Прокляття роду Рутковських

Отець Нікодим одразу зрозумів, що ця молода незнайомка приїхала саме до нього. Служба в церкві йшла до завершення, люди потроху підходили ближче до амвону і лише незнайомка стояла коло вікна, хрестилась і уважно дивилась на священика.
Судячи по елегантному стриманому вбранню - темно-зеленій сукні з вишитими візерунками, чорним лаковим чобіткам і шляпці піщаного кольору - це була панночка з міста, або дочка якогось заможного подільського поміщика. Отець Нікодим образу звернув увагу на чорну вуаль і темні мереживні рукавички - це означало, що молода панночка тримає жалобу.
Коли вже після служби отець Нікодим переодягався, до нього підійшов його вихованець Гожо, який також допомагав на богослужінні.
- Отче, до вас відвідувачка, ви напевно помітили молоду панночку у храмі? Терміново просить прийняти її.
- Георгій, проведи її, будь ласка до бібліотеки, - так отець Нікодим називав невеличку кімнату у прибудові до церкви, де він зберігав усі свої скарби - непогану колекцію книг, яку збирав усе своє життя і невеличкий самовар - під час читання полюбляв священик випити гарячого чаю з м'ятою і медом. Отець Нікодим не був азартною людиною, і до колекціонування також ставився байдуже. Та сам не раз говорив про себе, що має один гріх - любов до книжок.
- І сам також залишайся, думаю панночка не буде проти.
Коли отець Нікодим зайшов у бібліотеку, дівчина одразу кинулась до нього, на очах у неї були сльози.
- Отче, тільки на вас у мене надія! Тільки ви зможете зарадити моєму горю!
- Заспокойтесь, будьте ласкаві, і сідайте ось у крісло.
- Перед тим, як ви розкажете, що сталось, хотів би вам представити свого помічника Георгія - ви не будете проти, якщо він також буде присутнім при розмові?
- Дуже приємно!- відповіла панночка, витираючи сльози,- навпаки, я лише буду рада, якщо пан Георгій залишиться.
Гожо стояв біля полиць з книгами і коротко вклонився незнайомці.
- От і добре,- сказав священик, - тож розкажіть, хто ви і що вас привело до нас?
Молода панночка витерла хусточкою червоні від сліз очі і почала свою розповідь.
- Я Ольга Альбертівна Рутковська - дочка покійного Альберта Рутковського - відстаного полковника, і до останнього часу поміщика Подільської губернії. Маєток наш знаходиться недалеко від Летави, на мальовничих схилах річки Летавки, у самому серці древніх Товтр.
Мій батько ось уже як десять років знаходився у відставці, жив спокійним сільським життям і господарював на своїй землі. Та ось уже десять днів, як його не стало.
Панночка знову почала тихо схлипувати і рясні сльози потекли по її блідим щокам. Гожо подав їй склянку води, вона відпила.
- Дякую пане Георгіє.
Здається вода трохи її заспокоїла. Тож поставивши склянку на стіл і витерши сльози вона продовжила свою розповідь.
- Батько захворів десь за тиждень до смерті. Ніщо не віщувало біди - до останнього він почувався дуже добре, їздив на полювання з Андрієм - моїм братом, займався господарством. Та за тиждень до смерті батькові раптом ні с того ні з сього стало зле. Почав слабнути, дуже сильно болів живіт. Батько дуже мучився перед смертю - якось зразу осунувся, увесь пожовтів...
Ольга витерла хусточкою очі і продовжила.
- Помер він у муках, навіть наш лікар - Олекса Гнатович нічого не зміг вдіяти.
- Батька похоронили в сімейному склепі коло старої тисової алеї. Але вчора, але вчора...,- дівчина закрила обличчя руками і тихо заплакала.
- Господь з вами, Ольга Альбертівна,- лагідно сказав отець Нікодим,- не рвіть своє серце.
Дівчина забрала руки від заплаканого обличчя і тихо промовила:
- Вчора зранку слуги знайшли батька коло склепу. Він сидів на кам'яній плиті. Сидів мертвий. Хтось дістав його з домовини.
- Господи помилуй,- сказав тихо Гожо і перехрестився.
Отець Нікодим нахмурився, але промовчав.
- Поможіть, отче! Я стільки чула про ваші здібності, про ваш хист у таких таємничих і проклятих справах. А це діло прокляте. У нас в сім'ї є переказ про те, що рід Рутковських проклятий, що через те прокляття усі ми помремо в один місяць. Я дуже боюсь, отче! Допоможіть!
Дівчина вже не могла стримуватись і зайшлась у риданнях.
Гожо знову налив води у склянку і подав дівчині.
Отець Нікодим мовчки ходив по кімнаті, щось обдумуючи. Нарешті, коли бідна панночка трохи заспокоїлась і тільки схлипувала, священик зупинився і знову сів.
- Ольга Альбертівна, дуже співчуваю вашій біді і буду Богу молитися за вас. Але скажіть, яку допомогу ви хочете отримати від мене?
- Отче! Я дуже прошу вас, благаю усім серцем допомогти розібратися у цій страшній справі. Хто це так насміхається над нами, над пам'яттю мого нещасного батька! Хто хоче погубити увесь рід Рутковських. Благаю вас, допоможіть. Я знаю - тільки ви зможете розібратись у цій справі! Більше нам ніхто не допоможе!
- Прошу вас, шановна Ольга Альбертівна, заспокойтесь, - отець Нікодим намагався говорити спокійно і лагідно.
- Їдьте додому з Богом. А ми завтра зранку з Георгієм відправимось до вас. Я зроблю все, що у моїх силах і попробую у всьому розібратись.
- Як я вам, отче, вдячна!
Дівчина хвилюючись кинулась до священика.
