки. Трохи далі, ближче до стіни, між заростів бузку, знаходились старі склепи. Отець Нікодим дістав з кишені сторінку з книжки і став шукати ті самі склепи, які були зображені на гравюрі.
- Здрастуйте!
Отець Нікодим обернувся на скрипучий високий голос і побачив маленького худого і згорбленого діда, який був замотаний у велику хустку і спирався на палицю.
- Добрий день, пане!
- Що шукає православний священик на католицькому кладовищі?
- Ось такий склеп,- сказав отець Нікодим, показуючи листок з книжки старому.
- Дід підійшов ближче, взяв листок і почав роздивлятись малюнок, витягнувши руку.
- Здається це склеп Вітовських...
- Я сторож Кафедрального собору, Войцех Яновський.
- Дуже приємно. А я благочинний Подільської православної семінарії отець Нікодим.
- І мені дуже приємно, святий отець. То ви цікавитесь католицькою історією?
- Так, пане, цікавлюсь. Ось хотів би подивитись на цей склеп.
- Ну тоді ідіть за мною, отче, я вам усе покажу.
Старий зашкандибав через зарості у бік дальніх склепів.
- А ось і те, що вас цікавить.
Старий показав на невеликий склеп з колонами по обидва боки іржавих дверей із залишками блакитної фарби.
І точно, саме цей склеп був на гравюрі!
- Я зайду всередину з вашого дозволу?
- Заходьте, коли ваша ласка, якщо, правда, зможете відчинити двері.
Отець Нікодим відчув, як його руки тремтять від хвилювання. Він взявся за масивну ручку і потягнув двері на себе. Двері повільно відчинилися. І одразу священик відчув солодкуватий і нудотний запах. То був запах смерті.
Всередині склепу, обличчям донизу лежало тіло. Побачивши мерця, пан Войцех затрясся і заскавулів, наче собака.
- Треба викликати жандармів,- сказав отець Нікодим.
- Діва Марія! Діва Марія!- тільки і повторював старий.
- Треба викликати жандармів!- ще раз повторив отець Нікодим.
- Так, так!
Старий швидко зашкандибав геть.
Отець Нікодим одразу пізнав мерця - то був зниклий бібліотекар Лаврін Чаплинський.
Священик обережно зайшов всередину склепу і став роздивлятись. Одразу побачив те, чим був вбитий нещасний бібліотекар - коло тіла лежав скривавлений камінь.
- А це що?
На землі, ліворуч, коло самої стіни, була викопана яма, від якої йшли дві рівні смужки до тіла. Отець Нікодим одразу згадав, що такі самі сліди він вже бачив коло Гончарної башти. Все стало на свої місця.
Священик вийшов зі склепу і став чекати жандармів. Холодне осіннє повітря здалось йому таким свіжим і чистим.

Наступного дня на обіді у пана ректора був не тільки отець Нікодим, але і сам кам'янецький поліцмейстер пан Михайло Степанович Ратовський.
- Дивно,- говорив поліцмейстер,- що духовна особа, яка дбає про духовне, про спасіння християнських душ, наділена такими визначними талантами і кмітливістю. Коли я взнав усі деталі цієї вельми заплутаної і трагічної справи і те, як ви, отче, усю ту павутину так спритно розплутати, чесно кажучи, я був дійсно вражений.
Пан ректор посміхався із задоволеним виглядом у бороду, ніби пан поліцмейстер хвалив його, а не священика. А отець Нікодим лише ніяковів і червонів, неначе студент, слухаючи похвалу від пана Ратовського.
- Отче,- сказав пан ректор, - розкажіть, будьте ласкаві, мені усі подробиці справи і як ви так спритно дійшли до правильних висновків.
- Я теж буду радий ще раз почути від вас цю дивну історію, - додав пан поліцмейстер,- прошу вас.
- Насправді,- почав отець Нікодим,- у тій історії тільки спочатку здавалось усе темним і заплутаним. Та коли я почав, як то кажуть, розмотувати клубок - поступово все стало ставати на свої місця.
