Правий черевичок

Важкі сірі хмари повільно пливли по зимньому небу. Здавалось що ось-ось вони почнуть чіпляти верхівки темних голих дерев, гостре гілля розірве брудні клуби і звідти почне сипати сніг. Але снігу не було, хоча вже й починався грудень. Холодний парк вздовж смотрицького каньйону стояв пустим і непривітними. Він ніби міцно безпробудно заснув на довгу зиму. Але снігу майже не було, вітер колихав верхівки дерев і було відчуття, що то не старий парк, а кудлатий велетенський звір ворочається в своїй барлозі і ніяк не може заспокоїтись і заснути. Дерев'яні лави вздовж доріжки намокли і неприязно виблискували. Парк був майже пустий - лише дві фігури повільно йшли по доріжці вздовж смотрицького каньйону. Це було два чоловіка - один молодий, стрункий, у короткому легкому кожусі, каракулевій шапці і високих чоботах. Приємне обличчя його прикрашали коротенькі чорні вусики. Щось було в його миловидним парубоцьких рисах чи то молдавське, чи навіть циганське. Інший чоловік, у довгому чорному підряснику і темному шерстяному пальто явно був священиком. Він був значно старшим свого супутника, хоча рухи його були швидкі і енергійні. Худорляве приємне обличчя його прикрашала чорна коротка акуратно підстрижена борідка. Священик під час неспішної прогулянки задумливо дивився на панораму старого Кам'янця, яка відкривалась з цього променаду і щось розказував юнакові тихим, але твердим голосом.
Це були знаменитий красноставський священик отець Нікодим і його вихованець циган Гожо, якого священик ще малою дитиною взяв до себе на виховання. Сьогодні зранку вони приїхали до Кам'янця, поселились в гостьових кімнатах кам'янецької семінарії. Їх особисто запросив кам'янецький владика Клімент, у якого через чотири дні були іменини. Після того, як священик і його вихованець влаштувались у гостьових кімнатах, отець Нікодим одразу ж відправився на прийом до владики. Гожо попросився з ним, з тою умовою, що залишиться чекати отця Нікодима ззовні, недалеко від резиденції владики.
Поки священик був на прийомі, юнак встиг прогулятись по холодному непривітному місті, з'їсти пиріжок з грибами, купити свіжий номер Подільских губернських відомостей. Після тихих спокійних Красноставців, Кам'янець здавався йому величезним містом, у якому вирує життя. Гожо неспішно ходив по вулицям, заглядався на молоденьких кам'янецьких красунь, які, було, і на нього лукаво поглядали.
З отцем Нікодимом вони домовились зустрітись через годину коло входу у парк. У назначений час, коли хлопець підійшов з газетою в руках, священик вже чекав його. Вигляд у отця Нікодима був задумливий. Хоча погода була не дуже приємною, священик запропонував прогулятись по безлюдному парку і Гожо звичайно ж погодився. Вони повільно йшли вздовж доріжки, обсипаної чорним напівзотлілим листям і отець Нікодим розказував про зустріч з владикою.
- Для нас є справа.
- Яка ще справа? - спитав Гожо.
- Владика попросив розібратись в одному ділі. І розібратись треба буде ще до святкувань. Тобто у нас є чотири дні.
Отець Нікодим на деякий час замовчав, розглядаючи стару башту на іншій стороні каньйону, потім продовжив:
- На Польських фільварках є старовинна дерев'яна церква, до речі, на честь великомученика Георгія. Служив там мій старий знайомий ще по академії, отець Сісой. Так ось, сьогодні зранку отця Сісоя було знайдено на якомусь кладовищі. Знайдено у петлі.
- Господи помилуй,- прошепотів Гожо, хрестячись.
- Ось нам з тобою, Георгій, треба розібратись - чи сам він вкоротив собі віку. І якщо сам, то яка була тому причина. Бо заподіяти самому собі смерть - то є смертельний гріх. І не знаю, яка повинна бути причина такого вчинку, особливо для священика. А якщо хтось допоміг у тій чорній справі нещасному отцю Сісою, то хто те міг зробити. Ти розумієш - якщо православна людина накладає на себе руки - на ній анафема і прокляття. Таку людину навіть похоронити на православному кладовищі не можуть. Та якщо це зробить духовна особа - це вже не просто анафема, це пляма на усій Подільській єпархії.
Отець Нікодим зупинився, потер кінчиками пальців скроні - голова боліла ще з самого ранку.