- Ви подарували усім нам надію!
- Надійтеся на Бога і не хвилюйтесь так.

Наступного дня, з самого ранку отець Нікодим разом з Гожо виїхали у дорогу. З собою священик узяв свій старий саквояж у який помістилось усе необхідне - скляночка зі Святими дарами, старенький Требник, а також півдюжини носових хустинок, свіжа сорочка, саморобний записничок зі свинцевим олівцем та несесер. У Гожо також була невеличка шкіряна торбинка зі всім необхідним для молодого чоловіка, який подорожує.
Орлик весело трусив по дорозі, ласкаве літнє сонце піднімалось угору, пахло річкою і свіжою травою. Дорога займала години дві- дві с половиною, так що доїхати вони повинні були ще до обіду.
- Як я люблю дорогу! - мрійливо говорив Гожо, який правив легкою бричкою.
- Дорога то є символ надії,- задумливо і не одразу відповів йому отець Нікодим.
- Надії на краще, на те, що у майбутньому все буде добре.
- Мені просто подобається бачити щось нове, те, чого до сих пір ще не бачив, - Гожо дивився вперед, на безкрайні поля, на оголені скелі Товтр, які немов зуби велетенського дракона, стирчали із землі,- може це в мені циганська кров бере своє?
- Ну Георгіє, тоді і в мені є теж циганська кров - я теж люблю дорогу,- посміхнувся священик.
- Ось зберемось якось і поїдемо до самого Києва. Покажу тобі річку Дніпро - оце усім річкам річка - широченна, повноводна. У Печерську лавру обов'язково зайдемо... Ех, гарні там місця. Думаю тобі сподобається.
- А коли, отче?
- Коли буде оказія. Може і до осені.
- Як було б добре!- Гожо далі Почаєва ніколи не був і дуже мріяв подорожувати далеко, навіть і до самого Києва.
Ось так за неспішними розмовами, а більше за роздумами і спостеріганням спокійних подільських пейзажів, вони доїхали до точки свого призначення. Вони переїхали дерев'яний місток, дорога пішла старим густим лісом. Орлик пішов повільніше.
- Як тут тихо,- сказав Гожо, роздивляючись мальовничий лісовий пейзаж.
І дійсно, не було чутно ні співу пташок, ні шуму вітру - повітря наповнювали терпкі аромати літнього лісу.
Та ось ліс закінчився, дорога пішла далі під гору. На високій горі перед собою мандрівники побачили великий панський будинок.
Піднявшись на гору, вони в'їхали у ворота, і далі у тисову алею, яка вела прямо до помістя. Старі великі дерева нависали над головами, утворюючи зелений тунель.
Раптом мандрівники побачили вершника, який виїхав на дорогу десь попереду між дерев. Вершник побачив бричку і поскакав назустріч.
Коли вершник порівнявся з бричкою, він різко осадив коня.
- Вітаю вас на землях Рутковських!
Це був молодий чоловік десь двадцяти п'яти років, невисокий, але стрункий і жилавий. В ньому відчувалась фізична сила і нестримна енергія молодості, яка часто притаманна нашим подільським молодим поміщикам. Обличчя вершника було свіже, щоки гладко поголені, скроні прикрашали густі темно-русяві бакенбарди, по останній моді.
Це безсумнівно був молодий пан Андрій Рутковський, син покійного Альберта Рутковського. Одягнений він був у шкіряний жилет поверх шерстяної куртки і високі чоботи. На голові був мисливський повстяний кашкет з коротким пером, а за спиною на ремені - рушниця.
- Доброго вам здоров'я, пане Рутковський,- відповів йому отець Нікодим.
- Ви мене знаєте? А, напевно вам про мене розказала моя сестра. Ви я так думаю і є знаменитий священик отець Нікодим?
- Так. Я отець Нікодим.
- Дуже приємно!
- А це Георгій, мій помічник.
- Андрій Рутковський,- вершник протягнув руку в коричневій шкіряній рукавичці. Гожо потиснув протягнуту руку і поклонив голову у привітанні.
Вершник повів коня поруч з бричкою.
- Сестра напевно розказала вам про усі містичні перипетії, які останнім часом відбуваються тут, у нас у маєтку,- пан Андрій говорив швидко, ковтав останні букви у словах, так, ніби боявся, що його не дослухають до кінця.
- Та я, отче, відверто зізнаюсь - не вірю я ні у яку містику. Я прихильник прогресу і матеріаліст. Але того, хто посмів собі так вчинити з моїм батьком, я готовий швидко навчити манерам. Та хоча б і цією рушницею. Надіюсь, ми скоро усі дізнаємось ім'я негідника.
- І я надіюсь,- спокійно відповів отець Нікодим.
За розмовою вони під'їхали до парадного входу. На зустріч їм вийшла пані Ольга ще з одною жінкою - старшою, та все ж не старою. Жінки були у траурі.
- А ось і сестра з матінкою,- сказав пан Андрій.
- У нас гості - отець Нікодим з паном Георгієм завітали.
- Раді вітати вас у нас!,- сказала пані Ольга,- ми вас дуже чекали!

Священика та Гожо розмістили у гостьовому флігелі у трьох просторих кімнатах. З вікон
відкривався мальовничий вид не невелике озеро з густими похилими вербами по берегам. Як тільки вони розклали речі - до ним зайшов поважний слуга і оголосив, що у дві години пополудні буде обід і щоб вони були готові - він зайде за ними. До двох годин ще було трохи часу, так що Гожо сів у крісло і став писати до записної книжки - він почав вести щоденник по рекомендації отця Нікодима.
- Щоденник - це спосіб організації думок і підведення підсумків,- казав священик своєму вихованцю,- по можливості веди його регулярно, поки це не стане звичкою. І скоро ти помітиш, особливо перечитуючи попередні записи, як ти змінився.