- Тож, коли я взнав, що два вихованці були знайдені на дні каньйону, але один з них ще був живий - я, як священик відправився одразу до них. Коли я сповідав і соборував раненого - він вже не міг говорити, та все ж з останніх сил вказав на кишеню свого підрясника, для я і знайшов ось цей старовинний золотий, - отець Нікодим поклав на стіл монету, - і ось цю вирвану сторінку з книги.
- Так я зрозумів, що нещасні стали не просто жертвами злої випадковості, а що у цій історії є ще щось більше. Коли пан лікар сказав, що один з нещасних був спочатку зарізаний, а потім вже його скинули зі скелі - це лише підтвердило мої висновки.
- Я одразу ж пішов на місце злочину і при ретельному обстеженні знайшов знаряддя вбивства - кухарський ніж з семінарії. Тоді я зрозумів, що вбивця - це хтось з семінарії. Ще на місці злочину я знайшов якісь незрозумілі сліди - ніби хтось тягнув санчата. Спочатку я не дуже задумувався над цим. Мене більше цікавив вирвана сторінка з книжки, яку я знайшов разом з монетою у кишені нещасного вихованця.
- Так я опинився у бібліотеці і швидко знайшов книжку, з який та сторінка і була видерта. Книжка - дуже рідкісна - про трагічний епізод облоги нашого міста османами і його оборону польською армією. А на вирваній сторінці було зображено усипальницю коло кафедрального собору святих апостолів Петра і Павла. Тому я без вагань пішов по сліду, де в одному зі склепів знайшов нещасного бібліотекаря, який зник три дні тому.
- Коли старий сторож побіг за жандармами, я уважно обстежив старий склеп і знайшов свіжу яму під стіною і вже знайомі сліди, ніби від санчат. Ось тоді усе стало на свої місця.
- Тож вихованці разом з бібліотекарем знайшли старий скарб, вивчаючи старі книги. Але коли золото було у них, скоріш за все через сварку чи можливо не поділивши здобич, вихованці вбили викладача, а скриню з золотом вирішили переховати. Вночі вони відправились до Гончарної башти, але і тут гріхи і жадібність зробили своє чорне діло - один з вихованців вдарив ножем іншого, намагаючись струтити того зі скелі. Але скоріше за все у жертва ще мала сили для останнього опору. Була боротьба, під час якої і жертва, і злочинець разом зірвались зі скелі.
- Шум почула стара вірменка. Вона знайшла скриню з золотом і перетягнула її до дому - ті сліди, наче від санчат були слідами важкої скрині і вели вони точно у сторону будинку вірменки. Коли жінка сховала здобич - вона покликала жандармів, так забезпечивши собі алібі.
- Те, що золото у старої я зрозумів, коли побачив у склепі такі ж сліди.
- А вже ваші молодці, пане поліцмейстер, після моєї здогадки, про яку я одразу сказав бравому жандармському офіцерові Лук'яну Семеновичу, і довідались від старої вірменки і швидко взнали, де саме вона сховала здобич.
- Вони то вміють,- посміхнувся пан поліцмейстер.
- Але то усе людська слабість. Надіюсь, ви до старої будете поблажливі.
- Ось така моя нехитра історія.
- Браво! Браво, отче,- зааплодував поліцмейстер.
- Це дійсно - якесь чудо,- вимовив і пан ректор,- дивні діла твої, Господи!
- А що з золотом? - спитав пан ректор,- там напевно частка і отця Нікодима?

Отець Нікодим лежав під теплим покривалом і все ніяк не міг зігрітися.
- Чи я захворів? - думав він у напівсні.
- Як хочеться додому, Господи. Я хочеться побачити жарке, ласкаве літо, тепле сонечко. Де там мій Гожо, що робить? Ех...
Священик повільно засинав і невловимі туманні думки поступово ставали видіннями, а потім і цілим світом.
Ось він уже пливе на човні серед широку ручку, повільна течія відносить човен вниз, а на іншому березі стоять якісь люди і махають йому руками. Якісь близькі і рідні люди, та їхніх облич зовсім не видно.