Він знову замовк і задумливо дивився на панораму Старого міста, яка відкривалась перед ними з висоти каньйону. Кам'янець зимою був сірим і холодним, але все ж величним і прекрасним.
- Справа важлива і водночас дуже делікатна. Владика просив розібратись і в три дні доповісти йому, бо цей страшний випадок на особистому контролі. Ось так.
Вони деякий час йшли мовчки, роздумуючи кожен за своє - священик згадував отця Сісоя, якого він не бачив ще з академії, але добре пам'ятав рудого веселого студента. А Гожо думав про те, що ж може заставити людину звести рахунки з життям, тим більше духовну особу.
Першим заговорив юнак.
- І що ми будемо робити?
- Будемо розбиратись. І почнемо з початку,- відповів отець Нікодим,- підемо до будинку, де мешкав покійник. Адреса у мене є - взяв у секретаря владики. Йти тут хвилин двадцять, можна і візчика кликнути. Але, якщо ти не проти, краще пройдемось.
Вони повернули і пішли у бік виходу з парку.
Нещасний отець Сісой мешкав на Польських фільварках, недалеко від Георгієвської церкви. Отець Нікодим добре знав ці місця - вони пішли з Гожо самою короткою дорогою і вже через п'ятнадцять хвилин йшли вздовж дощатого фарбованого зеленою фарбою паркану. Секретар владики так і сказав:
- Отче, орієнтуйтеся на зелений паркан. За ним будуть кована брама і кам'яний будинок з жерстяним дахом бурякового кольору - там і жив покійний.
- Так, ось брама, - сказав зупиняючись, отець Нікодим,- а ось і жерстяний дах. Здається ми на місці.
Священик став перед хвірткою, потягнув мотузку з дзвоником. Одразу голосно загавкала собака за парканом. Через деякий час гримнули двері і до гостей вийшла жінка років тридцяти - тридцяти п'яти, у чорній траурній хустці. Очі її були червоні від сліз, а миловидне обличчя - блідим. Вона якось налякано подивилась на гостей і побачивши священика, пішла відкривати хвіртку.
- Здрастуйте!
- І вам доброго здоров'я! Благословіть, отче!
Отець Нікодим перехрестив жінку.
- Я отець Нікодим. Ми з отцем Сісоєм колись разом вчились,- м'яко почав священик.
- Заходьте, заходьте, отче, - сказала жінка, скрививши повні губи і покосившись на собаку, яка не переставала голосно гавкати.
- От дурний пес,- сказала жінка, пропускаючи гостей, - бреше і бреше.
- Я Любка, допомагаю отцю Сісою по господарству. Допомагала, - вона важко зітхнула,- проходьте у будинок.
Жінка провела отця Нікодима і Гожо у будинок.
- Що привело вас отче? Сідайте, будь ласка.
- Дякую, - отець Нікодим і Гожо сіли на високі різьблені стільці, - Ми вчились колись разом із покійним. А ось тепер, по вказівці владики Клімента, я займаюсь з'ясуванням обставин смерті отця Сісоя. А це мій помічник, Георгій.
- Дуже приємно. Церква наша - в честь священномученика Георгія.
Жінка закрила обличчя руками і тихо заплакала.
- Не міг він себе вбити! Не міг!
- Чому ви так вважаєте?
- Ми ж розмовляли з ним вчора, обідали! Я такого борщу гарного зварила. Він був спокійний і веселий. Збирався йти після вечері на требу. Ще розказував, що домовився з робітниками полагодити браму коло храму - возом ще місяць назад той дурень Тарас в'їхав і щось там зламав, браму перекосило і вона погано зачинялась. Господи, чого б йому себе вбивати?
- А останнім часом було щось дивне? Якісь події в житті отця Сісоя, чи люди? Може були у нього якісь вороги?
- Не знаю отче. Які у нього можуть бути вороги? Я ж тільки тут, коло дому допомагала отцю Сісою. Може що і було в церкві. Але дома отець Сісой завжди був спокійний, веселий. Бувало і приходив зморений, але щоб руки на себе накласти... Господи, яке горе, яке горе!
- А на яку требу він збирався йти?
- Казав, що покликали причастити старого діда десь на Біланівці. Я ще казала йому - ви отче поїдете? Візьміть бричку. А він мені відповів, що тут зовсім недалеко - прогуляюсь на свіжому повітрі.
- А де його знайшли? На якому це кладовищі?