Гожо писав у щоденник, а отець Нікодим вийшов на невеличкий балкон і любувався місцевими краєвидами.
Будинок зворотною стороною, там, куди виходили вікна, панував над місцевістю і з балкону було видно досить далеко - озеро, частина тисової алеї і капличка у готичному стилі за густими темними кронами. Ліворуч зеленів старий сад, а вже далі починались поля пшениці.
- Які у тебе враження, Георгій, від молодого пана?- спитав з балкону отець Нікодим.
- Не знаю...,- не одразу відповів йому Гожо з кімнати.
- Здається,він не дуже засмучений усім цими пригодами у маєтку.
- Так...,- задумливо і неголосно відповів священик, роздивляючись темну тінь лісу на горизонті.
- А як тобі пані Анна?
- Ще не встиг її добре розгледіти.
- На обіді у нас буде можливість познайомитися з усіма ближче, - сказав священик.
Слуга зайшов за ними за п'ятнадцять хвилин до другої. Коли отець Нікодим і Гожо увійшли до широкої просторої зали з високими вікнами, за обіднім столом майже усі місця були зайняті. Священик вклонився дамам. Гожо також, повторюючи за отцем Нікодимом, галантно поклонився.
- Дуже раді вас бачити,- сказала пані Ольга,- як відпочили з дороги?
- Дякую, - відповів отець Нікодим, сідаючи навпроти пані Анни, - ми і не зморилися зовсім. Які у вас тут мальовничі місця!
- Так, отче, наша Летава - дуже гарне місце.
За столом вже сиділа пані Ольга у вишуканій світло-рожевій сукні і тонкій темній хустині на плечах у знак трауру. Поряд з нею була пані Анна у чорному чіпці і з червоними заплаканими очима. Далі коло пані Анни сидів невисокий пан у шерстяному мішкуватому костюмі темно-коричневого кольору. На кишені жилетки поблискував срібний ланцюжок з пенсне. Кругле приємне обличчя було гладко поголене, а повні червоні губи розтягнулися у доброзичливу усмішку показуючи рівні маленькі білі зубки.
- На дорослу дитину схожий,- подумалось отцю Нікодиму.
- Дозвольте відрекомендуватись,- сказав пан витираючи хусточкою лисину,- Олекса Гнатович Швидкий - практикуючий лікар і давній товариш сім'ї Рутковських.
- Дуже приємно,- відповів священик.
Вони з Гожо також відрекомендувалися. Отець Нікодим помітив погляд панні Анни, яким вона дивилась на лікаря, коли той говорив - так дивляться тільки на близьку людину.
- А це Ніколя - син моєї покійної сестри,- представила панні Анна молодого нескладного юнака років сімнадцяти з великою головою і рідкою рудою шевелюрою. Юнак піднявся і ледь не перевернув пусті тарілки. Обличчя його одразу налилось густою червоною фарбою.
- Дуже приємно.
Юнак незграбно вклонився і сів.
- Ось тільки мій син як завжди затримується,- сказала пані Анна, вказуючи на пусте крісло у центрі стола.
- Ні мамо, я вже тут,- сказав пан Андрій заходячи у залу швидкою енергійною ходою.
Він був одягнений у елегантний темно-синій костюм і походив на молодого офіцера у відставці.
- Прошу пробачення, панове,- сказав пан Андрій, опускаючись у крісло.
Слуги почали подавати холодні закуски і розливати по тарілкам паруючу ароматну рибну юшку.
- Ех, недурно готує ваш кухар,- сказав лікар, заправляючи білу хусточку за комірець,- рибна юшка у нього виходить чистесенька наче сльоза.
- Так, - відповіла зітхнувши пані Анна,- батько теж полюбляв юшку з коропа.
- Це мама завжди так називала тата,- сказала пані Ольга, помітивши здивований погляд священика,- ніби він був і її татом.
- Він усім нам був батьком,- зітхнула пані Анна,- ми за ним були як за кам'яною стіною.
- А я більше голубці полюбляю,- сказав пан Андрій,- наш Карпо їх добре готує, довго томить у печі, так, що прямо тануть у роті.
Слуги розлили вишневу наливку, усі випили. Гожо лиш пригубив солодкий напій - він зовсім не міг пити алкогольних напоїв, навіть від ковтку у нього починала боліти голова.
- Як вам, отче рибна юшка,- спитав лікар,- скажіть, поклавши руку на серце - адже недурно?
- Так, дякую,- відповів священик посміхаючись,- дуже смачно.
- А я вам що казав! - засміявся задоволено лікар.
- Вам, Олекса Гнатович, доведеться на сповіді каятись у гріху обжерливості,- посміхнулась пані Анна.
- Помилуйте, шановна Анна Михайлівна,- просто у вас дійсно чудовий кухар, от і все. А крім того споживати таку чудову рибну юшку - корисно для здоров'я. Головне - знати міру.
- То ви отче,- сказав пан Андрій,- приїхали до нас для того, щоб дізнатись усе про прокляття роду Рутковських?- сказав пан Андрій.
- Що це за прокляття? - здивовано спитав священик.
- Як, то ви не знаєте? Хіба сестра вам нічого не розповідала?
- Я не вірю ні у які прокляття,- сказала пані Ольга.
- В нього ніхто не вірить,- відповів пан Андрій,- та усі його бояться.
- Андрій,- голос пані Анни ледь помітно дрижав, здавалось вона ось-ось заплаче,- не треба так легковажно ставитись до таких речей.
- Прошу вас Анна Михайлівна, не хвилюйтесь, - лагідно сказав лікар,- не треба вам усе так брати близько до серця - це шкідливо для вашого здоров'я. А воно і так підірвано усім цими перипетіями.
- Дозвольте я розкажу,- раптом сказав Ніколя,- мене такі історії дуже цікавлять.
- Дуже цікаво послухати,- сказав отець Нікодим.
- Згідно переказів,- почав Ніколя,- ця історія тягнеться ще від батька покійного Альберта Юлійовича - пана Юлія, який здається був офіцером ще у Речі Посполитій. В одній з воєн він отримав страшні рани і по стану здоров'я вийшов у відставку, поселився у своєму подовому маєтку і став собі жити, поправляти здоров'я. З часом він одужав тілесно, та душа його не знала спокою - бо якось під час військового походу, одна смертельно поранена татарка прокляла його і сказала йому - він знайде славу і золото, але загубить своє щастя. Його рід буде проклятим і одного разу усі Рутковські загнуть за один місяць.
І дійсно, на тій війні, перед самим пораненням, пан Юлій раптово розбагатів - переказують, що він знайшов скіфський скарб. А вже дома один мольфар підказав, як обійти те прокляття. Коли хтось із чоловіків роду Рутковських помирає - до нього в домовину кладуть один з коштовних каменів, які знайшов пан Юлій. І поки це будуть робити - прокляття не збудеться.
- Все те казки,- посміхаючись сказав пан Андрій,- хіба можна вірити у такі речі у наш прогресивний час?
- Не шуткуй так, сину,- сказала пані Анна,- це дуже страшно.
- Напевно пан Юлій зробив щось страшне, що його так прокляли,- сказав Ніколя.
- А до домовини пана Альберта теж поклали якісь коштовності? - спитав отець Нікодим.
- Так,- відповіла пані Ольга,- поклали золоту каблучку з діамантом.
- І що, каблучка зникла?
- Ні. Коли батька знайшли коло склепу - каблучка була на місці.
- Цікаво. Дуже цікаво,- задумливо сказав отець Нікодим.
- Ми боїмося спати вночі,- сказала пані Ольга,- не через оці старовинні романтичні історії, а через те, що серед нас є людина, яка хоче нам зла.
- Господи, Ольга,- скрикнула пані Анна,- хіба хтось із людей у цьому маєтку спроможний на таке зло?! Кому ми зробили щось погане? Кому бідний Альберт зробив щось погане?!
- Заспокойся, мамо,- сказав пан Андрій.
- Анно Михайлівно, бережіть своє здоров'я, не хвилюйтеся,- промовив Олекса Гнатович, беручи пані Анну за руку.
У цей час слуги принесли десерт - щось запашне біле і кругле.
- А це наш знаменитий краківський серник,- сказав пан Андрій,- надіюсь нашим новим гостям сподобається. У Карпа він виходить особливим.
- Дуже смачно! - сказав Гожо, відчуваючи, як тане у роті солодка повітряна сирково-вершкова маса.
- Так - це іменини смаку,- Олекса Гнатович навіть закрив очі коли коштував.
- А хто такий Карпо?- спитав отець Нікодим.
- Це наш кухар,- відповіла пані Ольга,- улюбленець батька.
- Батько взяв його ще малим хлопцем, віддав до навчання кулінарній справі. І ось хлопчина виявився кулінарним талантом.
Після обіду отець Нікодим підійшов до пані Ольги.
- Ольга Альбертівна, ви не будете заперечувати, якщо я прогуляюсь по території маєтку, по околиці - дуже цікаво все самому побачити.
- Ні, звісно ні! Хочу, щоб ви відчували себе як у себе в дома.
-А дозвольте, отче я буду вам провідником,- сказав Ніколя, який був присутнім при розмові.
- Ніколя, ти такий молодець! - сказала пані Ольга,- ти все у нас знаєш навіть краще за мене. А я, отче, буду у себе. Якщо вам щось буде потрібно - милості прошу без церемоній.
Отець Нікодим вклонився пані Ользі.
- І що саме вас цікавить, отче? - спитав Ніколя, коли вони залишились одні.
- Давайте просто прогуляємось, покажете мені усе, але спочатку я хотів би побачити сімейний склеп, місце, де похоронений Альберт Юлійович.
- О, це в кінці старої тисової алеї. Ідемо, я вам усе покажу і розкажу.
Гожо не приєднався до них, бо отримав від отця Нікодима завдання самому, окремо від них з усім познайомитись, подивитись, чим займаються у цей час інші Рутковські.
Ніколя повів священика через парк у бік каплички, мідний хрест якої виглядав в через густі темні крони дерев.
- Он там,- Ніколя показав праворуч, - в кінці тисової алеї, яку посадив ще батько пана Юлія, знаходиться стара каплиця, до якої прибудовано родовий склеп Рутковських.
Піщана доріжка поступово завертала праворуч і вивела їх до широкої тисовій алеї. Густе галуззя нависало над головою утворюючи довгу галерею. Сонце маже не проникало скрізь крони дерев і здавалось тут вже панує вечір - було прохолодно, повітря пахло вологою і свіжістю. По обом бокам доріжки були невеликі дерев'яні лави - ідеальне місце для відпочинку чи спокійної бесіди.
- Отче, чи не правда - тут дуже романтично?
- Гарне місце,- відповів священик,- все тут налаштовує людину на споглядання.
- Так! Розповідають, що саме на цій алеї колись помер пан Юлій.
Вони пройшли ще трохи і отець Нікодим побачив в кінці алеї темний силует будівлі.
- А ось попереду вже видно каплицю,- сказав Ніколя.