- На старому польському. Зовсім недалеко звідси. Отче, він не міг так вчинити з собою! Ради Бога благаю вас, розберіться і скажіть владиці правду. Отець Сісой дуже хотів бути похоронений коло Георгіївської церкви. Бувало казав мені - коло нашого храму почивають такі достойні отці, ось і я хочу бути серед них.
Любка взяла мокру хустину і почала витирати червоні від сліз очі.
- Давайте я вас хоч чаєм пригощу. Зараз самовар поставлю.
- Ні-ні, нам вже треба йти. Ще багато справ на сьогодні.
- Господи, як це усе пережити?... Ви підете до нашої церкви?
- Обов'язково піду, тільки трохи пізніше.
- У церкві є близький товариш отця Сісоя - диякон отець Віктор. Ідіть одразу до нього - він дуже порядна людина, він усе знає і усе вам розкаже.
- Дякую вам пані Люба,- священик і його супутник піднялись,- я усе зроблю, щоб пролити світло на цю справу.
- Спасибі вам отче! Молю вас, допоможіть пам'яті бідного отця Сісоя!

- То ми на кладовище ідемо?- спитав Гожо, коли вони вийшли на вулицю.
- Так. Поки ще не стемніло, треба побачити саме місце смерті. Я знаю те кладовище. Там ще є польський костьол із кам'яною дзвіницею. Ідемо, тут дійсно не дуже далеко.
Вони пішли під гірку, оминаючи підмерзлі калюжі. Потроху почав падати дрібний, більше схожий на туман, сніжок. Посилився вітер
- Отче, хотів вас спитати,- сказав Гожо,- у отця Сісоя що, не було дружини?
- Була колись. Але померла, коли народжувала дитину. І немовля також померло.
- Оце горе.
- Так. Але те було давно, років двадцять тому.
- І що, священику більше не можна одружуватись, якщо він став вдівцем?
- На жаль, вже не можна, - відповів отець Нікодим.
Вони деякий час йшли мовчки, вийшли на вузьку стежку вздовж дороги. Через деякий час Гожо спитав:
- То оця жінка, пані Люба, вона ким була покійному?
- Допомагала по господарству. А усе інше нас не повинно турбувати,- не одразу відповів священик.
- Дуже легко засуджувати людину. А ще легше засудити священика. Але до нашої справи то поки відношення не має. І я надіюсь не буде мати. Якщо у нас є потреба когось засудити - у нас є ми самі. Себе як раз і можна, навіть потрібно судити.
Отець Нікодим зітхнув і торкнувся скроні, яка так і не переставала боліти.
- Он дивись, - сказав священик через деякий час,- бачиш попереду хрест? Он там, за деревами.
- Так, бачу!
- Це костьол серця Іісусового. Він знаходиться на старому польському кладовищі, куди ми і прямуємо.
- Отче, ви знаєте, де саме було знайдено тіло отця Сісоя?
- Десь недалеко від центральної алеї. Секретар владики сказав, що коло великого склепу. Думаю, знайдемо.
Але шукати не довелося. Коли отець Нікодим і Гожо зайшли у відкриті ворота кладовища, вони побачили старенького горбатого чоловіка у шкіряному довгому фартуху поверх кожушка. Старий неспішно змітав з алеї розкидане вітром підмерзле листя. Напевно то був сторож. Священик і його супутник направились у його бік
- Бог у поміч!- сказав отець Нікодим.
- Дякую, панове!
Чоловік перестав замітати, оперся на мітлу, як на палицю і уважно розглядав прибульців. Це був старий худорлявий дідок, одягнений в засалений короткий кожушок без рукавів, і в'язану червону шапочку. Тонка шия була замотана довгим в'язаним, також червоним, шарфом. Старий дивився на гостей маленьким блискучими голубими очима.
- Пан отець?- сказав він тріскучим старечим голосом.
- Так,- відповів отець Нікодим, коротко поклонившись.
- Ми тут по справі. З ким маю честь розмовляти?
- Я Анджей - органіст і одночасно сторож цієї обителі,- відповів старий,- а ви скоріш за все прийшли стосовно сьогоднішньої пригоди? Я вгадав?
- Так, пане Анджей, ви цілковито праві. Ми тут за дорученням духовної влади. Нам, з моїм супутником треба оглянути місце пригоди. І якщо ви будете люб'язні, прошу вас показати те місце.
- Розумію, розумію. Коли християнин, а особливо духовна особа зводить рахунки з життям - це смертельний гріх, який нічим не змивається.