Вони підійшли ближче і опинились перед кам'яною будівлею у готичному стилі, з сірого місцевого каменю, який від вологи і старості був покритий мохом. На двох вузьких вікнах по обидва боки від дверей розміщувались ковані решітки, які від древності поіржавіли. Ніколя потягнув за масивне кільце і двері зі скрипом відчинилися. Раптом зграя горобців, яка ховалась у кущах бузку, зірвалась у небо з великим шумом, налякавши юнака і священика.
- О Господи! Птахи!
Ніколя відсахнувся назад.
Отець Нікодим перехрестився і зробив крок у темряву каплиці, одразу відчувши запах старого необжитого приміщення.
Вони запалили свічки і постояли деякий час мовчки. Священик молився про себе, а юнак розглядав старі фрески зі сценами Страшного суду на стінах.
- Але де ж сам склеп?- перервав мовчання священик.
- Ось тут, ліворуч, одразу за каплицею.
Вони вийшли на свіже повітря, повернули за кут і отець Нікодим побачив невисоку споруду також з сірого каменю з такими ж вузькими вікнами як і на каплиці. До масивних дерев'яних дверей вели пара широких кам'яних сходинок.
- Ось саме на цих сходах і знайшли бідного пана Альберта,- тихо сказав Ніколя.
Отець Нікодим перехрестився.
- Хто його знайшов?
- Першим пана Альберта побачив садівник Тарас. Він приходить сюди, замітає доріжки, чистить стіни і вікна від пташиного посліду, бруду і павутиння. Це було рано вранці - всі у цей час ще спали. Я скрізь сон почув крик, шум. Визирнув у вікно - бачу шкандибає Тарас - кричить, махає руками наче млин, очі витріщені.
Ніколя побачив здивований погляд священика і пояснив:
- Він шкутильгає, бігти не може.
- Пришкандибав, руки трусяться, кричить не своїм голосом:
- Пан з могили вийшов! Пан з могили вийшов!
- Я вже думав - допився чоловік до чортиків. Усі домашні повибігали. Тільки пана Андрія не було - він зранку на полюванні був у цей час.
Тарас лише кричить, нічого пояснити не може. А згодом, коли зрозуміли, що сталось- усі кинулись до склепу. Я і сам побіг. Прибіг одним з перших. Господи, я це напевно ніколи не забуду! Пан Альберт сидів ось тут,- Ніколя вказав своїм юнацьким, майже жіночим пальцями на вхідні двері склепу.
- Він був увесь чорний, наче арап, очі напіввідкриті... Це був жах! Ось розказую, і волосся на голові ворушиться.
- Ніколя, згадайте, будь ласка, можливо ви помітили щось незвичайне?
- Не знаю... Тут усе було незвичайне. Отче, ви повинні розуміти - я був у такому стані...
- Поблизу ви нікого не бачили?
- Ні. Потім вже прибігли усі. Мені навіть важко це ось тепер згадувати - у пані Анни ледь не трапився удар. Добре, що поруч був Олекса Гнатович.
- А хто прибіг після вас?
- Анна Михайлівна, Олекса Гнатович, пані Ольга, ну ще слуги, Карпо, Тарас пришкандибав. Тільки пана Андрія ось не було..
- Так. Ви казали, що він був на полюванні.
- Так, так - на полюванні.
- Знаєте отче, ось ви спитали, що було незвичайного. Покійний пан Альберт сидів ось тут на камені під стіною якось так... ну було відчуття, що ніби він сам ось вийшов і сів відпочити. В його позі було щось таке... ніби то був якийсь знак, чи жест... Не знаю як сказати.
Отець Нікодим потягнув за ручку, двері у склеп легко відчинилися. Священик уважно оглянув петлі, понюхав їх. Потім зайшов у темінь приміщення.
- Там ліхтар десь повинен бути на підвіконні,- сказав Ніколя.
Але священик не став запалювати ліхтар, очі швидко пристосувались до сутінок. Склеп складався з однієї невеликої кімнати з підвищеннями по обидва боки. На підвищеннях стояли кам'яні вмуровані домовини, які були накриті масивними плитами з написами і зображення хреста. На дальній стіні були невеликі ніші з отворами, деякі з яких були запечатані невеликими кам'яними плитами. На одній із домовин були свіжі квіти і вінки - це напевно і було місце вічного спочинку пана Альберта. Отець Нікодим перехрестився і тихо прошепотів молитву за упокій душі.
- То ви кажете, що цінності, які поклали в домовину покійного, не пропали?
- Там була старовинна золота каблучка з діамантом, - відповів юнак, - і вона була на місці. Це ж дуже дивно отче, чи не так? Виходить, що та людина, яке вчинила все це, не мала на меті пограбування. А може то і не людина зовсім? Може то є якесь пекельне створіння? І це початок здійснення того страшного пророцтва?
Священик нічого не відповів, він вийшов зі склепу і почав обстежувати землю і траву навколо споруд. Через деякий час він повернувся до входу у склеп, обтер хусточкою долоні.
- Ніколя, тут поки що усе. Дуже прошу вас - покажіть мені будь ласка весь маєток, що і де знаходиться.
- Куди веде ось ця стежка?,- отець Нікодим показав на майже непримітну стежку серед густої кропиви і чистецю.
- Це десь у бік господарських будівель - хлівів, кухні і льоху.
- Добре! Покажете мені усе?
Вони пішли через хащі, далі через сад і скоро опинились коло старої невисокої будівлі.
- А це комора,- сказав Ніколя,- а он за нею кухня.
Тут пахло борошном і буряками, під ногами поважно ходили гуси і порпались кури. Загорілі селяни розвантажували віз і зносили мішки до комори.
- А он далі,- Ніколя вказував рукою на дерев'яні будівлі під соломою,- хлів для худоби.
Вони пройшли по дорозі і повернули у сторону озера. Тут було мало дерев і відкрився мальовничий краєвид на Летаву, дальні поля і великий темний ліс.
- Все ж гарно тут у вас,- сказав отець Нікодим розглядаючи пейзаж.
- Так гарно. Мені тут дуже подобається.
Помовчавши, Ніколя спитав:
- Ви думаєте, що це зробив хтось із нас? Я, як подумаю про це - мені не по собі стає. Це так страшно!
Отець Нікодим зітхнув, але знову нічого не відповів.
Вони повернулись до головного входу у маєток. Священик подякував юнакові за екскурсію і пішов до флігелю.
Коли отець Нікодим повернувся до флігелю, Гожо вже був там.
- Ну що Георгій, як наші справи? Є новини?
- Після обіду пані Анна у супроводі лікаря пішли гуляти до парку, але скоро обоє повернулись назад. Пані Ольга одразу пішла до себе у кімнату і здається не виходила. Пан Андрій зайшов до конюшні, поговорив з конюхом і потім пішов до себе. Я з конюхом теж говорив- пан Андрій завтра зранку збирається на полювання. Ще бачив управляючого - його звуть Іван Іванович. Такий товстенький дядько, посміхається, лисий зовсім. Але видно що то тертий калач. Ще бачив того кухаря, якого так нахвалювали, Карпо його кличуть. Не зовсім він на кухаря і схожий.
- А ти знаєш які кухарі мають бути?.
- Повинні бути товстенькі, а цей навпаки стрункий, чорнявий, як справжній циган. О, на пана Андрія трохи схожий - такий самий орлиний ніс.
- Зрозуміло. Ну що, пройдемося чи ти заморився?
- Отче, я з задоволенням прогуляюсь.
- Ну пішли до озера.
Вони неспішно рушили по доріжці, яка вела до самої води.
- Ну що , Григорій, є в тебе ідеї щодо підозрюваного чи підозрюваної?
- Не знаю.. Щось не йде мені з голови та історія про прокляття роду..
- Ні, хлопче, не про те ти думаєш. Ти краще подумай, хто б то все міг зробити.
- Не можу знайти причину, для чого покійника витягнули з могили і всадили коло склепу. Що рухало тою людиною?
- Так, то питання головне. Але давай краще подумаємо, хто здатен все те зробити?
- Чужих людей тут немає, тож це зробив хтось зі своїх. Так?
- Так.
- Давайте тоді по черзі. Пані Ольга. По перше вона сама вас покликала допомогти, крім того вона дівчина і напевно не змогла сама все те вчинити. Тож вона виключається. Наступна пані Анна. Ну не знаю, хіба б їй хтось допомагав. Але до чого їй це робити?
- Для чого ми с тобою пізніше подумаємо. А зараз все ж давай вирішимо, хто взагалі на таке здатен.
- Хіба що пані Анні допомагав хтось, наприклад лікар. Я взагалі помітив, що пан лікар якось незвично дивиться на пані Анну... Наступний пан Андрій. Ну сили в нього вистачить все зробити. Ще й і у ніч, коли це все сталось, його ніхто не бачив. На полюванні був, але того точно ніхто не зможе підтвердити. Ще у нас є Ніколя. Юнак міг те все зробити - сил у нього теж вистачить. Кажуть, він перший прибіг на місце злочину... Ну і пан лікар. Він чомусь часто буває у цьому домі, у нього навіть є своя кімната, де він, буває і на ніч залишається... Ну здається і все.
- Ні, не все. Ще два моменти, які ти не згадав. Це міг бути хтось сторонній - людина, яка не живе у домі. І друге - це міг бути хтось зі слуг чи тих, хто не відноситься до сім'ї і друзів, та все ж живе у маєтку.
- Отче, оце у нас загадка. Навіть не знаю, як ми зможемо до істини докопатись..
- З Божою допомогою розберемось.

Отець Нікодим завжди вставав рано. Ось і цього разу він піднявся вдосвіта і після молитви сидів і читав книжку у кріслі коло вікна. Раптом він почув незрозумілий шум на дворі. Священик прислухався - чи не почулося? Все було тихо, але як тільки отець Нікодим опустив погляд до книги, раптом ззовні знову почувся шум, так, ніби хтось бігав. Отець Нікодим лишив книгу, підійшов до самого вікна і став дивитись. Зненацька він почув крик. Страшний жіночий крик. Отець Нікодим швидко вийшов на двір. Він побачив, як з маєтку вибігає налякана челядь.
- Що сталося?- запитав Гожо, який теж вийшов у двір.
- Не знаю. Пішли.
Вони підійшли ближче до центрального входу і раптом побачили садівника Тараса, блідого. Руки у нього трусились, в очах був такий жах, що отцю Нікодиму здалось, що садівник п'яний.
- Там молодий пан висить!
- Що? Що ти верзеш?
- Там молодий пан висить! Він висить на мотузці!
- Де висить? - отець Нікодим взяв Тараса за руки і добре смикнув для того, що хоч трохи привести старого до тями.
- У тисовій алеї! Господи, Господи!
Отець Нікодим швидко побіг у сторону алеї, за нив припустив Гожо, а потім і слуги.
Священик побачив пана Андрія в самому кінці алеї. Той висів на мотузці і ноги ледь торкалися землі. Мотузка була перекинута через товсту галузу і другим кінцем прив'язана до стовбура дерева на рівні грудей. Пан Андрій був мертвий. Широко відкриті очі дивились у бік каплиці, шия неприродно викрутилась в бік.
Отець Нікодим раптом почув страшний крик - то кричала панні Анна. Вона підбігла і схопила пана Андрія за ноги. Олекса Гнатович, увесь червоний і мокрий від бігу стримував пані Анну. Потім підбігла пані Ольга. Жінки голосно кричали.