Старий відніс мітлу до комори.
- Я проведу вас. Ідіть за мною, тут недалеко.
Він повів отця Нікодима і Гожо за костьол і вони вийшли на довгу алею, засаджену бузком.
- Зранку тут були жандарми,- сказав сторож, коли вони йшли по алеї, вздовж старих кам'яних пам'ятників,- майже до обіду ходили, все перевіряли тут, забрали тіло нещасного. А це я першим виявив шибеника.
- Як ви його побачили? - спитав отець Нікодим.
- Я тут живу недалеко - одразу за кладовищем. Іду собі раненько до костьолу ось по цій алеї, раптом мені здалось, що хтось стоїть он там, коло склепу,- старий вказав кривим крючкуватим пальцем на сірий кам'яний склеп між могил,- зупинився, почав приглядатися. Бачу я не дуже добре, вже роки, ви розумієте. Думаю собі - хто це з самого ранку по кладовищу розгулює? Та коли підійшов ближче - Діва Марія! Бачу - висить людина у петлі!
- Ви більше нікого не бачили?
- Хто ж так рано ходить? Більше нікого не було. Ось тут висів шибеник, на цій гілці, - старий вказав на товсту галузу великого платана, що ріс у п'яти кроках від алеї, серед могил.
- Отче, дивіться - мотузка лишилась,- тихо сказав Гожо, вказуючи на залишки мотузки на галузі.
Отець Нікодим підняв голову - товста галуза йшла майже горизонтально на висоті приблизно чотирьох аршин. На ній колихались залишки темно-червоної мотузки. Священик опустив погляд і побачив, що земля в цьому місці була дуже затоптаною - скоріш за все жандарми постаралися.
- А ось тут,- показав сторож на невелике поглиблення у землі - лежав саквояж. Його напевно жандарми забрали.
Отець Нікодим став повільно ходити серед могил, все уважно оглядаючи.
- Я як побачив, що людина у петлі у підряснику, - розказував старий,- одразу здогадався, що це священик. Шия у покійника була так вивернута! У покійника була довга руда борода, уся припорошена снігом - видно висів він ще з ночі.
- А це що? - раптом сказав Гожо.
- Де?
- Ось, дивіться отче,- хлопець вказував на брудний шкіряний черевик, який лежав на вузькому підвіконнику склепу.
Отець Нікодим підійшов ближче і став розглядати черевик. Потім повернувся до сторожа:
- Пан Анджей, ви не знаєте, хто міг залишити ось це?
- Може який волоцюга? Цією алеєю багато людей ходить - тут коротка дорога на Біланівку. Може він тут давно вже лежить? Я і не звертав уваги.
Священик взяв черевик у руки, став розглядати. Це був правий чоловічий шкіряний черевик чорного кольору з ледь стертим з зовнішньої сторони каблуком, увесь брудний, заліплений підсохлим ґрунтом.
- Цікаво,- тихо сказав священик, - а потім голосніше сказав:
- Георгій, треба буде його забрати з собою. Пане Анджей, ви не проти?
Сторож посміхнувся:
- Беріть заради Бога, якщо вам потрібно.
- І ще,- додав отець Нікодим, звертаючись до Гожо - якось треба буде зняти мотузку.
Гожо підійшов до галузи і став її роздивлятись.
- Думаю, щось можна буде придумати,- відповів юнак,- тут не вузол, а петля. Зараз попробую відчепити. Він обережно заліз на кам'яний постамент і смикнув за край мотузки, та легко піддалась і впала у пожовклу траву.
- Готово,- сказав Гожо зіскочивши на землю,- я ж казав, що там петля.
Отець Нікодим підняв мотузку.
- Міцна.
Вони усі вийшли назад на алею і повільно пішли у бік костьолу.
- А нічого незвичайного останнім часом ви не помічали тут? - спитав священик у пана Анджея,- може які підозрілі люди ходили, чи ще щось подібне.
- Я вже казав, цією дорогою ходять люди, але якихось підозрілих чи ще щось таке, я не бачив. Мене і жандарми про це саме питали.
- Ну добре. Дякую вам, пане Анджей за допомогу.
- Будь ласка, отче.
Отець Нікодим і Гожо відкланялись і вийшли за ворота.
- Ну що, отче, куди ми далі? Вже починає смеркатись.