Отець Нікодим дістав з кишені маленький складний ножик для конвертів і обережно обрізав мотузку. Тіло опустилось на землю.
- Анно Михайлівно, що з вами?- лікар побачив, що панні Анна обм’якла і втративши свідомість, опустила голову на ноги пана Андрія.
- Води! Принесіть води! І розступіться! - голосно закричав Олекса Гнатович.
- Мамо, що с тобою? - плакала пані Ольга.
Хтось зі слуг приніс води, але свіжа вода не допомогла привести до тями пані Анну.
Слуги обережно віднесли пані Анну у будинок.
- Дивись за людьми,- тихо сказав священик своєму вихованцю,- якщо помітиш щось дивне чи незвичне – одразу до мене. А я поки перевірю місце злочину.
Отець Нікодим голосно просив усіх відійти - челядь і селяни обступили тіло і насідали все дужче - усім хотілось побачити все своїми очами.
Отець Нікодим обережно перевернув тіло пана Андрія на спину, обдивився голову, руки, шию, одяг загиблого. Потім встав і почав уважно розглядати мотузку. Священик обрізав її вище вузлу спеціально, щоб не пошкодити сам вузол.
- Господи, що сталося?
Отець Нікодим обернувся і побачив Ніколя який дивився на тіло пана Андрія.
- Судячи з усього, тут відбулось вбивство.
- Що?! Яке вбивство? - обличчя Ніколя було блідим, по скроням текли струмочки поту.
- Справжнє вбивство. Яке хотіли замаскувати під самогубство.

До вечора пані Анна так і не прийшла до тями. Не зважаючи на усі старання лікаря, який не відходив від неї здається ні на хвилину - хворій краще не ставало. Навпаки, обличчя її осунулось, риси загострилися.
- Це дуже схоже на апоплексичний удар,- тихо говорив Олекса Гнатович пані Ользі, яка тримала пані Анну за холодну руку і тихо плакала.
- Тримайтеся, пані Ольго. Господи, дай нам усім сил.
- А челядь по закуткам шепчеться про прокляття, яке почало збуватись,- сказав тихо Гожо, коли вони з отцем Нікодимом вийшли від хворої і стояли на дворі під густою кроною старої липи.
- Кажуть, що наступною жертвою буде молода пані - лише вона залишилась з роду Рутковських.
- Поки не стемніло,- сказав священик, - давай ще раз підемо до місця злочину і подивимось.
- Отче, а чому ви гадаєте, що це було не самогубство?
- А ти що думаєш, коли пан Андрій, який до речі, після смерті батька став спадкоємцем усіх статків, замість того, щоб відправитись на полювання, яке він так полюбляв, взяв і повісився?
- Дійсно дивно. І якось підозріло.
Вони підійшли до мотузки, частина яка все ще висіла на галузі.
- Ось дивись,- вказав отець Нікодим на затоптану землі під мотузкою,- ти щось бачиш?
- Що це?,- Гожо сів навколішки,- якісь плями..Це що, кров?
- Так, це кров. Я одразу її побачив. І он там кров,- отець Нікодим відійшов трохи вбік, ближче до дерев.
- Ось і сліди від кінських копит. Тут вершник зупинився. Його хтось зупинив. Хтось, кого пан Андрій добре знав і не боявся. Він зліз з коня - ось бачиш сліди від чобіт. І ось кров.
Гожо побачив засохлу буру пляму на землі.
- Господи, у мене руки від хвилювання трусяться. То виходить його ось тут вдарили?
- Так. Я одразу оглянув тіло пана Андрія - на потилиці є рана, яку не видно через волосся, з тієї рани і натекла кров. Хтось вдарив пана Андрія ззаду по голові. Крім того на шиї окрім слідів від мотузки, є ще сліди. Від пальців. Темні синці трохи вище лінії, яку залишила мотузка.
- То виходить, що пана Андрія вдарили по голові, потім задушили руками і на дерево повісили вже мертве тіло!?
- Виходить що так.
- Де можна взяти таку мотузку?- отець Нікодим підійшов до дерева.
- Десь у хліву, чи може купити...
- Вона стара,- священик взяв у руки обрізаний кінець,- подивись - її вже використовували, усі волокна стирчать і ось тут затерто і чимось забруднено.
Отець Нікодим понюхав мотузку.
- Чим це пахне?
- Гожо також обережно понюхав.
- Олією чи що?
- Так! Соняшниковою олією! І я вже зовсім недавно бачив місце, де також була олія.
- Де?
- Петлі на дверях склепу були змащені олією. Не дьогтем, а саме соняшниковою олією. Напевно настав час навідатись до кухні. Але спочатку бери коня і їдь у Летаву за жандармами - я здається знаю, хто вбивця.

Вбивцю затримали швидко і тихо - спочатку він і не зрозумів , що сталось. Та коли побачив жандармів з шаблями - усе зрозумів і лише невесело посміхнувся:
- Не чекав я вас. Не чекав.
Пані Ольга стояла, дивилась як у кайданах до поліцейської карети ведуть вбивцю і гірко плакала. Отець Нікодим стояв поруч з нею і заспокоював молоду дівчину.
- Тримайтесь, пані Ольго. Господь не лишить вас і Анну Михайлівну. Будемо надіятись, що вона одужає.
І дійсно, вже через три дні пані Анна прийшла до тями. Олекса Гнатович завжди був поруч з нею, доглядав хвору, лікував. Коли пані Анна раптом відкрила очі - Олекса Гнатович навіть заплакав, але то були сльози радості. Він цілував тонкі руки жінки, а Анна Михайлівна гладила лікаря по плішивій голові.
Ніколя і Гожо допомагали Пані Ользі в організації похорону пана Андрія і у інших господарських питаннях. Ніколя, не зважаючи на молодий вік, виявився талановитим і енергійним організатором. Управляючий Іван Іванович, спочатку недовірливо і з насмішкою ставився до юнака, та згодом став прислухатись, називав того шанобливо - наш Микола Янович.

- Як ви про все здогадались, отче,- питав Олекса Гнатович, коли усі вони зібрались коло Анни Михайлівни, яка потроху видужувала і вже навіть могла сидіти у ліжку.
- Так, розкажіть нам,- сказала пані Ольга.
- Коли нещасного брата знайшли, я вже точно знала, що скоро і зі мною щось станеться і мене наступну спіткає прокляття роду Рутковських, в яке я так не хотіла вірити.
- Насправді то було не дуже і важко, - сказав отець Нікодим, який сидів у кріслі коло вікна і пив каву з невеличкої фарфорової філіжанки.
- Я священик, то ж я точно знаю, що ніякого прокляття не буває над невинною людиною і якщо Бог не попустить цьому. Я ні у якому зі не сумніваюсь, що пані Анна і пані Ольга точно ні в чому не винні. Але про все по порядку.
- Коли я оглянув склеп, то побачив змащені петлі дверей - хтось точно не хотів, щоб його почули. І як не дивно замість мастила була соняшникова олія. Це було дуже дивно. Коштовна каблучка, яка була у домовині теж не пропала - тож людину, яка це вчинила не цікавили коштовності. Або поки не цікавили. Тож він хотів або налякати усіх, або у такий спосіб мстився покійному за щось. А крім того, я вже здогадувався, що з раптовою смертю загалом здорового хоч вже у літах чоловіка - не все так просто. Симптоми, які мені описала пані Ольга, явно вказували на отруєння. Так, так - на отруєння. У цьому я остаточно впевнився, коли Ніколя розповів, що коли знайшли покійного коло склепу - той був увесь чорний. Я почав шукати зачіпки. І скоро знайшов їх - ймовірний вбивця користувався ледь помітною стежкою на задах каплиці - тож я зробив висновок, що ця людина дуже добре знає територію і це точно хтось з мешканців маєтку. Я чекав наступного кроку і на превеликий жаль, це крок став страшним - було вбито пана Андрія. Що це було вбивство - я здогадався одразу. Пан Андрій ранком їхав на полювання і вбивця зупинив його на тисовій алеї. Нещасний пан Андрій знав убивцю, тому що без побоювань під'їхав до нього і зліз з коня. Ось тоді вбивця підступно вдарив пана Андрія чимось важким по голові. Рану я побачив одразу, а ось сліди крові згодом, коли ми з Георгієм вдруге обстежували місце злочину. Тож вбивця спочатку зненацька вдарив пана Андрія, а потім задушив його. Сліди від великих пальців вбивці чітко було видно на шиї нещасного. А вже після цього повісив мертве тіло на дерево. Останньою крапкою була мотузка. Коли м з Георгієм її оглядали, я побачив якісь забруднення - то були сліди від олії - я одразу впізнав цей запах. Знову соняшникова олія! Тут я здогадався, хто вбивця. Але поки то була лише здогадка. Та коли я прийшов на кухню і побачив, що рука вашого талановитого кухаря Карпа, замотана ганчіркою - все встало на свої місця.
Він не упирався жандармам, коли ті почали свій допит. Пані Анна напевно знала, хто насправді був той кухар. Так?
- У Анни Михайлівни з очей текли сльози. Вона лише мовчки кивнула.
- Так, Карпо був незаконним сином пана Альберта. Йому не потрібні були коштовності з домовини - він хотів заволодіти усім маєтком. А для цього йому було потрібно позбавитись від усіх Рутковських. На допиті Карпо розповів, як саме він отруїв свого батька. То була настойка з насіння тису - тису з тієї самої алеї. А це насіння є сильною смертельною отрутою. А з домовини він дістав пана Альберта для того, щоб налякати усіх вас. Пана Андрія, свого брата, убив як Каїн убив Авеля. Знаряддя вбивства - скривавлений чавунний молоток для відбивання м'яча потім знайшли в заростях кропиви.
То, що пані Анна захворіла було на руку вбивці. Йому залишалось позбавитись лише пані Ольги і я не сумніваюся, що йому б це вдалося - в речах вбивці знайшли ту саму склянку з отрутою, яку він збирався застосувати найближчим часом ще раз. Та дякувати Богові не встиг. І вже ніколи не встигне.
Ось і Анна Михайлівна, будемо просити Бога за неї, скоро одужає. І все у Рутковських буде добре.
- Отче, ви такий молодець, - сказав після довгого мовчання Ніколя,- голос його тремтів від хвилювання,- дозвольте потиснути вам руку.
Пані Ольга плакала і цілувала руку священика.
- За все дякуйте Богові,- відповів отець Нікодим,- я лише зброя у його руках.

Усі вийшли у двір проводжати Гожо і отця Нікодима. Лише хвора пані Анна залишилась у ліжку за твердим наполяганням лікаря.
Священик поклав на диван брички свій старенький саквояж, потім легко заскочив до брички. Гожо взяв віжці. У священика стискалося серце від хвилювання - усі ці люди за короткий час стали для нього близькими.
- Приїжджайте до нас до церкви, просто так приїжджайте,- сказав на прощання отець Нікодим, - і моліться про нас. А я буду за вас молитися.
Бричка рушила у дорогу. Вони проїхали повз тисову алею, далі через ворота і покотили по дорозі. Літнє сонце неохоче опускалось до виднокраю. Було тепло і затишно, високо у небі щебетати невидимі ластівки.
Три години і будуть рідні Красноставці. Нарешті додому. Отець Нікодим закрив стомлені очі і задрімав.