Дійсно, чи то від густих темних хмар, що затягнули усе небо, чи від від того, що потрохи наближався вечірній час, почало смеркатись. Налітав пронизливий холодний вітер, який кидав гострі мілкі сніжинки прямо у очі.
- Сьогодні ми повинні ще зайти до Георгіївської церкви, туди, де служив отець Сісой. Як раз час вечірньої, так що у храмі точно хтось повинен бути.
- Ви знаєте дорогу?
- Так. Тут дорога пряма, не заблудимось, йти хвилин тридцять, може і менше.
Коли вони підходили до дерев'яної церкви з високою гостроверхою дзвіницею, майже стемніло. Вони перейшли дорогу, повернули праворуч і увійшли у відкриту браму. Коло входу у церкву горіли два ліхтаря. Отець Нікодим і Гожо перехрестились і почали підійматись по сходам. Вони зайшли у невеликий притвор і побачили служницю отця Сісоя Любу. Побачивши їх, вона зморено посміхнулась і підійшла.
- Прийшли, отче? Рада вас бачити. Вже щось взнали? Так важко на серці.
- Я би хотів у вас дещо спитати,- тихо сказав отець Нікодим, - а також хотів просити вас познайомити мене з отцем Віктором, про якого ви говорили.
- Так. Давайте підемо у трапезну, там буде зручніше говорити.
Вона провела гостей через непримітні бокові двері, вони пройшли по темному коридору і опинились у просторій кімнаті з довгим столом і лавами.
- Зараз я покличу отця Віктора, сідайте будь ласка і почекайте трошки.
- Хвилинку,- отець Нікодим зупинив пані Любу, яка вже збиралась вийти.
- Я хотів вам дещо показати.
- Що?
- Деякі речі. Але прошу вас бути мужньою.
- Що ви хочете мені показали?
- Ось мотузка яку ми знайшли на місці трагедії,- священик дістав мотузку з кишені пальто і поклав на стіл,- це дуже важливо пані Люба. Чи бачили ви таку мотузку у отця Сісоя?
Люба закрила рот долонями, але стрималась і не заплакала. Очі її були широко відкриті від жаху. Вона дивилась на шматок червоної мотузки, який лежав на столі. Потім пані Люба почала мовчи хитати головою з боку у бік. Вона відняла руки від губ і тихо сказала:
- Я ніколи не бачила такої мотузки у домі отця Сісоя. І я ніколи не купляла чогось подібного.
- І навіщо нам така мотузка?
- У домі отця Сісоя ви купляли подібні речі?
- Так. Я займалась по господарству і сама ходила до крамниць. Але ніколи цієї мотузки не купляла.
- А міг отець Сісой взяти мотузку тут, у церкві?
- У церкві такої мотузки також не має. І узагалі ніякої немає. Навіщо у храмі мотузка?
Отець Нікодим взяв мотузку і сховав назад до кишені.
- Дякую, пані Люба. Дякую вам за допомогу. Вибачте, якщо мої питання змушують вас страждати.
- Ні, отче. Я розумію, що ви хочете допомогти покійному. Я зараз покличу отця Віктора.
Вона вийшла.
- Отче, а черевик ви їй покажете?- тихо спитав Гожо, коли двері трапезної зачинились.
- Ні. Ми завтра зранку підемо до жандармерії і там усе взнаємо. Не хочу більше доставляти страждань цій бідній жінці. Вона і так тримається з останніх сил.
Вони почули кроки за дверима. Через мить двері відчинилися і зайшов високий повний чоловік з густою довгою бородою і привітним широким обличчям.
- Благословіть отче,- сказав він густим голосним басом.
- Хай Бог благословить. Ви отець Віктор?
- Так.
- А я отець Нікодим, а це мій вихованець Георгій.
- Дуже приємно, - сказав диякон, протягуючи широку долоню.
- Отче,- почав отець Нікодим,- ви напевно знаєте, якою справою я займаюсь?
- Так. Пані Люба мені усе розповіла.
- Я добре знав покійного. Ми разом вчились у академії і я дуже хочу розібратись в усій цій справі.
- Так, я вас розумію.
- Мені потрібна ваша допомога.
- Запитуйте, отче. Буду намагатись відповісти на усі ваші питання. Ми усі теж хочемо розібратись, як таке могло статись з нещасним отцем Сісоєм.
- Пані Люба казала, що ви були досить близькі з покійним.
- Так. Ми давно товаришували, навіть поріднились - отець Сісой був хресником Оксанці - моїй середущій дочці.